9
Перший установчий з’їзд Громади відбувся у 1897 році. Відразу відкрилися, як незаживлені рани, відсутність наскрізних об’єднавчих стратегій. По-перше, на тому з’їзді не було членів як київської, так і одеської чи петербурзької громади. Виходило так, що «громадівці» проігнорували ідею об’єднання. Громадівці з Києва проігнорували з’їзд через Кониського, так ніби він був якимось чудовиськом.
…Одним із бичів українства була вибіркова любов до людей хитруватих, які уміли подобатися «громаді», і нелюбов до особистостей складних, нерідко безхитрісних чи малохитрісних. Ми були як вередливі діти, яким подобається все на позір яскраве, усілякі блискучі обгортки. І ця, часто на межі із якоюсь стадністю, вибіркова любов, погіршила не одну громадську ситуацію, розчарувала й знеохотила не одну чесну людину без яскравої обгортки, за якою (звісно, не завжди, але незрідка) ховалася не менш яскрава порожнеча…
На з’їзді було близько п’ятдесяти людей. Розірваність, дитячі претензії й уявлення українського руху були очевидними.
— Треба заснувати власну книгарню! — лунали винятково просвітницькі пропозиції.
— Але на неї важко здобути дозвіл!
— Поки що треба вибрати раду!
— Доктора Черняхівського! Мусія Кононенка! Бородая, «американського гайдамаку», він уже переїхав до Києва!
— А в почесні члени професора Антоновича! Ученого Житецького! МузИку Лисенка!
На зїзді обрали всіх названих та ще декотрих відомих у вузькому колі українства, що почало різними способами фіксувати своє пробудження від страшного летаргічного сну.
Володимир Антонович і Павло Житецький як учені мужі та особистості були дуже різними, хоч їх свого часу називали стовпами українства.
Антонович мав широкий світогляд історика й громадського діяча. Також він один з перших — дуже важливий нюанс! — почав говорити літературною українською мовою, хоч літературна українська мова постійно розвивалася.
Житецький був дужче зацикленим на філології. Це йому завдячуємо важливим різноманітним працям з української мови. Проте українською він міг говорити коротко, своїм полтавським діалектом. Також Житецький уповав за культурне «українофільство», не маючи охоти до вкрай занедбаного політичного життя народу, на відміну від професора Антоновича, який почав формувати зародки політичного українства.
Щодо композитора Лисенка, то Євген Чикаленко писатиме: «М. В. Лисенко з-поміж старших українців був найвідданіший справі українського відродження і найсимпатичніший по своїй вдачі, а через те й найбільше улюблений всіма без різниці віку, світогляду і напрямку».
Олександра Кониського не обрали ані почесним, ані звичайним членом ради. Він намагався не показувати свою сильну глуху образу, але цього було неможливо не помітити. Напевно, багатьох відлякував його непричесаний, часто непередбачуваний характер. Проте, як відомо, саме у серці таких людей, усіляко прижиттєво його випробовуючи, творить своє метафоричне гніздо справжність людини, без театральності й улесливої дипломатії, з усіма чеснотами та перевитратами неприкрашеної чесності і, чого гріха таїти, внутрішньої переоцінки свого літературного хисту…
Це він налагоджував зв’язки з галицькими українцями й жив якийсь час у Галичині, як і Михайло Грушевський, який, утім, був набагато дипломатичнішим, тоншим у спілкуванні і з потрібними людьми (і навіть слово «хитрішим» не буде зайвим), ніж Кониський.
Олександр Кониський працював на всіх ділянках українського духу. Працював неусипно, до самозабуття. Перша докладна біографія Шевченка, просвітянські романи й оповідання, постійні контакти з українством, відсутність пошуків особистої вигоди й часто самопожертва таки витворили його серцем і руками «Молитву за Україну», що зробила ім’я цього худорлявого незручного чоловіка безсмертним.
Боже великий, єдиний, нам Україну храни!
10
Євген, їдучи потягом з Одеси до Києва, раптом виразно побачив перед собою те, що було закрите за шарпаниною буднів. Його переставала цікавити земля й витончені агрономічні пригоди. Його золота мрія ненастанного покращення господарства зненацька почала нидіти й каправіти…
Чому так трапилося? Він любив землю. Пишався своїми здобутками. Любив сам процес покращення способів господарювання.
…Євген любив господарювання й літературу. Він любив безупинне вдосконалення господарства так, як любить письменник сам процес творення нової книжки. Він спершу приміряється до теми, часто довго обдумує, накопичує власну енергію. Талановитий письменник повинен відчути внутрішню силу й радість, які обов’язкові для написання важливої книжки. А вже після цього тонкого відчуття приступати до процесу написання. Під час написання на письменника може чигати багато додаткових несподіванок і сторонніх впливів. Але може бути й так, що його словами, переплетеними в речення щасливим способом, говоритиме сам Промисел Божий. І тоді людина, переважно з різними вадами й чималими амбіціями, таки виправдовує своє призначення митця: чарувати словами, потрясати душі плачем чи сміхом, перемішувати всі емоції у великій плавильні літературного дива, яке прикрашає наше тривання, очищуючи — різними способами! — душі від житейського бруду…
Молодий господар переконався, що селянам цілком байдужий його спосіб мислення.«Коли я сидів безвиїзно п’ять років на селі, то віддавався господарству всією душею, можна сказати, з запалом. Мене цікавив притім найбільше не матеріальний бік, а бажання поставити своє господарство зразково».
Він скуповував для земельних робіт американські плуги, сівалки, снопов’язалки. Урядовець з особливих доручень Бертенсон у своїх нарисах «По югу России» (промовиста, між іншим, назва України) писатиме: «Заслуга Є. Х. Чикаленка полягає не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі… він ввів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян».
Деякі совісніші селяни самі казали молодому перешорському господареві з добрячим сарказмом, що, втім, свідчило про початки розуміння ситуації:
— Нам треба плуга незручного, щоб видирався з рук, а не такого, де ще можна сидіти, бо тоді одразу хиле на сон! Торгувати ми можемо лише вапном або дьогтем, іще чимось таким, непригодним для їдла власним крамом!..
Окрім того, селян лякали великі земельні простори. Їм здавалося, що всілякі нововведення — не для полів з невеликими розмірами. Євген за дуже вигідними цінами для селян продає двадцяти п’ятьом господарям 250 десятин землі у Перешорах, натомість вирішує купити землі на Полтавщині.
Глибинні причини продажу частини перешорських земель не були пов’язані з господарчими експериментами. У гостях у Леонтовича у Ромодані, розглядаючи комерційні пропозиції за допомогою господаря, він пояснюватиме, чому так трапилося:
— Знаєте, на Херсонщині зовсім інший тип селянина, ніж на Полтавщині…
Володимир Леонтович, який почав поволі, з недовірою, відкривати українство в останні роки життя, дещо іронічно перепитав:
— Які ж це разючі відмінності?
— Херсонщина була заселена здеморалізованими людьми.
— Тобто?
— Вони дуже приязні, ледь не лізуть до очей. Легко, при потребі, будуть цілувати вам руку. Але в глибині душі будуть вас ненавидіти.
— Оце так загнули! — посміхнувся Леонтович, який не раз і не два стикався із віроломством. — А полтавці чим такі добрі?
— Принаймні вони цікавляться «Кобзарем» Шевченка з моїх рук, — швидко відповів Євген.
— Тобто?
— Знаєте, я часто їжджу залізними дорогами, спеціально третім класом. І залишаю на лавці «Кобзар». Так от. Так от, — ще раз машинально повторив Чикаленко, якого ця тема дуже хвилювала. — Херсонські селяни ніколи не цікавилися «Кобзарем»! А полтавські чули про нього, принаймні частина. Запитували, де можна купити «Кобзар», а то й розповідали про Шевченка народні легенди!
— Так, може, це випадковість з херсонськими? — гнув свою лінію недовірливий Леонтович.
— Може, але слабко віриться, коли така випадковість повторювалася раз у раз.
— То яка причина сього? — доскіпувався Володимир Леонтович, що також був землевласником і українцем за переконаннями, як Євген Чикаленко.
— Думаю, однією з причин є те, що предки полтавських селян, осілі предки, були однаковими козаками за Гетьманщини. Ріжниця лише в тому, що козаки зі званнями отримали від Катерини дворянство… — переконував Чикаленко.
— Тобто вона купила їх? — знову іронічно звузив очі Леонтович, і його вуса заворушилися, пересмикнуті гримасою смутку, прикритого гумором…
— Се правда, Володимире. Купила. Звідси інші витоки нашої трагедії, нашої зденаціоналізованості. Крім того, на Полтавщині селяни більш грамотні.
— І се теж причина вашої покупки? — знову ставав по-доброму іронічним Леонтович.
— Можна сказати, що так. Я, чесно зізнатися, кілька останніх літ більше думаю над розвоєм нашого краю, ніж над скупкою власних земель. Скільки треба людині? — чесно пояснив Євген.
— Се правда, — відповів Володимир, раптом задумавшись над чимось особистісним.
Діалог продовжувався. Ні Чикаленко, ні Леонтович ще не знали, що швидко стоятимуть пліч-о-пліч, реставруючи душу свого народу через газету «Рада» й чимало інших корисних справ, які більшовики пізніше, щоб знецінити їхнє значення, називали каганцюванням.
11
Євгенові Чикаленку допомагали купувати новий маєток євреї, яких називали факторами або комісіонерами. Часом він їздив оглядати пропозиції разом зі своїм новим приятелем Леонтовичем, з яким зійшовся на ґрунті українства.
Незрідка ці маєтки були закладені-перезакладені в банку. Можна лише уявити собі, у кожному випадку подібну і в кожному випадку іншу, історію їхнього занепаду через невдачі господарів… Деякі із садиб були величезними, але дихали таким запустінням, що Євгенові ставало незатишно.
Він мріяв про маєток над річкою з тінистими деревами, щоб можна було час до часу в спокійному плині думок відновлювати власні сили…
Умови продажу викликали у Євгеновій душі неясну тривогу. А одна садиба викликала рідкісне відчуття трагіпародії, яку було б довго та нудно тут описувати.
«Нарешті один фактор… на прізвище Хитрик приніс опис маєтку при с. Кононівці Пирятинського повіту, в 1100 десятин, який здався мені підходячим , хоч був і завеликий», — опише Євген Чикаленко в спогадах початок доленосної події.
Треба було 90 верств їхати на конях. Залізничного сполучення із цим помістям не було. Зате молодий господар відчував, як життя все більше присутніє в його долі. Є радощі й нерви, далекосяжні плани й амбітні покупки, і боротьба, боротьба, боротьба за свою ясну мрію, свою світлу вимріяну Україну, якої ще не має, але вона вже існує в головах поки що лише кількох тисяч молодих звитяжців.
До того ж невдовзі мали прокласти залізницю з Києва до Полтави якраз через Кононівку, куди він оце їде.
Це місце відразу припало Євгенові до душі. Величезний парк з гігантськими деревами дихав світлою старовиною, що могла з минулого, через протекцію цих неймовірних дерев, перетікати в майбутнє, стаючи теперішнім життям Євгена Чикаленка. Поруч бігла річечка Чугмак (навіть ця назва припала покупцю до душі), де було кілька ставків.
…Глушина Полтавщини, величезна садиба (це єдине, що не надто подобалося Євгенові при покупці кононівського маєтку), яку обіймають приязні руки споконвічних українських дерев, обрамлена тихоплинними водами, оточена несподіваною ніжністю й світлою вродою природи, — усе це разом і поодинці навівало новому покупцю відчуття несподівано віднайденого щасливого спокою, милої душі степової ідилії, захованої від недоброго людського ока…
Ця садиба колись належала відомому поміщику Лукашевичу, а відтак його дочці. Її чоловік, тупуватий і пихатий, пихатий і тупуватий, із розрослою самооцінкою, через кілька літ процвиндрив майже весь маєток. Дочка Лукашевича рятувала ситуацію, як лише могла.
Нині молодий землевласник приніс для неї порятунок. Селяни не могли такий маєток купити. Староста Степан сказав, використовуючи гру слів, що теж сподобалося Євгенові:
— Може б купили, дак купила катма!
Отже, нині в житті Євгена Чикаленка склався золотий перетин. Цю романтичну й витончену від якихось стародавніх чарів садибу він вподобав собі до глибини серця й кишені. Були раді селяни й була рада дочка Лукашевича. Залізнична колія через Кононівку починала прокладатися.
Ударили по руках і взялися за кишені. Садиба в селі Кононівка отримала нового власника, який ще не знав, що тут промине так багато щасливих і нещасливих митей його життя…
Степан Процюк – письменник, романіст. Народився 1964 року, закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут й аспірантуру Інституту літератури НАН України. У дев’яностих роках був учасником літературного угруповання «Нова дегенерація». На початку 2000-х дебютував із романом «Інфекція». Серед його доробку – книжки «Жертвопринесення», «Тотем», «Травам не можна помирати», біографічні романи про українських класиків — Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника та Івана Франка. Загалом із-під пера Процюка вийшло понад 30 книг накладом понад 100 000 примірників, за що автор отримав відзнаку «Золотий письменник України». Член Українського ПЕН.