Фільм «Список Шиндлера», який став маскультурним втіленням трагедії Голокосту й отримав сім статуеток «Оскара», Стівен Спілберг виношував десять років. Режисер, чиї родичі загинули в нацистських концтаборах, кілька разів намагався зіпхнути цей проєкт то Сідні Поллаку, то Мартіну Скорсезе, то Роману Поланскі. Врешті, після десятиріччя роздумів уже знаний голлівудський майстер взявся знімати епічне полотно про Голокост. Надворі був 1993 рік. Події Голокосту відбувалися майже 50 років тому. І навіть після цього його критикували за спробу створити з трагедії блокбастер.
Режисер Станіслав Тіунов, який до цього продюсував кринж-комедії «Продюсер» і «Побачення у Вегасі», а також сценарист і продюсер Олександр Щур, який також доклав руку до «Побачення у Вегасі» і «Я, ти, він, вона» — це не Стівен Спілберг. Замість довгих рефлексій вони пропонують різкі рефлекси. А тому почали знімати ігровий фільм про геноцид у Бучі менш ніж за рік по самій трагедії.
В основі сценарію лежить реальна історія: громадянин Казахстану, литовський єврей (власна ідентифікація героя озвучена у фільмі) Костянтин Гудаускас евакуйовував людей з окупованої Бучі та прилеглих територій. Паспорт громадянина Казахстану давав йому змогу проходити блокпости, якщо не без складнощів, то принаймні без загрози бути розстріляним на місці.
Загалом історія про чоловіка, якому ця війна взагалі чужа, але він погоджується добровільно рятувати людей, перетинаючи межу між окупованою та вільною територією, нагадує якийсь античний міф чи старозавітну притчу. Однак у «Бучі» це лише серіальний шаблон, який творці фільму заповнюють типовою телевізійною сентиментальністю, невмілими алюзіями на «Божественну комедію» та Біблію, а також відчуттям героїчного пафосу, ніби «Буча» отримала статус культовості «Списку Шиндлера» ще на старті знімань.
Базовий конфлікт фільму — це непряме протистояння між двома героями. Перший — Костянтин Гудаускас (польський актор Цезар Лукашевич), який рятує людей. Його антагоніст — полковник ФСБ Ніколай Івановіч (В’ячеслав Довженко), який цих самих людей у Бучі вбиває.
На відміну від ролей у стрічках «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» та «Інший Франко», у «Бучі» В’ячеслав Довженко грає полковника ФСБ уже без надмірної театральності. Його персонаж — холоднокровний і розумний кат. Це ще не Рейф Файнз у нацистському мундирі Амона Ґета, але вже краще, ніж усі попередні антагоністи-росіяни в українському кіно. Щоправда, за чорною сигарилою, запальничкою зі змією та різким вийманням «глока» з кам’яним обличчям, іноді Довженко все ж перебирає з пафосом. Наприклад, коли кричить, що України не існує, та влаштовує анекдоти з більярдними кулями. Також не до кінця зрозуміло, чому полковник з Нижньогородського обласного управління ФСБ (саме такі документи він палить у фіналі) раптом став такою важливою персоною, щоб координувати геноцид у Бучі. Та й у те, що людина такого рангу крастиме закривавлені кросівки для доньки, теж слабо віриться.
Але на противагу харизматичному маніяку Ніколаю Івановічу сценаристам нема чого запропонувати. Образ Гудаускаса у фільмі настільки куций, що треба гуглити, аби хоч щось дізнатися про цього персонажа. У відкритих джерелах можна знайти, що Гудаускаса переслідували й судили в Казахстані за активістську діяльність. Фільм власне і починається зі сцени суду, але чого він стосується (як і наступна сцена з Говерлою) у сюжеті зрозуміло не до кінця.
Наче у трилері категорії В, операціями Гудаускаса керує міфічна Гайде (лише у фінальних титрах ми дізнаємось, що це кураторка з ГУР). Тож залишається незрозумілим: Костянтин Гудаускас — це просто цивільний волонтер чи все-таки хоч і позаштатний, але агент ГУР? Щоб розкрити персонажа, Цезарю Лукашевичу дають кілька діалогів з військовими (серед них — Олександр Печериця, актор, який брав участь у війні на Київщині й Харківщині). Очевидно, творці фільму намагалися показати Гудаускаса таким собі біблійним персонажем, який проходить через страх, гординю й жертовність. Однак у форматі повного метра в телевізійних тонах усі ці трансформації такі невиразні, наче автори мають у запасі ще добру сотню серій, аби розкрити героя.
Простір між протистоянням персонажів у фільмі заповнений серіальним кітчем і відкритою експлуатацією теми війни. Творці картини пропонують нам банальні римування між грою феесбешним полковником «Лебединого озера» на роялі та втечею зґвалтованої дівчини з підвалу під крики гайвороння. Сцена показового розстрілу нагадує референс до радянської стрічки «Іди і дивись», але при цьому сповнена гламуру бандитських серіалів 2000-х.
Тіунов і Щур активно експлуатують наймедійніші трагедії та меми початку повномасштабного вторгнення. Наприклад, смерть Ірини Фалькіної, чий манікюр став одним із символів геноциду в Бучі. У фільмі знайшлося місце і для кадировських тіктокерів і викрадень пральних машин. Усе це звалено докупи з перебивками на кадри, зняті дроном, яких тут надто багато. У фільмі присутні сцени жорсткості, але кого саме вбивають росіяни — не до кінця зрозуміло. І це головний момент експлуатації теми війни: творцям фільму треба, щоб співпереживання героям відбувалося лише на базовому рівні. Жодної історії реальних жертв за вбивствами в «Бучі» не стоїть. Щоправда, варто відзначити: градус жорсткості у фільмі «Буча» куди менший, ніж, наприклад, у треш-горорі «Донька» Єгора Олесова, який буквально експлуатує тему секс-геноциду в Бучі та складається з низки сцен спроби зґвалтування.
Фільм «Буча» мав дуже гучну та скандальну піар-кампанію (згадаймо хвилю обурення постером до фільму, де кадр з Бородянки ілюструє назву «Буча»). Однак на виході стрічка виявилася лише кітчевою серіальною драмою з елементами трилеру. Їй дуже хочеться бути новим «Списком Шиндлера» з купою «Оскарів» і статусом живої класики, але вона дотягнула лише до фільму, який показують у неділю після підсумкового випуску новин. «Буча» наочно пояснює, чому іноді мистецькі рефлексії на реальні трагедії краще фіксувати через певний проміжок часу.