Діаспора як спроба назвати досвід
Єва Якубовська звертає увагу на те, що сам термін «діаспора» сьогодні не є однозначним. Вона згадує, що нещодавно, публікуючи анонс події, отримала повідомлення про нібито ухвалене Верховною Радою визначення української діаспори як «світового українства», однак підтвердження цьому не знайшла. Натомість, за її словами, в офіційному дискурсі частіше йдеться про «закордонних українців».
«Мені здається, що це намагання виокремити свій досвід», — говорить Якубовська, наголошуючи, що питання відстані є ключовим для розуміння діаспори. За її словами, українська спільнота в Канаді чи США принципово відрізняється від тієї ж спільноти в Берліні — як через географію, так і через історичний контекст.
Вона згадує досвід старших хвиль еміграції, сформованих у часи «залізної завіси», коли частина українців жила з відчуттям, що
«Україна більше не існує» і її потрібно «будувати й зберігати тут». Сьогодні ж ситуація інша, але, як підкреслює Якубовська, сучасний досвід не повторює минулого, а радше «має таке римування з тим, що було раніше».
Чому ми зарано говоримо про діаспору
Тетяна Гавриш пропонує дивитися на ситуацію з позиції часу. На її думку, сьогодні ще неможливо говорити про діаспору як сформоване явище, адже міграція триває. «Говорити про діаспору можна лише через роки. Це питання зараз в процесі, і ми не можемо про неї говорити, тому що міграція продовжується», — зазначає вона.
Гавриш наголошує, що після 2022 року українці перебувають у постійному русі — як всередині країни, так і за її межами. Частина людей повертається, не витримуючи втрати соціальних зв’язків, інші змушені мігрувати знову через втрату територій. Окремо вона звертає увагу на безпрецедентне внутрішнє перемішування: до 2014 року лише близько 30% українців перетинали межі свого регіону, тоді як сьогодні цей досвід став масовим.
«У Харкові сьогодні є, умовно кажучи, куп’янська діаспора», — зауважує Гавриш, додаючи, що в місті проживають сотні тисяч внутрішньо переміщених людей, багато з яких раніше ніколи там не були. Саме ця багатошаровість досвідів, на її думку, робить будь-які остаточні визначення передчасними: «Ми, напевно, зарано говоримо про діаспору як таку».
Культура як спосіб відновлення відчуття дому
Практичний вимір цих процесів яскраво проявляється в культурному житті міст. Ольга Донік розповідає, що, ставши менеджеркою театру «Дім актора» в Запоріжжі у 2022 році, одразу зіткнулася з необхідністю працювати з новою аудиторією — людьми, які покинули свої домівки й приїхали до міста.
«Коли ми почали відновлювати театральну діяльність, ми зрозуміли, що значна частина нашої аудиторії виїхала», — говорить вона. У відповідь театр почав шукати нові формати взаємодії, виходячи за межі звичного простору.
Донік згадує, що перші кроки були продиктовані розумінням базових потреб людей: «Їм було не до театру — всі банально виживали і налаштовували побут на новому місці». Саме тому команда створила невелику дитячу виставу й вирішила показувати її не в театрі, а в муніципальних бібліотеках у спальних районах.
«Ми зрозуміли, що тільки виходячи за межі нашого звичного театрального майданчика, ми можемо встановити зв’язок з цією аудиторією», — підсумовує вона, додаючи, що цей досвід став основою подальшої роботи з новими спільнотами.
Харків і небезпека нав’язаних ідентичностей
Говорячи про Харків, Тетяна Гавриш різко реагує на риторику «виховання любові» до міста. Вона згадує ситуацію, коли почула таку фразу від мера, мовляв, «ми їх вчимо любити Харків», і визнає: «У мене просто похололи руки і ноги в цей момент».Йшлося про людей, які переїхали до міста з сіл та інших міст країни.
На її переконання, така логіка є небезпечною, особливо в регіоні з тривалою тяглістю російського культурного впливу та ослабленими культурними інституціями. Замість нав’язування ідентичності, каже вона, важливо створювати середовище, де люди самі знаходять одне одного: «Людина завжди знайде людину. Дуже важливо створювати умови, щоб цей процес відбувався органічно».
Берлін: від «зручної присутності» до політичної та культурної видимості
Досвід української спільноти в Берліні, про який говорить Єва Якубовська, показує, як війна радикально змінила не лише чисельність українців у Європі, а й саму логіку їхньої присутності. Якщо у 2021 році в Німеччині проживало близько 136 тисяч українців, то після початку повномасштабного вторгнення ця цифра зросла до понад мільйона. Проте, як наголошує Якубовська, кількість сама по собі не пояснює головного. До 2022 року українська спільнота в Берліні була малопомітною, часто інтегрованою за принципом «не заважати». Українці існували в міському просторі, але рідко артикулювали себе як окремий політичний або культурний суб’єкт. «Ми були дуже зручними», — зауважує Якубовська, маючи на увазі готовність не конфліктувати, не вимагати, не бути надто гучними у відстоюванні власної ідентичності.
Повномасштабна війна зруйнувала цю модель. Масова присутність українців, а також відчуття екзистенційної загрози змусили спільноту вийти з тіні. Протести, марші, культурні події, публічні дискусії, судові позови — все це стало частиною нового досвіду. Особливо показовими стали ситуації, пов’язані з забороною української символіки на 8-9 травня або спробами поставити знак рівності між жертвою і агресором.
«Ми зрозуміли, що маємо право не лише моральне, а й юридичне», — говорить Якубовська. Це усвідомлення стало переломним моментом: українці почали сприймати себе не як тимчасових гостей, а як частину громадянського суспільства країни перебування, здатну впливати на правила гри.Тим паче, що українська діаспора є другою за чисельністю після турецької в країні.
Водночас цей процес не був безболісним. Усередині спільноти загострилися напруження між різними хвилями міграції, різними досвідами — тими, хто жив у Німеччині роками, і тими, хто приїхав у 2022-му, між політично активними й тими, хто намагався просто вижити. Проте, за словами Якубовської, саме ці конфлікти стали ознакою живого процесу формування спільноти, а не її імітації.
Окремо вона наголошує на деколонізаційному вимірі цього досвіду. Йдеться не лише про протистояння російським наративам у німецькому публічному просторі, а й про внутрішню роботу — подолання звички бути невидимими. «Це право бути незручними, право бути голосними, право називати речі своїми іменами», — підкреслює вона.
Берлін у цьому сенсі стає лабораторією нового типу української присутності — не асимільованої до зникнення, але й не замкненої в етнічному гетто. Це простір, де українська ідентичність перестає бути приватною справою й виходить у публічний вимір — як політична позиція, культурний жест і форма солідарності.