Скандал, що лежить в основі подій фільму, свого часу прогримів на всю Європу. Головна акціонерка косметичної мегакорпорації L'Oréal Ліліан Беттанкур, чиї статки сягали майже 40 млрд доларів США, дійсно була найбагатшою жінкою світу. У 1987 році Беттанкур познайомилася з письменником, художником, світлиняром, відкритим ґеєм Франсуа-Марі Баньє, коли він фотографував її для французького журналу Égoiste. Вони стали дуже близькими друзями, по суті, платонічними коханцями — разом виходили у світ, розважались, подорожували.
Ліліан засипала Франсуа-Марі дуже коштовними подарунками (картини Пікассо, Матісса, Мондріана, Делоне і Леже, поліс страхування життя на суму € 253 млн — сума витрат склала € 1,3 млрд), навіть хотіла всиновити його. Дочка Ліліан, Франсуаза, яку вже давно непокоїв цей звʼязок, у 2007 році подала позов проти Баньє, звинувативши його в експлуатації фізичної або психологічної слабкості з метою особистої вигоди. Після розслідування і допитів справу передали до суду. Баньє засудили до двох з половиною років позбавлення волі та зобов'язали виплатити Ліліан 158 мільйонів євро як відшкодування збитків. Франсуа подав апеляцію. Другий судовий розгляд підтвердив вирок, але зупинив виконання тюремного ув'язнення та скасував відшкодування.
Режисер Тьєррі Кліф і його співсценаристи Седрік Анжер і Жак Фієскі змінили імена, але не обставини. Ліліан Беттанкур стала Маріанною Фаррер (Ізабель Юппер), Франсуа-Марі — П'єром-Аленом (Лоран Лафітт), Франсуаза — Фредерікою (Марина Фуа). Пролог тривожний: поліція проводить обшук у маєтку Фаррер, П'єра-Алена затримано, господиня спантеличена. Після цього режисер відступає в часі, аби показати, як поважна бізнес-леді дійшла до такого життя.
Цікаво, що на Netflix позаторік вийшов документальний мінісеріал про справу Беттанкур: «Мільярдерка, дворецький і бойфренд» (The Billionaire, the Butler and the Boyfriend). У ньому частину сцен проілюстровано ігровими реконструкціями за участю акторів. Тьєррі Кліф діє симетрично: вставляє в сюжет стилізовані під документальну зйомку інтервʼю з головними дійовими особами, що пригадують, як усе було. Щоправда, драматургічно це нічим не обумовлено: ЗМІ, медіа чи якась документалістська група в сюжеті не представлені. Здається, що режисер зробив ці «інтерв’ю», просто щоб переказати ті частини сюжету, які не вмістилися в основну історію. Загалом це, мабуть, головна біда фільму: в ньому багато слів, чимало персонажів, але повідомляє він недостатньо.
Юппер грає звичний для неї типаж жорсткої, уїдливої, зарозумілої героїні. Лоран Лафітт блискуче відпрацьовує таку собі комбінацію Тартюфа і Трумена Капоте, як його побачив Гас Ван Сент у серіалі «Капоте проти лебедів» (2024). Його П'єр-Ален — веселий цинік, зухвалий трикстер, чарівний у своєму нахабстві, артистично-безцеремонний. Його гасло — «Сміливим бути краще». Він вміло комбінує маскулінний натиск і жіночну кокетливість. Лафітт з Юппер створюють яскраву хімію між персонажами, і це, мабуть, найкраща частина фільму — єдина, правду кажучи, яка не викликає запитань.
А запитання є. Зрозуміло, чим П'єр-Ален приваблює Маріанну, але важливіше те, чому в неї взагалі виникла потреба в ньому. Що не так у її шлюбі? Чи надламав її тягар наступництва в бізнес-імперії? Чому вона настільки холодна і відсторонена з дочкою? Яку роль у цьому всьому зіграли пронацистські симпатії її батька, якого вона обожнювала? Відповіді, що визначають мотивації героїв, є у вищезазначеному серіалі Netflix, але не у фільмі.
І з цього випливає прикра драматична змазаність «Найбагатшої жінки світу». Юппер практично не змінюється, що б не відбувалося: на її обличчі не читається ані розгубленість, ані лють, ані умиротворення. Емоційні півтони заміщуються мелодраматичними прийомами (чого лише варта сцена в нічному клубі, коли знайома П'єра-Алена співає сльозливий шансон). Фінальна мораль банальна і сто разів пережована: багатим теж несолодко, гроші руйнують їхній звʼязок з реальністю і з близькими.
Але нащо було заради такого набору очевидностей витрачати аж дві години екранного часу?
