До еміграції
Ще задовго до еміграції Чикаленко був однією з центральних фігур українського руху в підросійській Україні. Заможний землевласник і успішний підприємець, він цілком свідомо обрав шлях служіння українській справі в умовах жорсткої імперської цензури, заборон і постійного тиску. Для нього українство не було романтичним жестом чи декларацією — це була довгострокова стратегія, що вимагала ресурсів, терпіння й дисципліни.
Саме на його кошти виходила українська періодика, зокрема «Київська старовина», «Рада», «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Через ці видання формувався український публічний простір, вибудовувалася мова модерної політичної і культурної дискусії. Чикаленко добре розумів, що без преси немає суспільства, а без суспільства — немає держави.
Він фінансово підтримував багатьох українських письменників та митців — Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Івана Франка, Олену Пчілку та інших. Серед його визначальних досягнень — і видання «Словника української мови» Бориса Грінченка: саме за ініціативи мецената Грінченко погодився взятися за упорядкування цієї фундаментальної праці. Фактично Чикаленко інвестував у саму можливість існування української мови як повноцінного інструменту культури й науки.
І саме Євгенові Чикаленку належать слова, які в Україні так люблять цитувати:«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».
Це був не афоризм для публіки, а формула його власного життя. І саме вона згодом визначила трагічний фінал — роки великої бідності в еміграції. Цей період залишається малодослідженим і майже невідомим широкому загалу, хоча без нього неможливо по-справжньому зрозуміти масштаб цієї постаті.
Останні роки свого життя Чикаленко провів на чеській землі. Історія цієї людини, яка стала на заваді тотальній русифікації України та послідовно плекала європейські цінності, була сповнена не лише злетів, а й глибоких особистих падінь.
Українці в Подєбрадському замку
У центрі чеського міста Подєбради, приблизно за 60 кілометрів від Праги, стоїть стародавній замок, історія якого сягає початку ХІІ століття. У XV столітті, за правління короля Їржі з Подєбрада, це місце було політичним і стратегічним осередком регіону.
На початку ХХ століття замок набув нового, несподіваного значення — він став прихистком для української еміграції, яка рятувалася від більшовицького перевороту. Таку можливість надала гуманітарна політика президента Чехословаччини Томаша Ґарріґа Масарика. Країна, що й сама переживала складний післявоєнний період, відкрила свої інституції для людей без держави, але з чітким усвідомленням власної ідентичності.
Про це сьогодні нагадує табличка на стіні замку з написом: «У цьому замку в 1922–1945 рр. діяли Українська господарська академія (1922–1935) та Український технічно-господарський інститут (1932–1945)».
Сучасні дослідники називають Українську господарську академію «мереживом людських доль». У це мереживо було вплетено близько 786 відомих постатей — науковців, інженерів, культурних діячів, які опинилися в еміграції, але не втратили віри в український проєкт. У середині 1925 року до цього кола долучився й Євген Чикаленко, який прибув до Подєбрад із Відня разом із коханою.
На той час Подєбради були курортним містом із цілющими джерелами, куди приїздили лікуватися з усієї Європи, зокрема люди із серцево-судинними захворюваннями. Шістдесятичотирирічний Чикаленко, ймовірно, теж сподівався на своє джерело, ступивши на перон нового життя.
У минулому — поміщик-землевласник з маєтками, людина, яка завжди могла знайти ресурси для інших, — він цього разу опинився в реальності, де ресурсів майже не було.
Еміграція як щоденне випробування
У 1920-х роках серед української еміграції неабиякою популярністю користувалася книжка Василя Королева-Старого «Провідник для українців у Чехословакії». Вона була не просто довідником, а інструкцією з виживання. Еміграція вимагала повного перезавантаження життя — культурного, побутового, психологічного.
Королів-Старий застерігав: «Переступивши кордони Європи, всамперед треба остаточно забути прищеплену нам московською псевдокультурою шкідливу звичку “обурюватись” всім тим, до чого ми не звикли вдома»
Особливо цінними були поради для тих, хто рахував кожну копійку: «В провінції можна наїстись і напитись по всіх місцях, що мають вивіски “Hospoda”, “Hostinec”, “Kavárna”…»
Для Чикаленка ця нова реальність була особливо болісною. Бо у своєму попередньому житті він звик не отримувати, а віддавати. І ось як він сам це пояснював: «Всі тутешні люде… здавна звикли жити заслуженою платнею… А я “вродився буржуєм”… А от тепер на старості літ доводиться і мені жити думкою — чим дожити до кінця місяця; весь вік я давав людям аванси, а тепер доводиться їх самому просити».
Це зізнання оголює не лише фінансовий крах, а й глибоку внутрішню драму людини, для якої прохання було значно важчим за втрату статків.
Моральний авторитет без статків
Життя українських емігрантів у Празі та Подєбрадах координував Український громадський комітет на чолі з Микитою Шаповалом. Саме він, разом із Василем Королевим-Старим, Дмитром Дорошенком та Миколою Садовським, сприяв переїзду Чикаленка.
Попри обмежені можливості, Євген Чикаленко залишався надзвичайно важливим для спільноти. Як зазначає Володимир Півторак: «Можливостей у Чикаленка тут було набагато менше. Але чим міг, тим і був корисним. Він був авторитетною людиною, у нього були контакти, і через нього залагоджувались певні конфлікти».
Він залишався об’єднавчою фігурою в складному, часто конфліктному емігрантському середовищі.
«Він зробив для держави більше, ніж усе його покоління… недооцінена фігура, тіньовий керівник процесу… він розумів пріоритет преси, контакту з людьми», — наголошує історик-дослідник.
«Батько» української наукової термінології
В еміграції Чикаленко очолював Головну термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подєбрадах. Саме тут він працював над формуванням української наукової мови, усвідомлюючи, що без термінології немає науки, а без науки — майбутнього держави.
Як згадує дослідниця Ольга Дьолог зі Слов'янського Інституту:«Він писав: “Що ж це таке, в нас твориться 3 термінології — одна в Києві, одна у Львові і одна тут, на еміграції. Це неправильно”».
Навіть у злиднях він залишався вірним своєму внутрішньому кодексу: «Йому їжі не було. А він хвилювався, щоб були сплачені внески в Наукове товариство Шевченка… Йому на операцію гроші збирають, а він вважає, що має платити — це його обов’язок».
Емігрантський період життя Євгена Чикаленка досі залишається «білою плямою». Але саме в ньому — ключ до розуміння того, ким він був насправді.
20 червня 1929 року Євген Чикаленко помер у Празі — хворий, знесилений, після численних особистих втрат. Напередодні українська діаспора збирала кошти на лікування людини, яка все життя сама збирала гроші для інших. Бо в долі — свої сценарії.
Лише пройшовши шлях від мецената до нужденного емігранта, можна до кінця зрозуміти, що означає любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені.