Цікава подробиця: коли в Лос-Анджелесі влаштували передпремʼєрний показ «Довгої ходи», з глядацької зали винесли всі крісла й замінили їх біговими доріжками — глядачі дивилися фільм, постійно перебуваючи в русі. Якщо швидкість глядача опускалася нижче за три милі на годину, то актори фільму, які перевтілилися в наглядачів, виводили надто повільного ходака із залу.
Подібне, але страшніше, відбувається на екрані. Дистопічна Америка опритомнює після руйнівної війни. Щоб зняти соціальну напругу, підняти моральний дух і пожвавити економіку, диктатор Майор (Марк Гемілл) придумав істинно диявольський конкурс. П'ятдесят юнаків (у книжці їх 100), обрані шляхом жеребкування, йдуть по дорозі під військовим конвоєм. Якщо рухаєшся повільніше за три милі на годину, то після трьох попереджень отримуєш постріл у голову. Присів справити нужду й забарився — скуштуєш свинцю. Кинешся тікати — куля без попереджень. Спробуєш напасти на конвой — спочатку прострелять живіт, щоб помучився. Той, хто переживе інших, отримає казковий приз і можливість здійснити будь-яке бажання. Майор запевняє: після кожної Довгої ходи валовий національний продукт іде вгору, а «епідемія ліні», що охопила націю, чарівним чином відступає.
Дует головних героїв — ідеаліст Рей (Купер Гоффман, син відомого актора Філіпа Сеймура Гоффмана, має номінацію на «Золотий глобус» за гру в «Локричній піці» Пола Томаса Андерсона) і битий життям, але відкритий і щедрий Піт (Девід Джонсон). Дружба між ними виникає майже миттєво. Решта, кому випадає частка наративу — життєрадісний Арт (Тут Нюот); гострий на язик Генк (Бен Ван); відлюдькуватий Стеббінс (Гаррет Вейрінг); цинічний і злобний Барковіч (Чарлі Пламмер); неповнолітній, але на диво витривалий Керлі (Роман Гріффін Девіс). До фінішу дійде, варто повторити, тільки один.
Роман «Довга хода» фактично є дебютом Кінга. Він написав його ще 19-річним студентом Університету Мену як алегорію на війну у В'єтнамі, де тоді гинули тисячі Стівенових однолітків. Роман опублікували під псевдо Річард Бахман тільки в 1979-му, коли Кінг уже мав визнання як майстер горорів.
Режисер Френсіс Лоуренс, автор чотирьох частин франшизи «Голодні ігри», знається на вбивчих змаганнях. Були побоювання, що гламурний флер, який перетворив «Ігри» на безнадійно підліткове шоу, так само інфікує «Ходу». І справді, поверховість присутня: раз у раз конфлікти й моменти вибування він вирішує мелодраматично, з таким крикливим пафосом, щоб і глухі почули, і сліпі побачили.
Та все ж Лоуренс, а надто сценарист Дж. Т. Моллнер, зберегли задум Кінга і зняли «Ходу» як похмуру, криваву військову драму. Флешбеки, яких у першоджерелі вистачає, зведені до мінімуму — тільки пара фактів з життя Рея, батька якого стратили за непокору диктатурі. Дію перенесли з рідного штату Кінга, лісистого Мену, на монотонну злиденну рівнину, де на будь-якому прояві цивілізації лежить тінь занепаду. Такий простір у комбінації з жорстко підтримуваним ритмом смертей і втечі від смертей перетворює оповідь на вбивчу драматургічну машину.
Однак герої тут у жодному разі не витратний матеріал, незалежно від віку — передусім завдяки відмінному кастингу. Окремо варто згадати пристрасну Джуді Грір у ролі матері Реймонда й бездоганно зловісного Марка Гемілла (до речі, це вже друга за рік поява колишнього джедая в екранізаціях Кінга). А найпотужніший сюжетний двигун, аж до вибухового фіналу — це блискучий дует Гоффмана і Джонсона: вони втілюють протилежні типажі, але акторська хімія між ними шалена. І вони, разом з режисером і сценаристом, таки переозначують першоджерело.
Перегони на виживання не нова історія в маскульті. Ось лише найпомітніші цього століття — «Королівська битва», «Гра в кальмара», ті самі «Голодні ігри». І запустив цей жанр саме Кінг своїм ошелешливим дебютом. Йому довелося чекати на екранізацію майже пів століття. Але здається, саме зараз, у 2025 році, і настав час. Бо «Довга хода», на відміну від названих проєктів, не про те, на що люди готові піти заради великих грошей. Вона про цінності. Про важливість солідарності і свободи, про звироднілість тиранії і право народу на повстання. Про все те, що навіть у США і без жодних майорів опинилося під питанням.
На диво актуальне кіно.
