Пеплум був неймовірно популярний у добу Золотого Голлівуду, коли діяв цензурний кодекс Гейза. Псевдоісторичні стрічки з античним чи біблійним сетингом акцентували на масовості й видовищності і стали своєрідною предтечею блокбастерів. Занепад пеплумів припав на період Нового Голлівуду, коли кіно ставало більш похмурим і менш бюджетним. Дивним чином пеплуми продовжили існування в Румунії 1960–1970-х, де комуністична диктатура Ніколае Чаушеску ліпила пропагандистський міф про те, що румуни — нащадки чи то римлян, чи то дакійців.
Однак ніхто серйозно не говорив про пеплум як жанр до 2000 року. Рідлі Скотт розпочав ХХІ століття неопеплумом «Гладіатор» з Расселом Кроу. Цей фільм запустив цілу низку неопеплумів у 2000-х роках, як-то «Троя» Вольфганга Петерсена, «Александр» Олівера Стоуна, «Король Артур» Антуана Фукуа, «Останній легіон» Дага Лефрела й ще багато інших, включно з кінокоміксом «300 спартанців» Зака Снайдера.
Сам же Рідлі Скотт на ці чверть століття перейшов у знімання чого завгодно, крім пеплумів — від майже кінематографічної реконструкції битви за Могадишо в «Падінні “Чорного яструба”» до релігійно-філософського культу у продовженні «Чужого». Останні роки Скотт повернувся до улюбленого жанру — масштабної історичної драми. Іноді це повернення було успішним (як «Остання дуель»), а іноді не дуже (як «Наполеон»).
Відродження пеплуму у 2000-х стало кращим досягненням Скотта в кіно, принаймні в оскарівському еквіваленті. Ідея створити продовження фільму про видовищні бої Стародавнього Риму виникла в нього ще у 2001 році. Однак довгий час сцилла і харибда різних обставин не давали змоги реалізуватися цьому проєкту. Врешті у 2018 році Скотт погодився стати не лише режисером, а й продюсером сиквелу легендарного «Гладіатора». Над сценарієм працював Пітер Крейг, який приклав руку до «Бетмена» Метта Рівза, а також Девід Скарпа, який працював над стрічками «Всі гроші світу» й «Наполеон» для Рідлі Скотта, а зараз створює неопеплум «Клеопатра» для Дені Вільнева.
Від початку створення сценарію була відома головна інтрига: син Максимуса Коммода Луцилій вижив, і саме він стане головним героєм другого «Гладіатора». Глядачам про це повідомили в першому ж трейлері до стрічки. Події фільму розгортаються за 10–15 років після подій першого «Гладіатора». Луцилій (Пол Мескаль) живе в Нумідії — античному царстві на території сучасного Алжиру. Нумідію от-от мають завоювати римляни на чолі з генералом Маркусом Акацієм (Педро Паскаль). Звісно, Луцилій стає на захист рідного дому. У боях за Нумідію гине дружина Луцилія, а сам він потрапляє в рабство й так повертається на батьківщину, з якої втік малим. Тут його купує рабовласник Макрініус (Дензел Вашингтон), який спеціалізується на гладіаторських боях і плете інтриги, аби отримати більше влади й впливу в Римі, яким правлять близнюки Гета (Джозеф Квін) і Каракала (Фред Хехінгер).
Луцилій одержимий помстою генералові Маркусу Акацію (який, за іронією долі, є його вітчимом) і починає шлях гладіатора. На тлі його боїв у Колізеї розгортаються не менш запеклі підкилимні битви між Акацієм і Макрініусом за управлінням Римом, адже імператори Гета й Каракала (реальні історичні персонажі) — справжні ідіоти. От тільки Акаціус хоче це змінити, а Маркініус — цим скористатися.
Не існувало такого кінокритика 2000-х або кіноблогера 2010-х, який не громив би першу частину «Гладіатора» за історичні невідповідності, вишукуючи джинси на відвідувачах Колізею, кавові стаканчики в кадрі чи смугу від літака на небі. Щоправда, не кожен згадував, що жанр пеплуму від початку був псевдоісторичним і ніколи не намагався точно відтворювати епоху. Завдання пеплуму інше: створити масштабне видовище, від якого перехоплює подих. Для Рідлі Скотта неопеплум став ідеальним жанром, адже режисер ніколи не приховував, що між історичною достовірністю і видовищністю зображеного він обере друге. Чого варта лише недавня заочна сварка між Скоттом й істориками щодо фільму «Наполеон».
У «Гладіаторі-2» Скотт не просто ігнорує випадкові ляпи, а вставляє те, чого в Стародавньому Римі не могло бути, як-от: читання ранкових газет чи хірургічне зашивання ран. Однак у видовищності Скотт не поступається нікому, створюючи одну з найепічніших стрічок не лише цього, а й декількох попередніх років. У фільмі є сцени боїв з мавпами-людожерами й носорогом, верхи на якому їде гладіатор. Бій у воді — навмахію — Рідлі Скотт доповнює акулами. Усе це вигадка, але вона така яскрава й масштабна, що реальність тут уже не така й принципова. І це опис лише трьох сцен; левова ж частка цього 150-хвилинного дійства складається з дрібніших боїв на мечах і голіруч, які вражають хореографією.
«Гладіатор-2» значно динамічніший за попередника. Однак сюжет його ще слабший. Дензел Вашингтон — єдиний актор, який отримує достатньо простору для гри в кадрі. Його Макрініус — фрагментарно описаний персонаж раба, що став рабовласником, але велика кількість сцен і діалогів дає Вашингтону відіграти цілий спектр цієї особистості, від улесливого підлабузництва до цинічного макіавеллізму.
Натомість і Пол Мескаль, і Педро Паскаль не мають що грати. Паскаль отримує дуже мало часу на екрані, його Маркусу Акацію переважно треба просто бути в кадрі, щось грати не обов’язково. Образ Луцилія наче головний, але Полу Мескалю в кадрі доводиться більше непокоїтися про хореографію боїв, ніж про акторську гру. А в тих сценах, де все ж треба щось грати, від Мескаля не вимагають нічого поза пафосом і сентиментальністю типового блокбастерного персонажа. Те саме стосується і головної акторки Конні Нільсен, яка грає матір Луцилія — Луциллу. Акторка вдало відтворює бунтівну матрону, але це теж неабияка масштабна за спектром перформансу роль.
У певний момент фільму Луцилію показують могилу його батька Максимуса Коммода, увінчану мечем і легендарною бронею. Тінь батька нависає не лише на Луцилієм, але й над усім фільмом. «Гладіатор-2» явно перебуває в тіні свого попередника. І якщо Луцилій долає це, вдягнувши батькові обладунки перед фінальним боєм, то другий «Гладіатор», попри всю свою епічність і масштабність, так і не виходить з тіні першого.
«Гладіатор-2» — найепічніший блокбастер останніх часів. Ба більше, на тлі малокартиння 2024-го це один з найліпших фільмів року. Він однозначно вартий уваги, і слабкість його сценарію повністю компенсована монументальністю зображеного. Однак стати культурним феноменом, який відродить давно забутий жанр, йому не судилося. Луцилій може вбратися у броню Коммода, але від цього легендарність Максимуса не стане меншою.