Одного зимового вечора дві сестри по вірі пішли до будинку на пагорбі, щоб поговорити з його господарем про свого бога. Господар, літній чоловік у затишному светрі, зустрів їх гостинно, промовляв красиво, посміхався привітно. Однак усе це виявилося жахливим обманом.
Звучить як початок казки. Власне, «Єретик» у певному сенсі є казкою. Але не тільки.
Літнього пана звати містер Рід (Г’ю Ґрант). Його вечірні візитерки — сестра Барнс (Софі Тетчер, стала відомою завдяки серіалу «Шершні») і сестра Пакстон (Хлоя Іст, раніше знялася у «Фабельманах» Стівена Спілберга), дві юні місіонерки Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони). Релігійних агітаторок і агітаторів мало хто любить; трохи раніше сестру Пакстон публічно принижувала група підліток, намагаючись розгледіти її «магічну білизну». Натомість Рід — сама привітність, хоча до його будинку треба дертися нескінченними сходами. Він приносить дівчатам кока-колу, обіцяє смачний пиріг, який готує його дружина (запах уже розноситься оселею), заводить з ними змістовну розмову про релігію.
Розмов тут узагалі багато. Режисери стрічки Бек і Вудс починали як сценаристи фантастичного горору «Тихе місце», і хтось із критиків навіть пожартував, що «Єретик» — своєрідна компенсація за «Тихе місце», де діалогів майже нема, бо зайвий звук може привабити увагу смертоносних монстрів. А втім, містер Рід з «Єретика» — чудовисько іншого плану.
Г’ю Ґрант, відійшовши від свого звичного комедійно-романтичного амплуа, бездоганно втілює ніби поважного психопата-маніпулятора. Подібну роль він мав у мінісеріалі НВО «Знищення», але, на відміну від тієї ролі, містер Рід — майстер викрутів, і своєї маски удаваної доброзичливості й іронічної ерудованості він майже не знімає. Лише інколи в очах за великими інтелігентними окулярами прозирає холодна жорстокість.
Фільм рекламують як трилер, навіть горор, однак відповідної жанрової напруги тут бракує. І, здається, це йому навіть на користь. Так, є і несподівані удари, і кров, і зловісне підземелля, і огидні таємниці. Окремої згадки варта локація (художник-постановник — Філіп Мессіна): будинок Ріда відображає господаря. Дивна непропорційність інтер’єрів, гармидер культових артефактів, потаємні двері і, звісно, дикі жовті шпалери. Вони нагадують про класичне оповідання американської письменниці-феміністки Шарлотти Перкінс Гілман «Жовті шпалери» (1892), де чоловік, начебто заради блага, зачиняє дружину в кімнаті зі шпалерами такого кольору, доводячи тим самим до божевілля. Але найважливіша компонента «Єретика» — усе ж діалоги. По суті, усі ситуації й сюжетні повороти стрічки — це наочні ілюстрації до тез і антитез у напруженій дискусії, яку Рід веде з Пакстон і Барнс. Правдивий богословський трактат, тільки на полях — справжні каліцтва й трупи замість кольорових мініатюр.
Звісно, в такого типу оповіді на акторів лягає максимальне навантаження, майже як у театрі: не сховаєшся ані за візуальними атракціонами, ані за монтажем. І в цьому Бек і Вудс зробили безпомилковий вибір — усе тріо працює з просто фізіологічною переконливістю. Але саме Пакстон-Іст видає гідну контрпартію до нарцистичного демона Ріда-Ґранта — і за рівнем гри, і за силою персонажа. Саме вона підіймає на собі кульмінаційну сцену, видаючи нищівну у своїй милосердності відповідь на «єдино істинну» релігію Ріда. Останній, з його манією до владарювання, з ніцшеанською «волею до волі», видається правдивим фанатиком власноруч винайденого культу — і в тому схожим на будь-якого іншого фанатика, зразкового слугу букви будь-якого священного писання. Тоді як Пакстон, з її безмежною людяністю, і виявляється врешті єретиком. Точніше єретичкою.
І в цьому, мабуть, найблискучіший обман фільму.
