Рішучий крок до змін
Досліджувати світ і мистецтво, розвивати й популяризувати українську культуру, зокрема сучасний танець, мотивувати мистецьку спільноту до дій, які робили б усіх навколо розумнішими, освіченішими і, головне, щасливими — такі основні принципи Кристини Шишкарьової. Що підтверджує її активна творча діяльність.
Шишкарьова відома як викладачка й авторка методик сучасного танцю, лекторка і кураторка багатьох мистецьких проєктів («Гогольфест», Porto Franko й ін.), членкиня журі численних міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Працювала у театрі Kyiv Modern Ballet, Київському муніципальному театрі опери і балету та Київській національній опері, брала участь у телепроєкті «Танцюють всі». Як режисерка або хореографка-постановниця створила чималу кількість танцювальних вистав, мініатюр, балетів, опер, мюзиклів, шоу, перформансів. Спільно з Антоном Овчінніковим, Оленою Рожковою та Ярославом Кайнарем у 2015 році заснувала Платформу сучасного танцю.
Одним з найвагоміших проєктів Шишкарьової є Totem Dance Group — школа сучасного танцю «Тотем» і театр танцю «Тотем». Її заснування у 2008 році стало відповіддю на запит українських артистів, які потребували нового погляду на танець і прагнули переосмислення діяльності. Уже 15 років школа відкриває світ сучасного танцю для дітей і дорослих, виховує професійних танцівників і викладачів, є, за словами засновниці, справжнім «домом творчості і любові до танцю».
Цього року викладачка вирішила передати управління Totem Dance Group своїм учням — Ірині Плотніковій і Ярославу Кайнару. Причиною такого рішучого кроку стало її потужне бажання розвиватися більше як танцівниці, перформерці та постановниці. «Я відправляюся у дикий творчий потік і буду робити те, що завжди хотіла — сучасне мистецтво», — написала на своїй сторінці в соцмережах у липні Шишкарьова. Ще навесні 2024 року вона заснувала Monada Dance Project — перформативно-дослідницький міждисциплінарний проєкт, аби створювати й просувати тілесно орієнтовані камерні перформанси. Дві останні її роботи — вистава-рефлексія «Гра. Пам’ять майбутнього» та містичний перформанс «Реконструкція».
Рефлексія на трагічні події минулого
Ніколи не пізно вивчати і відкривати нові (забуті чи маловідомі) сторінки історії своєї країни, знати і пам’ятати людей, які творили її, боролися за її існування та незалежність, мову й культуру — головний меседж постановки «Гра. Пам’ять майбутнього». Адже «хто не пам'ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього», писав Максим Рильський.
«Гра...» — це вистава-дослідження життя і творчості 14 українських митців початку ХХ століття (письменників і поетів, театральних і культурних діячів), які стали жертвами політичних репресій комуністичного режиму. Зокрема, Миколи Вороного, Валер’яна Підмогильного, Михайла Семенка, Євгена Плужника, Володимира Гадзінського й інших. Це вистава-рефлексія на трагічні події нашого минулого.
Постановка вирішена в жанрі фізичного театру: дві виконавиці, Олександра Чернявська й Кристина Шишкарьова, через тіло й голос, використовуючи імпровізацію та вибудовуючи пластичні малюнки до кожного уривка, намагаються «прочитати» поетичні та прозові твори, написані близько 100 років тому, зрозуміти цінності, уподобання й світогляд авторів, відчути й передати атмосферу та настрої того часу. Виставу перформерки створювали за підтримки Українського інституту національної пам’яті та Національного історико-меморіального заповідника «Биківня»: ці заклади надали багато цінної інформації для вивчення й дослідження.
Головним елементом художнього рішення стала умовна пісочниця з понад 100 000 ґудзиків, кожен з яких символізує життя, обірване радянською тоталітарною машиною, ненаписані твори, ненароджених дітей. Ґудзики надсилали для проєкту люди з усієї України, у тому числі з окупованих територій, що додало виставі ще більшого символізму, відчуття єдності. Містичне музичне й візуальне рішення до перформансу створив журналіст і шоумен Богдан Кутєпов, відеопроєкції (спустошена земля, урагани й коловороти, безкрайні пустелі, планети й космічні безодні тощо), які часом вводили глядачів у легкий транс, — актор і режисер Максим Панченко.
«Ця постановка — нагадування про людську стійкість і силу духу, а також заклик вшанувати пам'ять тих, хто постраждав за свободу і справедливість, — зазначає Кристина Шишкарьова. — Вчитуючись в їхні біографії, читаючи листи і твори, вдивляючись у старі чорно-білі фотографії, можна відкрити для себе дуже багато про свою культуру та знайти опори для українськості. Трагічна доля покоління 1920–1930-х демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність власного шляху й незалежності від впливу інших культур. Ми не маємо права забувати наших пращурів, щоб не повторювати їхніх помилок. Закривати очі на іноді неприємну правду не варто, адже минуле сформувало сучасне, а йти із закритими очима в майбутнє небезпечно».
Відбудова і пізнання себе
Ніколи не пізно досліджувати свою сутність, розкласти по поличках і подружити між собою всі внутрішні «я». Адже це допоможе краще розуміти, прийняти й полюбити себе такою, якою створила тебе природа. Про це постановка Кристини Шишкарьової «Реконструкція», яка поєднала танець і музику, візуальне мистецтво й перформанс. Музичне наповнення до вистави створила композиторка Дар’я Вештак, сценографію — скульптор Сергій Мінаков. Проєкт став одним з переможців грантової програми Per Forma від Платформи Kyiv Contemporary Music Days.
На початку роботи хореографка досліджувала власні внутрішні світи, образи й соціальні ролі, а в результаті вийшла на універсальне узагальнення про жіночу сутність, її магічну силу й досконалість. Працюючи з психологом, користуючись езотеричними знаннями й різними релігійними традиціями, фольклорними й міфологічними уявленнями, режисерка створила для вистави 10 масок-архетипів, які є частинками однієї цілісної особистості. Це хижий і свободолюбний Звір, витончена і граційна Діва, невгамовна Реформаторка, наївна і безтурботна Дівчинка, смілива і безстрашна Воїтелька, досвідчена і мудра Старійшина, пристрасна і зваблива Коханка, таємнича Жриця, любляча і жертовна Матір-Мотанка, загадковий Анімус. Утілюють ці образи в постановці дві танцівниці — Анастасія Рязанцева та Єлизавета Клейменова.
Коли перформерки надягають чергову маску, змінюється характер їхньої ролі, пластичний малюнок, ритм існування на сцені. Усі маски між собою по-різному взаємодіють: вдивляються одна в одну, конфліктують або не звертають уваги, опікуються або конкурують. Але всі є частинкою одного цілого: у виставі це відображено як повітряна куля (аеростат) з кошиком для пасажирів (його металева основа переплетена жіночими капроновими колготками й клаптиками тканин тілесного кольору). Хтось з глядачів побачив у цій конструкції звіра, хтось дирижабль, а сама режисерка визначає її як дракона — міфічну істоту, яка вміє літати й володіє вогнем.
У фінальному танці перформерки з масками на обличчях і руках утворюють образ багатоликої і багаторукої індійської богині Калі, що також відома як Темна Матір, яка символізує космічну силу вічного часу, смерті й знищення. Вона об’єднує всі маски між собою і дає зрозуміти, що кожна з них важлива і неповторна, кожна має своє місце, завдання, поле відповідальності, тому всі повинні злагоджено співіснувати, поважати й любити одна одну.
«Незважаючи на те, що в країні війна, ми не маємо зупинятися в розвитку, дослідженні себе, щоб бути цілісними і, відповідно, сильними. А значить, це на часі. Коли кожна одиниця людська в цій країні буде цілісна і сильна, ми цю війну і виграємо. Тому це така невеличка, але все ж таки місія, щоб дати глядачу замислитися над тим, як він може відбудувати себе, іноді з попелу», — запевняє Кристина Шишкарьова.
Наступні покази перформансу «Реконструкція» відбудуться 26 і 29 листопада, а «Гру…» показуватимуть вже у грудні. Нині Кристина Шишкарьова як режисерка працює над новим проєктом «Поза мовчання» в Театрі драматургів, прем'єра якого відбудеться 27 і 28 листопада.
