Ранок сьогодні напрочуд похмурий, і здається, що відразу настав вечір. А день десь загубився, або час знову ущільнився до неможливості.
— Хто придумав такий темний вівторок! — телефонує мені Христина. — Мені не вистачає світла! Хочу, щоб його було багато! Нумо сьогодні збільшувати кількість світла навколо!
— Це завдання на сьогодні? — Виходить, що так. Тобто мені це щойно спало на думку. Бо я щось нічого не могла вигадати, ламала голову і вчора звечора, і дорогою на роботу. А потім вирішила, що зателефоную тобі вже з роботи, і тоді щось придумається.
— Спрацювало!
— Авжеж! Одним словом, давай сьогодні накупимо гірлянд, свічок і влаштуємо свято Світла.
— Мені подобається! Свічки я нещодавно купувала. Але вони ніколи не будуть зайвими. І гірлянди точно можна докупити.
— Супер! Ти знаєш, сьогодні на роботу я вдягнула помаранчевий светр і розклала на столі біля компа мандарини. Тож навколо мене вже яскравіше! Мандарини світяться, як маленькі сонця, а светр…
— А у светрі ти сама, певно, немов сонце!
— Я саме це й хотіла сказати! А ти мене урвала!
— Вибач. Більше не буду!
— Знаєш, скільки вже разів ти це казала?
— Ну-у-у-у… Мені дуже шкода. Я чесно пробую виправитися. Правда. Це моє слабке місце — уривати інших. Але я так швидко все відчуваю… І часто наперед знаю, що ти скажеш.
— Сподіваюся, ти колись таки виправишся! — Христина ще трохи начебто ображається, я ще трохи каюся, і нарешті ми прощаємося, знову згодившись із тим, що сьогоднішнє передріздвяне завдання дуже пасує до похмурого дня.
Будемо влаштовувати свято Світла. День гірлянд, свічок, помаранчів, мандаринів і яскравих светрів оголошується відкритим. Тож я відразу вдягаю яскраво-золотий светр, куплений в один із найтемніших днів минулого грудня. І відразу почуваюся сонцем. Навколо мене тепло і яскраво. Комп’ютер вдоволено гуде, коли поруч із ним кладу кілька помаранчів. Чорношерст мурчить іще голосніше, зариваючись носом і лапами у мій светрик. Темні дні його не бентежать: головне, щоб було затишно спати й попереду чекав смачний сніданок.
Свічок у нашому домі вистачає, перед початком Адвенту я ними запаслася. У нас є маленькі чайні свічки, і парафінові свічки різних кольорів та діаметрів, і справжні воскові, які пахнуть медом, куплені в знайомих пасічників. Свічки в нас стоять скрізь, де тільки можна, — у кімнатах, і в кухні, у ванній, у передпокої, і на балконі теж.
Тож я не купуватиму сьогодні нічого нового, нехай цим займається Амвросій, просто запалю свічки й розкладу скрізь мандарини й помаранчі. І сама буду світлом. Ну й приготую на вечерю щось сонячне. Наприклад, гарбузово-морквяний суп із вершками й різними спеціями.
Це була правильна концепція, бо Амвросій купив дві упаковки чайних свічок і три нові гірлянди. І навіть сам вирішив почепити одну з них у передпокої.
Тож у нашій оселі тепер іще більше світла. Хоча навіть коли ми вимикаємо всі гірлянди й гасимо свічки, наш дім усе одно світиться невидимим сяєвом. Можна називати його світлом Любові, можна ще якось — воно ніколи не загасне. Так само як ніколи не загасне особисте Світло кожного з нас.