***
Уточнення для читача: я не є професійним театральним критиком. Ніколи не претендувала на те, що мої аматорські відгуки здатні створити дійсно 3D картинку. Я – просто досвідчений глядач, який, як і всі, має свою оптику. Ясно, дуже суб’єктивну. Нижче цією оптикою, власними – тільки моїми – враженнями ділюся в блозі на рідному LB.ua. Блог – максимально точний для цього формат.
Отже, тезово.
***
1. База
Центр всього – історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
Книга, за яку вона, свого часу, отримала Шевченківську премію.
Книга, яку забороняли.
Її опус магнум. Абсолютно геніальний, стилістично досконалий текст про любов, війну, волю, душу українства.
Звичайно, я читала «Марусю» в юності; потім – років десь у 25-ть, деякі віршовані уривки пам'ятаю з тих часів досі. Але зараз текст сприймався абсолютно з іншого ракурсу (перечитала перед прем’єрою – готувалася): віку, досвіду, війни.
Читала, підкреслювала цитати (вже нові), кидала Ростіку (Ростислав Держипільський – головреж Франківського драмтеатру та цієї вистави).
«О, ця – моя улюблена!».
«І ця!».
«Та ну, не може так бути! Ти виділяєш те саме, що і я».
«Так, я зараз з одного разу здогадаюсь, що ти далі підкреслиш», – отримувала у відповідь.
Трошки забігаючи наперед: потім всі ці цитати були використані в оздобленні простору театру – на величезних банерах, видрукованих ніби рушники-полотна, на тлі яких всі фотографувалися.
«Цей текст для мене, ніби Біблія. Доторкнутися до нього, працювати з ним – це щось дуже щемке, майже священне», – говорить Ростік.
Істино так. Як і для кожного українця.
«Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
2. Зіркова команда
З текстом Ліни Костенко працювала зіркова команда. Четверо лауреатів Шевченківської премії (як і сама Ліна Василівна, нагадаю, тобто загалом – пʼятеро): режисура – Держипільский, відео – Олесь Санін, робота з голосом – Наталя Половинко. Музика – Легенда України Святослав Вакарчук.
Така спільнота може породити виключно щось грандіозне. Так і вийшло.
3. Контекст, сценографія, компоновка
Прочитання «Марусі Чурай» у франківчан дуже сучасне. Гриць Бобренко – ветеран війни за Незалежність, що триває.
«Усе воюєм, боремось…
А доки?
Не те, щоб я невірний був Хома,
але ж втеряв уже чотири роки.
А що із того? Просвітку нема».
На початку він лежить на сцені під апаратом ШВЛ, на екрані – життєві показники, характерне гудіння медтехніки.
Власне, на цьому тлі проходить Суд.
Так, сцена також фізично «грає». Значна частина дійства розгортається на трибунах – від Суду до вечорниць. По центру зали – «прозорий» акваріум, він же – тюремна камера Марусі. Між ними – подіум, він же – зв'язок часів.
Відео працює надзвичайно сильно. Там все: і пряма трансляція, і заздалегідь відзняті фрагменти сюжету і художні вставки. Останніх, як на мене, в другій частині під кінець трошки було забагато, але сцена з яблуками – це щось.
Або – стоси тліючих паперів на початку (знаменита Полтавська пожежа влітку 1958 року) та в кінці.
«Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому й не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські «през войну,
под час рабовання города огнем спалені»?.
Або, наприклад, сцена зустрічі Івана Іскри, який намагається врятувати Марусю від повішення, з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Хмельницького грає, зрозуміло, Олексій Гнатковський. Його монолог – окремий жанр. Я вже не раз казала, що монологи Гнатковськго – це саме окремий жанр. Інакше не кваліфікуєш. Який «зіграв» і тут, попри те, що тексту там зовсім небагато.
«За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола, –
не вистачило б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була».
Окрема чільна «роль» у виставі – пісні.
Як відомо, значна частина тих, які прийнято вважати «народними» приписуються авторству Марусі Чурай. Хоча, з історичної точки зору, вона – персонаж напівлегендарний, ми не знаємо точно існувала вона чи ні. Але вважається, що саме її пісні лунали з-під полкових хоругв, коли козаки відправлялися в похід.
«Ой, чи то кінь стоїть», «Засвіт встали козаченьки», «Ой, не ходи, Грицю»…
А спільне виконання «Чому розплетена коса» Марусі (Марія Стопник) і її мами, Чураїхи (Наталя Половинка) – просто до мурах. Наталя не співала в цей момент, не грала – вона буквально випромінювала неймовірну жіночу силу, міць, біль, материнське і вдівське горе. Це не «зчитувалось», а фізично відчувалось.
Аналогічно – коли приносила Марусі вбрання на страту, вдягала її.
«Могла б я одягти і сірячину.
Під зашморгом усе вже до лиця.
А мати вклала білу сорочину
і чоботи, узяті од шевця.
Черчату плаху, ще й якісь прикраси,
Червону крайку в смужки золоті…
Аякже, смерть усе-таки це празник,
який буває тільки раз в житті».
Ця сцена ніколи більше не повториться – наступного разу вона буде іншою. В тому і полягає магія театру – тут і зараз. А глядач – не просто свідок, а співучасник і співавтор дійства.
Перша частина трохи коротша за другу. Власне, тут тільки Суд. Цікаво, що за книгою, це – лише зачин. І далі сценарій теж не буквальний, але не буду спойлерити.
Однак компоновка сцен така, що Суд просто оглушує, з ніг збиває. Приголомшує – коректний глагол. Незрозуміло, що далі, коли ЦЕ вже відбулось.
4. Актори
Трупа Франкіського драмтеатру – моя особлива любов, ви знаєте. Про кожного можу довго і детально говорити. Але, в рамках даного тексту, це неможливо, тож буквально пунктиром.
Про Наталю Половинко як маму Марусі я вже зазначила.
Надія Левченко – суддя. Але насправді образ збірний: і суддя (жінка, так!), і оповідач, і частково – дяк (до речі, Держипільський колись сам грав дяка).
Образ дуже сучасний і, водночас, він поза часом.
«Складне життя у всій його всебічності.
А як подумать – що таке душа?
Як той казав, це – горизонт до Вічності».
Владислав Демидюк – Чурай, батько Марусі. Молодий парубок, але як (!) він впорався з роллю козацького сотника Гордія, розп’ятого у Варшаві.
«Пішов у смерті, повернувся в думі
І вже тепер ніхто його не вб’є»
По книзі, за ним – тільки спомин. Тут він – ніби тінь. Нагадування про вічну (не минулу!) звитягу і відповідальність сучасників.
Зверніть увагу на Наталю, коли Маруся звертається до батька. Знову ж таки: «зіграти» так неможливо, це більше, ніж просто гра.
«Наш батько – з тих, що умирали перші,
а Гриць Бобренко з тих, хто хочуть жить»
Оля Комановська, зірка моя дорога, грала маму Гриця, Бобренчиху.
Надзвичайно сильний момент – коли вона розминає йому кінцівки, допомогає пройти реабілітацію, знов зіп’ятися на ноги після поранення.
- Мені було надважко. Це ж абсолютно нехарактерний для мене персонаж. Ніби не мій жанр. Ніби. Ми з нею (Бобренчихою. – С.К.) довго так говорили, вели внутрішні діалоги. Непросто, але, здається, ми порозумілись. Вона мені дуже допомогла, – ділилася Оля за кулісами.
Оль, як досвідчений глядач кажу: ви точно порозумілися.
Більше того.
Не знаю, як всім іншим, але для мене особисто одне з головних вражень від вистави: співдія Чураїхи і Бобренчихи. Двох жінок (за сучасними мірками – молодих), двох матерів, кожна – зі своїх причин згорьована, кожна – зі своєю правдою. Але кожна, в першу чергу, мати.
Іх симбіоз – це щось. А відео-сцена зі столом та тарілками (браво! Ще раз браво, маестро Санін!) – апогей.
5. Апогей
Апогеєм вистави став навіть не фінал, як могло б подуматися; не той момент, коли впала завіса.
Апогей – це коли на сцену вийшла велика українська письменниця, вірний Друг Франківскього драмтеатру Марія Матіос і зачитала привітання від самої Ліни Костенко.
Обов'язково послухайте, це – історичний текст. Я записала майже повністю, усвідомлювала: обов'язково потрібно це зафіксувати.
- Сонь, як воно зі сторони? – спитала потім дорога Марина Василівна.
- Ну, я плакала. Вії текли, але не витирала – знімала, бо таке треба фіксувати обовʼязково. Особливо щемко, як вона казала, що ій легко писалася Маруся у в’язниці, бо вона в ті дні сама очікувала арешту – переважну більшість її друзів або вбили, або заслали. І та фраза «…здавалося, в моій київській квартирі зараз піде сніг. Але ми пережили цю зиму», вона всім нам так суголосна. Також – відчуття тяглості: між добою Козаччини, шістедесятниками, нинішньою війною та боротьбою за Незалежність.
- То я не просто читала, я організувала,щоб звернення з’явилося – обіймає, наче рідну.
І не тільки звернення, а й відеоколл для всіх акторів театру – з-за куліс, аби вони могли поспілкуватися з Ліною Василівною, а вони – з нею.
В кінці (цього на відео вже нема): датування – «2 квітня 2026-го року, Київ».
Чесно, не віриться, що це – реальність.
- Вона дуже активно пише. Нині готується нова книга. Вже скоро, – поділився колишній міністр культури, очільник столичного Франківського драмтеатру Євген Нищук, добрий друг, поки ми їхали потягом з Києва до Франківська.
«Театральний туризм» – наше все. Але тепер я в мандрівку обов'язково беру каремат і спальник – на випадок, якщо «висококультурні» сусіди вирішать вигнати нас з теплого потяга в нічне поле.
Нічого, справимось. Ще й з комфортом. Аби потрапити на прем’єру та, як кажуть гуцули, «набутися зі своїми».
Висновок зрозумілий: обовʼязково йдіть на «Марусю» – їдьте у Франківськ, чатуйте гастролі в своєму місті. Ця постановка вже стала легендарною – після першого ж показу.
«Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе, як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори».