У 2019 році режисерка Лулу Вонг зняла фільм «Прощання». У ньому через образ американо-китайської письменниці (її зіграла співачка Аквафіна) вона розповідала майже автобіографічну історію прощання зі своєю бабусею, яка так і не адаптувалася до американських реалій.
У 2024-му її молодший брат Шон Вонг видав свій повнометражний дебют — так само майже автобіографічне кіно, але це не історія прощання з родичем, що символізує коріння, а історія дорослішання, яка згадує і режисерку Лулу Вонг. Але все по порядку.
Надворі 2008 рік. 13-річний Кріс Вонг закінчив середню школу і проживає ключове для соціалізації будь-якого американського підлітка літо, коли йому треба прощатися з дитинством і переходити в старшу школу, де замість пустощів, цукерок і дурнуватих постановок є підлітковий секс, марихуана і підготовка до коледжу.
Родина Кріса — це старша сестра Вівіан (з якою Кріс гризеться, як кіт із собакою), мама (яка днями малює аматорські пейзажі) та бабуся, татова мама (яка досі живе за суворими, нікому в США нецікавими азійськими традиціями). Тато Кріса лишився працювати десь на Тайвані.
Ще один життєвий простір Кріса — це друзі всіх можливих рас і національностей, перші симпатії протилежної статі та соціальні мережі. Так, ми нарешті дожили до того дня, коли історії дорослішання із соцмережами стали об’єктом авторської ностальгії. Листування в MySpace (пам’ятаєте таку соцмережу?), Facebook, а також відео на YouTube, який тільки починає набирати популярність, — це важлива складова життя Кріса.
Шон Вонг створює квінтесенцію середини 2000-х, де всі користуються допотопними соцмережами, починають розвивати власні відеоблоги й обговорюють «Темного Лицаря» Крістофера Нолана. Але при цьому лишаються і старі добрі теми першої закоханості, першого розриву з друзями, першого вживання п’янких речовин, перших конфліктів з батьками, коли ще вчора миле чадо грубить, хамить і не йде на контакт.
Акцент історії дорослішання Шона Вонга припадає, звісно, на скейт-культуру — одразу напрошуються паралелі між його «Діді» й режисерським дебютом Джони Гілла «Середина 90-х». Утім це досить різні фільми. «Середина 90-х» — тривожна і соціально гостра оповідь. «Діді» — історія з майже безтурботним вайбом. Тут конфлікти не заходять далі від розмов на високих тонах і розквашеного носа, тоді як у Джони Гілла вирували куди лютіші пристрасті, а його герої мали куди проблемніше минуле. У цьому криється принципова різниця: покоління Джони Гілла дорослішало в 1990-ті. І різниця між його Стіві та Крісом Шона Вонга, який дорослішає в нульові, — разюча. Кріс живе у значно м’якішому, толерантнішому та благополучнішому світі.
Те, що «Діді» отримав Приз глядацьких симпатій на «Санденсі», не дивує, адже ця глядацька історія пашить теплом і любов’ю. Шон Вонг розповідає інтимну історію про те, як син і мати ідуть шляхом непорозумінь, та зрештою знову стають по-справжньому рідними. Тут немає надмірного соціального аспекту, нагнітання драматизму чи, навпаки, забагато комедії. Це добра історія про пубертатний період, яка може нагадати про власне дорослішання народженим у 1990-ті. Тож цей фільм має всі шанси стати лідером переглядів.
