Духовний хоровий концерт цілком закономірно вважають вершиною розвитку української музичної культури XVIII століття; він може слугувати яскравим репрезентантом національної самобутності, незнищенної навіть в умовах колоніальної імперської політики. Проте дотепер більшість серйозних дослідників сакрального багатоголосся XVIII століття змушені залишатися в ролі своєрідних музичних археологів. Багато зразків цього жанру ніколи не були видані, а вцілілі рукописи залишаються розпорошеними по державних архівах і приватних колекціях, нерідко за межами України.
На щастя, останні десятиліття принесли й чимало знахідок: зокрема, низка віднайдених хорових концертів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського були видані й залучені до виконавської практики завдяки результатам наполегливої пошукової роботи музикознавців Мстислава Юрченка, Ольги Шуміліної та інших. Дослідженню, виконанню та промоції маловідомих й нещодавно відшуканих хорових концертів присвячений і проєкт «Березовський / Рачинський: нові звукові ландшафти» (продюсерка проєкту — Галина Григоренко, програмна менеджерка — Анна Гадецька), реалізований восени 2024 року за підтримки Українського культурного фонду об’єднаною командою Академії давньої музики Леополіс (Львів) та Open Opera Ukraine (Київ). У центрі проєкту постала музика двох видатних — без штампів і перебільшення — митців.
«Викинуті зі шкільної програми, але не викинуті з життя»
Постаті обох композиторів, до творчості яких звернулася команда проєкту, попри їхнє безсумнівне значення для української культури, сьогодні дійсно мало вивчені. Напевно, чути подібне твердження щодо Березовського досить-таки дивно: хто ж не згадає його в контексті золотої трійці поряд з Бортнянським і Веделем? Насправді ж і життєвий шлях, і доробок митця оповиті туманом міфів. Як доводить у своїх численних працях наукова консультантка проєкту Ольга Шуміліна, низка загальновідомих фактів біографії Березовського (зокрема, його діяльність півчого петербурзької співацької капели, професійна нереалізованість після повернення зі студій в Італії та життя у злиднях, яке змусило 32-річного композитора вкоротити собі віку) не мають жодних підтверджень і спростовуються відомостями, по крихті добутими з прижиттєвих документальних джерел різного роду. Так само міфологізована й хорова творчість Березовського. Віднайдені хорові концерти композитора, які довго вважали втраченими, свідчать, що образний спектр його доробку не обмежується трагізмом хрестоматійного «Не отвержи» і є набагато більш життєствердним, ніж прийнято вважати.
А втім, якщо ім’я Максима Березовського в історію української культури вплетене все ж напрочуд міцно, то постать його вірогідного глухівського наставника Андрія Рачинського й досі залишається на маргінесі музичної історії. При цьому цілком даремно й незаслужено: настільки цікаву особистість ще слід пошукати! Рачинський не лише диригент і композитор, що став одним із засновників нового стилю української духовної музики, а ще й державний діяч, бунчуковий товариш і сотник, учасник Новгород-Сіверського патріотичного гуртка та засновник мистецької династії, гілки якої ведуть до визначних діячів української культури наступних століть (зокрема, син Андрія Рачинського, Гаврило, був відомим скрипалем, композитором і троюрідним дядьком Миколи Лисенка, а один з його онуків, ймовірно, написав ще одну — після Івана Котляревського — українську поетичну «Енеїду»).
Життя Андрія Рачинського було пов’язане водночас із західними та зі східними українськими землями. Народжений у шляхетській сім’ї на Підляшші, він декілька років служив у Львові регентом єпископської капели, а у 1750-х очолив Придворну капелу гетьмана Кирила Розумовського у Глухові. Щирий поціновувач італійської музики, Рачинський став одним з найпалкіших її апологетів на Лівобережній Україні, вивчав її досягнення та першим поєднав ранньокласичні стильові елементи з традиціями барокового партесного концерту. Свої пошуки композитор втілив у трьох — знову ж таки нещодавно віднайдених — хорових концертах, які, поряд з трьома вибраними концертами Максима Березовського, послугували основою проєкту «Березовський / Рачинський: нові звукові ландшафти».
«Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!»
Ключовим продуктом проєкту став аудіореліз шести духовних концертів Рачинського та Березовського «“Внемлите, людїє”: Рачинський / Березовський» у виконанні ансамблів A сappella Leopolis і Partes. Нині він доступний на стримінгових платформах Spotify, AppleMusic, YouTubeMusic і Distrokid. Окрім безпосередньо аудіозапису, проєкт включав і потужну паралельну науково-дослідну та просвітницьку роботу: консультації з мовознавцями та священнослужителями (зокрема, з богословом і філософом Георгієм Коваленком) щодо історичного контексту та специфіки української вимови церковнослов’янських текстів XVIII століття; перше в Україні видання двохорних концертів Рачинського та Березовського, упорядкованих Ольгою Шуміліною; концерт-презентацію релізу, що відбувся 14 вересня в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
Власне, Успенський собор і храм Всіх Святих, розташовані на території головного православного монастирського комплексу України, й послугували звуковим ландшафтом релізу, в межах якого твори Рачинського та Березовського отримали унікальне аудіальне втілення (саундпродюсер проєкту — Олексій Грицишин). І суть не лише в акустиці храмів (більш камерного Всесвятського — для хорів Рачинського, більш парадного Успенського — для двохорних творів Березовського) з їхніми специфічними параметрами реверберації, особливими умовами заломлення звуку та звукоізоляційними властивостями кам’яних стін зі вмурованими в них глечиками-голосниками, а й у можливості доторкнутися до тієї атмосфери, в якій народжувалася і звучала українська духовна музика XVIII століття і в яку занурилися музиканти-виконавці проєкту.
Ансамблі A сappella Leopolis (керівниця Людмила Капустіна) й Partes (керівниця Наталія Хмілевська) відомі в України як колективи, що спеціалізуються на відродженні музики українського бароко та заглиблені в царину історично поінформованого виконавства. Концерти Рачинського колективи поділили між собою, а двохорні концерти Березовського виконали разом.
Твори двох сучасників вишикуються в релізі у струнку композицію — від заснованого на тексті 77-го псалма хору Березовського «Внемлите, людїє», сповненого віри та хвали, що й дав назву релізові, до фінального панегіричного «Тебе, Бога, хвалим» за знаменитим гімном святого Амвросія Медіоланського. Поряд з ними своєрідне концентричне коло утворюють два виконання «Скажи ми, Господи» Рачинського — концерту, що з усіх творів релізу має найяскравіше виражені ознаки партесної стилістики. Попри те, що 38‑й псалом, на текст якого написаний концерт, є передусім «піснею смутку», у цій музиці — в обох інтерпретаціях — багато світла та розради.
У центрі композиції релізу — концерт «Всі язици» Березовського, яскравий, поліфонічний, дійсно концертний, сповнений виразних мелодії, витончених сольних і рішучих тутійних епізодів. Врешті, перед фінальним твором звучить лірична кульмінація релізу – концерт «Не отвержи» Рачинського, виконання якого дає можливість оцінити інакше, ніж у знаменитій версії Березовського, трактування 70-го псалма, не лише з благанням про порятунок від лиха, а й зі щирим очікуванням радості, що настане опісля.
Загалом реліз залишає враження неймовірної гармонії та цілісності: і за загальною композицією, і за професійним рівнем ансамблів, і за ледь вловимими модуляціями між двома акустичними просторами. Світ українських сакральних піснеспівів XVIII тут врешті скидає із себе архівний пил і постає таким, яким має бути сьогодні — живим, справжнім, нашим.
Значення проєкту «Березовський / Рачинський: нові звукові ландшафти» для сучасної мистецької — і не тільки — спільноти важко переоцінити. Тут наявні і ґрунтовність підготовки, і справжня взаємодія дослідження й виконавства, і, врешті, беззаперечна актуальність у прагненні деколонізації українського духовного хорового спадку від російської культурної апропріації та його осмисленням в українському контексті як частині загальноєвропейського. Коли ми врешті віднайдемо наше минуле таким, яким воно було насправді, поза імперськими наративами й колоніальними зазіханнями, та зробимо його частиною власного культурного ландшафту, тоді й зможемо створити таке майбутнє, в якому більше не будемо змушені щодня виборювати право називати своє своїм — ані на полі бою, ані на мистецькій арені.