Перформанс «Руїни волі» є одним з 66 переможців цьогорічної грантової програми Per Forma, яку реалізує платформа Kyiv Contemporary Music Days. Ця міжнародна громадська організація функціонує як освітня й концертна платформа, організовує фестивалі, (відео-)концерти, майстеркласи, (відео-)лекції для професійних митців і широкої аудиторії. Протягом 2015–2022 років вона провела понад 150 заходів в Україні, Португалії та Японії з музикантами з близько 25 країн світу.
Авторками перформенсу є незалежна мисткиня, співачка і дослідниця Євгенія Мєлконян і режисерка, акторка, співзасновниця видавництва «Компáс», керівниця напряму роботи з країнами Азії, Африки й Латинської Америки Українського інституту Анабель Рамірес. «Цей проєкт для мене — певна спроба віднайти на руїнах волі людини й уявлень про те, як повинно бути, красу живого життя й проявлення Волі Вищого, — розповідає Євгенія. — Руйнація і творення є частиною одного циклу, а не протилежністю. Те, що занепадає, стає зернами для наступного кола життя». «Руїни Волі — давно омріяний проєкт, що стався завдяки міцному творчому союзу з Євгенією Мєлконян і безумовному шаленству й творчості неймовірної команди, — додає режисерка перформансу Анабель Рамірес. — Ми починали, відштовхуючись від ідеї, що руїни — потужний символ того, що відбувається з простором, який випадає з системи, на який не накладається воля інших і який не може втілювати свою волю. Тож хотілося зрозуміти, чи можливо віднайти волю в руїнах».
До реалізації проєкту перформерки взялися у серпні, коли оголосили переможців грантової програми. На момент старту вже мали загальне бачення проєкту: мультижанровість, напрямок site-specific, тема — свобода волі. Тож майже відразу виникла й назва — «Руїни волі». А далі авторки оголосили open call — і до команди доєдналися інші митці.
Продакшн-менеджером і помічником режисерки став незалежний митець, режисер і актор театру Альва Марч. Музику до перформансу написав композитор, саунд-артист, музичний продюсер, гітарист Руслан Вітер. До Євгенії Мєлконян як виконавиці перформансу доєдналися ще п’ять акторів: перфомерка і танцівниця Катерина Гордієнко, співачка і перекладачка Вероніка Галичина, саунд-артист і перформер Ілля Мірошник, перформерка Поліна Полякова, бандуристка і вокалістка Ольга Розколотько.
Після формування команди авторки вирушили шукати пам’ятку архітектури. Із семи розглянутих варіантів зупинилися на палаці Остен-Сакенів, який зацікавив своєю історією. Збудував його граф Карл Остен-Сакен, який отримав у подарунок землі в сучасному Немішаєвому та навколишніх селах від короля Пруссії 1805 року. Відомо, що рід Остен-Сакенів мав власне герцогство в Латвії, деякі члени займали високі посади у Швеції, Польщі та Данії. А ще ця родина вважала себе нащадками сина Божого, тому таємно укладала шлюби зі своїми кровними родичами, щоб зберегти чистоту крові. В одноповерховому цегляному маєтку в неоготичному стилі, поруч з яким був розкішний фруктовий сад і липовий парк, Остен-Сакени жили трохи більше пів століття, а далі палацом і прилеглими землями, будинками володіло багато різних людей. З приходом більшовиків 1917 року маєток націоналізували, поруч збудували біохімічний завод. Палац був спершу дитячим садком, а потім клубом для його працівників. У 2000 році сталася пожежа, від палацу залишилися руїни, яких відтоді не відновлювали.
Першими привернули увагу громадськості до цієї архітектурної пам’ятки митці, які з 2016 року почали проводити на цій території мультидисциплінарний фестиваль Osten-Sacken off-stage. Завдяки цьому заходу влітку 2018 року власником палацу стала громада Немішаєвого. Відтоді, здавалося б, мала початися нова, оптимістична сторінка в історії палацу. Але спершу ковід, потім війна, і будівля досі поза увагою селища і країни. Її досі не внесли до Списку пам’яток архітектури України. Ще трохи — і вже не буде чого реєструвати. На це й натякають авторки постановки «Руїни волі».
Найбільше їх вразило, що нищення палацу почалося вже за незалежності України, а головна його причина — байдужість до історичної пам’ятки. Так само занепадають Червоногородський замок на Тернопільщині, Тараканівський форт на Рівненщині, Пнівський замок на Франківщині, Невицький замок на Закарпатті, Старосільський замок на Львівщині. І це далеко не весь список, а війна додасть до нього ще чимало пунктів.
Перформери вирішили не чекати кращих часів, а діяти. Майже відразу сконтактували з громадою селища, зокрема з людьми, що мешкають поруч. Організували спільне прибирання території маєтку, що перетворилася на місце розваг, гулянок і сміттєзвалище. Налагодили діалог з головою Немішаєвого та потенційним інвестором — обидва прийшли на перегляд перформансу.
В основі постановки «Руїни волі» — особисті історії виконавців, які народжувалися у спілкуванні та творчій взаємодії, спільному дослідженні обраної теми й простору. У нелінійному сюжеті переплетені різні персонажі-соціотипи, минуле і теперішнє, земне і небесне, любов і ненависть, влада і безпомічність, музика і тиша. Тут глядачі самі вирішують (проявляють свою волю), яку історію їм дивитися, бо дія відбувається майже паралельно в різних просторах, з різними виконавцями.
А починався перформанс з подорожі автобусом від Києва до Немішаєвого. У дорозі учасники отримали коротку історичну довідку про палац і познайомилися з першою героїнею — екскурсоводкою (виконувала Вероніка Галичина). Своїм дивакуватим виглядом і простакуватою поведінкою вона викликала усмішку від початку і до кінця перформансу, перемикала з вигаданого театрального дійства на реальність. Персонажка була своєрідною провідницею між публікою і акторами, керувала рухом, коментувала гру інших виконавців, заохочувала глядачів до дій (наприклад, аплодувати чи дарувати квіти).
Кожен перформер спонукав глядачів до роздумів, наскільки вільним чи обмеженим є життя людей різних соціальних верств, де починається і закінчується їхня свобода, що може бути причиною їхнього регресу та внутрішньої руйнації. Усього в перформансі задіяли шістьох персонажів. У палаці учасників зустріла героїня Катерини Гордієнко — неформалка в чорному шкіряному плащі, чоботах Steel, темних окулярах і з розпущеним волоссям. Вона слухає музику і курить на великому камені недалеко від замку. Протягом перформансу шукає себе, своє місце в соціумі, своє кохання. З темної, зламаної особистості вона перетворюється на джерело світла, ніжності, любові.
Більша частина проходила всередині зруйнованого палацу (просто неба), де публіку рядами посадили на стільці один напроти одного. Найбільше взаємодіяв з руїнами — лазив унизу і зверху, по стінах, по даху, виглядав у вікна, видавав таємничі звуки і вдував повітря (читай — життя) у цеглини — герой Іллі Мірошника. Він наче вишукував у руїнах своє місце, намагався оживити їх штучним диханням. Усе це нагадувало про сьогодення, в якому так багато українців через війну втратили свій дім і шукають його в нових будівлях, у речах, людях.
Ще один сучасний типаж втілила Поліна Полякова, яка від початку дійства щось прибирала, складала, переставляла. Така собі комунальниця, яка слідкує за порядком і чистотою. Але при взаємодії з іншими героями з нею теж відбувалися зміни. Через низький статус її принижують, обливають брудом (у прямому й переносному значенні), сковують її бажання і волевиявлення. Та навіть у цих обмеженнях героїня не занепадає духом. У фінальній сцені до її тіла й волосся екскурсоводка прив’язує мотузки, які мали б морально зломити її, фізично скувати. Ув’язнена цими мотузками, вона вирішує не здаватися — дереться по стінах, як вправний скелелаз. У цьому прочитувалося непереможне бажання жити, дихати, перемагати.
Історичного забарвлення перформансу додавали героїні Євгенії Мєлконян й Ольги Розколотько. Пристрасна жінка, співачка і танцівниця — так можна б охарактеризувати персонажку Євгенії, яка цілком могла б колись мешкати в цьому маєтку і бути графинею. Її розриває конфлікт між даром провидиці, жриці та сутністю як людини. Вона воліє займатися мистецтвом, а природа вимагає бути віщункою, передбачати майбутнє, бути провідницею між Богом і людьми. Де закінчується людська воля й починається божественна? Чи може людина вибирати собі долю, чи вона вже спланована вищими силами?
Персонажка Ольги Розколотько поєднала в собі минуле і сучасність. З одного боку, вона нагадувала якусь авторитетну владарку (можливо, навіть княгиню Ольгу), з іншого боку — сучасну заможну українську жінку, бізнесвумен, яка залишилася сама і змушена самостійно керувати бізнесом, містом, країною. У її музиці та піснях відчувалася туга через довге очікування рідної людини. У деяких моментах здавалося, що це дружина військового, яка чекає на повернення коханого з фронту.
Завершився перформанс фразою героїні Поліни Полякової: «Ви вільні. Можете рухатися». І вона ще багато разів повторювала її, висячи на канатах, допоки глядачі зрештою зрозуміли, що вона стосувалася саме публіки. Репліка спонукала більшість людей докладніше ознайомитися з руїнами: обійти їх з різних сторін, зробити фото. Одна глядачка вирішила підійти до Поліни і звільнити її від мотузок. А далі було повернення до Києва тим самим автобусом. Дорогою глядачі гаряче ділилися рефлексіями від побаченого.
Перформанс «Руїни волі» максимально занурив публіку в дійство через відсутність четвертої стіни, тісний контакт з акторами й обраною локацією, поєднання інструментальної та електронної музики, співу і звуків, фізичного театру і танцю, акробатики і балансування, а також різних мов (лунала українська, вірменська й іспанська). Здається, він трохи змінив глядачів. Чи відбуватимуться далі зміни з палацом, покаже час.
