Отже, якщо відкласти на хвилинку всі контексти, у яких можна розглядати «Наполеона», і не задумуватися про причини його появи, то хто може краще екранізувати життя людини-костюма (Хоакін Фенікс) за Рідлі Скотта? Наполеон, здається, народився прямо в мундирі й двокутному капелюсі – принаймні якщо вірити заяложеним культурним зображенням. Тож Скотт дбає, аби Хоакін Фенікс у ролі першого французького імператора знімав свій іконічний мотлох лише зрідка.
На диво, «Наполеон» — повний байопік, якщо говорити про хронологію. Починається смертю Марії-Антуанетти під лезом гільйотини 1789 року, коли про Буонапарте ще ніхто не знав за межами рідної Корсики, і закінчується його смертю 1821 року на острові Святої Єлени — невідомому, допоки він не став місцем вигнання знаменитого Бонапарта. На диво – бо через це фільм мусить стрибати між величезною кількістю подій. Сама лише воєнна історія героя не дозволяє знехтувати облогою Тулона, завоюванням Єгипту, Аустерліцом, походом на Московію, Ватерлоо. А ще ж треба намалювати його портрет як людини й розповісти про стосунки з Жозефіною. І вкластися при цьому в божевільно короткий хронометраж — 158 хвилин. Усе це Рідлі Скотт робить тріумфально, якщо вважати тріумфом той велетенський трейлер, що глядачі побачили в кінотеатрах. Повний же — чотиригодинний — фільм має згодом вийти на Apple TV+.
Утім є якась чарівність у розхристаності й безглуздості «Наполеона», що стрибає від епізоду до епізоду, наче книжка з ілюстраціями, у яку забули додати текст. Ці риси стрічки підкреслюють і без того стійке враження, що з Наполеона тут глузують. У стрімкому злеті від капітана до імператора, здається, ніщо не видається заслугою Бонапарта. У кращому разі Наполеон просто опиняється в потрібному місці; у гіршому його досягнення обмежені черговою різаниною. Фільм демонструє такий важливий крок у кар’єрі Наполеона, як розстріл людей з гармат (битва між республіканцями і роялістами 13 вандем’єра), причому спеціально створює враження, що Бонапарт наказав стріляти картеччю по мирній демонстрації, що не зовсім відповідає історичним фактам.
Перша година стрічки схожа на набір картинок про людину (без жодних виразних рис) у країні, повненій хвиль насильства. Ці хвилі котяться з калейдоскопічною швидкістю, їх спричиняють різні політичні діячі; одна з них без жодної серйозної причини виносить нагору Наполеона. Події доби Французької революції тут настільки скомпресовані, що, здається, Рідлі Скотт екранізує навіть не вікіпедію, а шкільний підручник. Причому не французький, а, скажімо, корейський. Ще й за сценарієм людини, яка ненавиділа історію, бо не бачила в ній ніякого сенсу.
Але є 200 мільйонів причин, чому Рідлі Скотт не зняв повноцінної комедії абсурду про людину-костюм. Усі вони складають бюджет стрічки в доларах. «Наполеон» — типовий компромісний фільм за дуже великі гроші, який не може сміятися зі свого героя, особливо якщо той має статус геніального полководця й легендарної постаті в історії. Зрештою, фільм має давати видовище, а в костюмі головного героя хтось мусить бути. Тож отримуємо «Наполеона»: картину з роздвоєнням особистості, одна рука якої не знає, що робить інша.
Цей розлад між інтенціями автора й тиском грошей, що вимагає опертя на банальності дорогих блокбастерів, очевидний з першої сцени — страти Марії-Антуанетти. Вступний титр каже щось про те, що революція у Франції була спричинена голодом і породила ще більший голод – задаючи саркастичний тон оповіді. Люди ж, що лають королеву, яка йде на плаху, за типово голлівудською звичкою жбурляють у неї їжу – напевно, щоб підкреслити, як вони голодують.
Єдина площина, у якій фільм і його герой мають більш цілісний вигляд, — епізоди про стосунки Наполеона і Жозефіни (Ванесса Кірбі), його першої дружини. Тут деякі штрихи до портрету головного героя є навіть цікавими. Особливо тому, що римуються з єдиним, напевно, класичним фільмом про Наполеона аж до сьогодні – зі стрічкою Абеля Ґанса 1927 року, яка теж називалася «Наполеон». Та легендарна за всіма показниками, майже авангардна для свого часу робота є абсолютно некритичним панегіриком Наполеона – благородного орла Франції, від сталевого погляду якого ціпеніють вороги, жінки, діти й тварини. А від палких слів героя усі вони стають його завзятими послідовниками. У тому фільмі Наполеон — таємнича і мовчазна, благородна і зарозуміла людина, яка вивищується над натовпом і вважає веселі пустощі інших дурницями, воліючи зіграти в шахи чи обміркувати долю батьківщини навіть посеред балу.
«Наполеон» Скотта послуговується тим самим стереотипом «круті хлопці не танцюють», але його обертони зовсім інші, і найкраще вони помітні саме у стосунках з Жозефіною. Тут мовчазність Наполеона не пихатість людини, думок якої ми всі не варті. Це мовчазність хворобливо недовірливого підлітка, у якого немає думок, зате є велетенське его. Неоковирність поводження Наполеона з Жозефіною лише підкреслює це. Найдужче — у секс-сценах, що потрактовані фільмом як серія жорстоких спазмів, які стаються в імператора, коли він відчайдушно прагне довести щось комусь – причому необов’язково Жозефіні. Це зображення Наполеона як хтивого кролика почасти комічно підкреслює його бажання завести нащадка трону, що цілком вкладається в концепцію его, яке прагне не лише володіти світом, а й залишити спадок.
Саме у сценах, які демонструють підґрунтя стосунків Наполеона з Жозефіною, фільм намагається бути цікавішим. Це могли б бути відносини, де чоловік привласнює жінку через свою невпевненість – але у стрічці привласнення виявляється обопільним. Фільм не так зображає Жозефіну жінкою своєї доби, зрівняною з безправною річчю та зредукованою до інструмента продовження роду, як показує пуританську бундючність Наполеона маскою, за якою причаївся страх. А отже, Жозефіна як жінка впевнена, досвідчена, цілком лібертинських поглядів, як дружина підтверджує Наполеонові, що він сам є дорослою, зрілою, упевненою людиною.
Однак вихваляти ці моменти в «Наполеоні» було б занадто добре для фільму: як і решта його наскрізних ліній, ця теж непослідовна, компромісна і занадто покладається на кліше. Утім значне її розширення Скотт обіцяє в повній версії, що вийде на стримінговій платформі Apple TV+, продуктом якої є «Наполеон».
Чи варто радіти, що фільм вдасться побачити в усій красі задуму? Тема «Рідлі Скотт і режисерська версія фільму» доволі об'ємна. Цей діяч має більше режисерських версій, ніж інші стрічок у фільмографії. На початку його кар’єри така практика дозволяла мати фільм у його первісному вигляді – на відміну від скороченої під тиском студії версії, що виходила в прокат. Ці режисерські версії (наприклад, фільму «Той, що біжить лезом») і створили легенду Рідлі Скотта як творця, якому злі студії все псують, не даючи творчого контролю над фінальним монтажем. Однак у 2000-х Скотт знімав свої фільми, уже знаючи, що вони не вийдуть у прокат такими, якими він хоче їх бачити. І його режисерські версії стали набагато довшими: іноді вони містили близько години додаткового матеріалу, як це було з «Царством небесним». Ця практика вже виглядала дивною: як тоді розцінювати прокатну версію фільмів? Як версію для дурників? Але ж режисер усе одно підписався під нею і назвав своєю.
«Наполеон» нарешті точно відповідає: це цинічна неповага до глядачів, яку прикривають примарними причинами. Для Apple – компанії, що почала випускати цього року свій контент і в кінотеатрах, — стрічки на кшталт «Вбивці квіткової повні» Скорсезе або «Наполеон» Скотта є іміджевими проєктами. Їх першочергова ціль – не так бути успішними в прокаті, як привести нових підписників на платформу. Але Мартін Скорсезе принаймні доніс свій 206-хвилинний опус до кінотеатрів недоторканим. Тоді як Рідлі Скотт, без жодного докору сумління, викинув глядачам лише трейлер до свого майбутнього фільму.
