Виставка чорнодимленої кераміки у Львівському скансені — звучить напрочуд звично й очікувано. Уява малює довгі полиці з численними музеаліями: різноманітними горщиками, мисочками, вазами, філіжанками, джезвами й іншими предметами повсякденного ужитку. Такі «виставки» покликані сказати: «Дивіться, як гарно колись уміли. Тепер уже не вміють, бо немає потреби. Але все ж оцініть цю майстерність!».
Такі «виставки» не мають нічого спільного з виставкою «Чорний вогонь Гавареччини» за кураторства Романа Зілінка. І перше, що відрізняє її, — чорнодимлена кераміка представлена не тільки артефактами, а й сучасними виробами живих майстрів. І все тому, що чи не єдиний свого часу осередок ремесла закуреного гончарства — Гавареччину — знайшли і перевідкрили.
Гавареччина — маленьке село поблизу Золочева Львівської області, куди вела кількакілометрова стежка через ліс із села Білий Камінь. Там свого часу було одне з багатьох місць виготовлення чорнодимленої кераміки. Модернізація та індустріалізація, згодом прихід радянської дійсності знищили тотальну більшість осередків цього ремесла. Масове поширення дешевшого фабричного посуду витіснило утилітарне використання гончарних виробів і наділило їх декоративною функцією. Завдяки збігу конкретних факторів: складний доступ до села, неродючі ґрунти, які перешкодили створенню колгоспу, збережена родинна тяглість передачі тонкощів ремесла — у Гавареччині на початку 1970-х ще жили й працювали кілька майстрів чорнодимленої кераміки.
«Чому маленьке, загублене в лісі село стало певним місцем паломництва для мистецького, інтелектуального та молодіжного середовищ першої половини 1970-х, а особливо кінця 1980-х — початку 1990-х років?» — центральне питання виставки, яка зараз триває у Львівському скансені. Дослідницька група, що плідно працювала над проєктом, за відповідями зверталася насамперед до людей, дотичних до цих «паломництв».
Ключовим агентом відкриття Гавареччини для львівської інтелектуальної спільноти було мистецьке подружжя Ярослава та Ярослави Мотик. Вони провели там кілька літ, училися техніки обробки керамічних виробів, тісно співіснували з місцевими жителями. З тих експедицій привезли багато власних чорнолощених виробів, фотографій майстрів і процесу виготовлення кераміки, щоденник дочки Мар’яни про життя в Гавареччині, ліплені портрети гончарів і найголовніше — свідчення про існування цього місця та його ремесла.
Окрім сім’ї Мотик, Гавареччиною зацікавилися люди з різних інституцій. Зокрема, Борис Возницький і Львівська картинна галерея, що на початку 1970-х відкрила свій відділ в Олеську, і працівники Музею народної архітектури та побуту у Львові. Саме в межах цих інституцій провели перші тимчасові й постійні виставки чорнодимленої кераміки. Завдяки музейникам багато виробів цього ремесла збережено; тепер їх можна побачити в експозиції «Чорний вогонь Гавареччини».
Остання дотепер виставка гаварецької кераміки відбулась у січні 1988 року в Музеї етнографії та художнього промислу під назвою «Гавареччина-88». У її межах краєзнавець Андрій Квятковський здійснив кропітке дослідження чорної кераміки та історії її майстрів. Цей проєкт був ініціативою молоді з Товариства Лева, серед засновників якого був Квятковський і яке неабияк зацікавилося Гавареччиною. Спільними зусиллями учасники товариства проклали дорогу до села й відкрили гончарську школу. Вона пропрацювала лише чотири роки, але змогла виростити нових майстрів чорнолощених виробів.
Аж через 36 років чорнодимлена кераміка повернулася до експозиційних залів. З різних музейних і приватних колекцій для виставки відібрали знакові вироби майстрів з Гавареччини кінця ХІХ — початку ХХІ століть. Також можна побачити ескізи й замальовки гаварецького життя львівських митців, що їздили в експедиції до села. Велику частину виставки складають роботи Ярослави та Ярослава Мотик. Фотографіями, афішами та спогадами проілюстровані важливі історичні події довкола Гавареччини. Завершують наратив твори сучасних митців на тему чорнодимленої кераміки, зокрема, триптих Ігоря Зілінка «Забута Богом і людьми. Гавареччина» й робота Альбіни Ялози із серії «Гавареччина».
На питання «Чому саме зараз?» куратор виставки Роман Зілінко відповів так: «Тому що це цікаве явище тої Гавареччини і її віднайдення. Для мене це символ тих перших процесів відродження всього українського, символ горизонтальних зв’язків і того, що може зробити громада. Властиво, то вони й зробили з тою гаварецькою керамікою — тобто з нікому невідомого осередку зробили цілий бум і моду. У 1990-х роках було супермодно дарувати й купувати чорнодимлений посуд. Для мене це важливе явище. Зрештою, хотілося робити це не посмертно Мотикам, а скористати з того, поки вони живі, поки при пам’яті, поки вони щось роблять, скористати з того, що вони пам’ятають, чогось навчитися і підтримати їх».
Чорнодимлена кераміка для львівської культурної та інтелектуальної спільнот стала символом відродження української незалежності. Рух відкриття Гавареччини був рухом до себе й власної ідентичності. Експедиції в «Богом і людьми забуте село» намагалися зберегти й відновити те, що ми як нація втратили за роки радянської окупації.
Спершу здається, що історія відкриття Гавареччини має колоніальний характер: село серед лісу як недоторканий рай з його екзотичними людьми та їхнім приголомшливим ремеслом. Після колоніального втручання інтелектуалів з міста та музейників від Гавареччини мали б залишитися вивезені печі, величезна колекція виробів і покрокова інструкція виготовлення чорнодимленої кераміки без жодного майстра, який володів би цим ремеслом. Та цього не сталося. У взаємодії львівського проактивного культурного й інтелектуального середовища з громадою Гавареччини бачимо утворення горизонтальних зв’язків та певну синергію.
Уважніше вивчаючи роботи Ярослава та Ярослави Мотик, створені за час перебування серед гончарів чорної кераміки, розуміємо, що перед нами не копії виробів гаварецьких майстрів, а реалізований творчий потенціал через конкретну техніку обробки глини. Сім’я митців приїжджала на Золочівщину, щоб навчатись, щоб спілкуватись, щоб вписувати майстрів Гавареччини в культурну спільноту Львівщини. Придивляючись до руху Товариства Лева і їхньої історії з осередком чорнодимленої кераміки, бачимо двосторонні стосунки. Гончарі, продаючи свої роботи, активно збирали кошти на прокладання дороги, відкриття гончарної школи, а найбільше пишалися тим, що долучилися до встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові. Були культурно проактивними у своїй громаді, співали в хорах, планували відкрити читальню. Усвідомлювали, до яких рухів були залучені. Вони так само вболівали за Україну, як і міська спільнота культурних діячів і молоді.
Історія популяризації Гавареччини є успішним проєктом українського громадянського суспільства у відродженні та збереженні конкретної культурної практики. Осередки чорнодимленої кераміки з’явилися й у інших місцях. Зокрема, на виставці представлені роботи майстрів з Шептицького (колись Червонограда).
Відкриття Гавареччини стало одним з багатьох протополітичних рухів, які втілилися потім у політичну боротьбу за незалежність. Роман Зілінко коментує:
«Віднайдення Гавареччини в той час гарно збіглося з активностями молоді й інтелектуалів того часу на відродження державності, культури, мови тощо. Гавареччина стала певним символом отого Богом забутого села, де ще збереглися якісь давні традиції, давні устрої, давня культура, тяглість».
У час брежнєвського застою, у час закручування гайок було відкрито Гавареччину, чий образ ліг в основу нашої ідентичності та став одним із символів відродження українськості. Цей рух був важливим для проактивної української спільноти кінця ХХ століття, з нього черпали силу та розуміння, ким ми є насправді. Уперше за 36 років, уперше в незалежній Україні у Львівському скансені представлена історія чорнодимленої кераміки Гавареччини та її відкриття. Під час сучасної російсько-української війни, коли українська ідентичність знову загрожена і потребує захисту, ми вкотре питаємо себе: «Хто ми і на що ми здатні?». Виставка «Чорний вогонь Гавареччини» може стати одним з ключів до відповіді.
Виставка «Чорний вогонь Гавареччини» у Львівському скансені триватиме до 23 травня 2025 року. Організатори також планують провести кілька публічних розмов з людьми, дотичними до історії відкриття Гавареччини, та публікацію каталогу виставки.
