Дитинство
Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів на Київщині в родині вчителів.
Мати, за спогадами поетеси, була «зіткана з поезії та музики». Вона грала в аматорському театрі, любила мистецтво і мріяла вступити на філологічний факультет. Проте батько порадив їй обрати фах, максимально далекий від ідеології. Так вона стала хіміком, хоча любов до літератури пронесла крізь усе життя.
Батько був людиною енциклопедичної освіти, знав кілька мов. Він не боявся висловлювати думки про радянську владу — за що згодом і постраждав. Як розповідала Ліна Костенко в розмові з дочкою Оксаною Пахльовською (опублікованій у книзі «Гармонія крізь тугу дисонансів…»), коли до їхньої хати прийшли з обшуком, чекісти запитали, де батько ховає зброю; він розсердився і вказав на колиску, де лежала семимісячна Ліна: «Ось моя зброя». За таку зухвалість його заарештували, а матір почали викликати на допити.
Батька випустили через тринадцять місяців, проте тавро «неблагонадійний» залишилося. Він поневірявся без постійної роботи, адже за вчительським фахом працювати вже не міг. Зрештою йому вдалося влаштуватися плановиком-економістом в облнаросвіті.
До шести років Ліна росла у Ржищеві переважно з бабусею, яку все життя з любов’ю називала старшою мамою. Дитиною вона була надзвичайно непосидючою: за постійні спроби кудись утекти бабуся прозвала її «шура-бура».
У 1936 році родина оселилася на Трухановому острові, який тоді називали Київською Венецією. До перекриття Дніпра греблею Київської ГЕС острів щовесни затоплювало — вулиці перетворювалися на справжні водні канали. Майже всі будинки мали спеціальний відсік під першим поверхом для човнів, щоб мешканці могли пересуватися під час розливу. На стінах навіть позначали червону ватерлінію — рівень катастрофічної повені 1931 року.
Перші чотири класи Ліна Костенко закінчила у школі № 100. Але навчання перервала війна. Восени 1943 року нацисти спалили робітниче селище на Трухановому острові разом зі школою. Про ці події Костенко згодом напише у вірші «Я виросла у Київській Венеції».
Перший вірш одинадцятирічна поетеса написала під час бою за Дніпро. Вона видряпала його уламком сухої гілки на глиняній стіні окопу, виводячи великі літери під гул снарядів. Пізніше цей епізод виллється у відомі рядки: «Мій перший вірш написаний в окопі, / на тій сипкій од вибухів стіні, / коли згубило зорі в гороскопі / моє дитинство, вбите на війні».
Батька, попри хворе серце, мобілізували інтендантом при госпіталі. Під час стрімкого наступу німців він потрапив у котел під Лохвицею. Госпіталь розбомбили, командир застрелився, а Василь Костенко зміг пішки дістатися до своїх. Як гірко іронізує поетеса, тоді батько здійснив свій перший «злочин» перед радянською владою — залишився живим.
Після війни родина оселилася на Куренівці, і Ліна продовжила навчання у школі № 123, яку закінчила з відзнакою. У 1945-му заклад відвідав Павло Тичина, тодішній народний комісар освіти України. Учителі вмовили п’ятнадцятилітню дівчину подарувати гостеві власні вірші, які вона дбайливо переписала в зошит. А за поезію «Зустріч» на конкурсі «Творчість дітей про війну» Ліна отримала премію. Вона також відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. Її дебютні вірші опублікували в 1946 році.
Студентські роки
Ще підлітком Ліна захопилася філософією: читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля, Руссо, Канта. Тож цілком природно подала документи на філософський факультет Київського університету. Проте радянська реальність мала жорстку логіку щодо дітей репресованих (після війни батька заарештували вдруге і засудили до десяти років таборів). Коли Ліна прийшла подивитися на результати вступної кампанії, у списках зарахованих свого прізвища не знайшла. Натомість їй вручили папірець з викликом до спецчастини, де сухо пояснили: «Таких, как вы, мы не принимаем».
Після чергової хвилі арештів у Києві тоді панувала гнітюча атмосфера. Ліна вирішила вступати до Чернівецького університету. Там до неї поставилися прихильно і зарахували на навчання, однак цей період виявився недовгим і фізично виснажливим. Студентці катастрофічно бракувало грошей навіть на найнеобхідніше. Якось від голоду вона знепритомніла посеред вулиці.
Після цього мати вмовила доньку повернутися до Києва, звернулася до далекого родича, який працював у Міністерстві освіти. Той справді допоміг влаштувати Ліну до Київського педагогічного інституту, але поставив сувору умову: дівчина має мовчати і не казати нічого такого, що могло б його скомпрометувати.
Та саме тоді доля зробила несподіваний поворот. Ліна отримала листа від харківського поета Володимира Федорова, з яким навіть не була близько знайома. Він порадив їй вступати до Московського літературного інституту імені Максима Горького. Цю думку підтримали інші знайомі. Ліна Костенко надіслала свої вірші на творчий конкурс — і її прийняли.
У цьому закладі навчалися студенти понад тридцяти національностей, працювала сильна професура, читали глибокі лекції з гуманітарних дисциплін і відбувалися творчі семінари відомих письменників.
Навчання в самому центрі імперії, у просторі потужного ідеологічного тиску, змушувало багатьох талановитих авторів переходити на російську мову — заради всесоюзної аудиторії та прихильності влади. Проте Ліна Костенко категорично відмовлялася мімікрувати. Пізніше вона згадувала, що чула на свою адресу: «Вы же интеллигентный человек. Зачем вам этот язык индейских племен?». Цікаво, що за особистим дорученням Павла Тичини до бібліотеки інституту цілий рік спеціально для Костенко надсилали українську пресу.
Є й інший промовистий епізод, який поетеса згадувала в кількох інтерв’ю. У 1954 році готувалися відзначати 300-ту річницю Переяславської ради. Парторг інституту доручив студентці Костенко намалювати афішу до цієї дати. Та замість офіційного ідеологічного штампа «300 років возз’єднання України з Росією» вона написала: «300 років приєднання». Побачивши це, парторг ледь не втратив свідомість від люті: «Как ты могла это написать?! Это было воссоединение!». Юна поетеса спокійно відповіла: «Возз’єднання — це дифузія. А приєднання — це по-чесному: можна і від’єднатися».
Зрештою, у 1956 році Ліна Василівна закінчила інститут із відзнакою. Її однокурсником був польський письменник Єжи-Ян Пахльовський. Вони побралися, і в 1956-му в них народилася донька Оксана. Однак за два роки шлюб розпався. Пізніше Костенко мала стосунки з письменником і перекладачем Аркадієм Добровольським, який пройшов табори, але й ці взаємини не склалися. Другим чоловіком поетеси став Василь Цвіркунов, який у 1960-х роках очолював Київську кіностудію імені Довженка. Разом вони прожили до смерті Василя. 1969 року в подружжя народився син Василь.
Шістдесятництво
Після смерті Сталіна 1953 року в СРСР розпочалася «відлига». Саме в цей час про себе заявило нове покоління української національної інтелігенції. Хоча термін «шістдесятники» багато митців сприймали як надто узагальнений і дещо штучний, він закріпився за широким колом поетів, письменників, критиків і художників. До нього належали Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська, Ліна Костенко й десятки інших яскравих постатей.
Попри зовнішню схожість з відповідним явищем у Росії, українське шістдесятництво мало іншу еволюцію. Російські митці працювали в межах домінантної культури країни, їхній спротив мав політичний та естетичний вимір. Українська ж інтелігенція почала як мистецький рух з надією реформувати систему зсередини, а поступово перейшла до правозахисної діяльності й послідовного національного спротиву. Як пізніше формулювала сама Костенко: «Ми підхопили цю високовольтну лінію духу від Розстріляного відродження 1920-х і хотіли передати її наступним поколінням».
Проте «відлига» виявилася недовгою. Влада швидко зрозуміла, що молоді діячі, здатні критично мислити, — серйозна загроза для тоталітарної ідеології. Почалася жорстка цензура. Перед кожним постав вибір: іти на компроміс і писати на догоду партії, опинитися у в'язниці чи обрати еміграцію.
Творчий злет Ліни Костенко був стрімким: через рік після закінчення Літінституту вийшла її перша збірка «Проміння землі» (1957), за якою з'явилися «Вітрила» (1958) та «Мандрівки серця» (1961), що одразу утвердили її як одну з найпомітніших постатей покоління. Її вірші вчили напам'ять, переписували і декламували на зустрічах у київському Клубі творчої молоді «Сучасник».
Поетеса не належала до жодних дисидентських організацій, утім уже 1963 року потрапила до ідеологічного чорного списку: на Республіканській нараді активу творчої інтелігенції секретар ЦК КПУ Андрій Скаба відкрито звинуватив Ліну Костенко, Миколу Вінграновського й Івана Драча у «формальних викрутасах зі словом», які нібито затуманюють ідейний зміст.
У 1965-му радянська влада розпочала хвилю арештів української інтелігенції. Ліна Костенко була серед глядачів історичної прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна», де Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус виступили з відкритим протестом. Коли влада ввімкнула сирену, а людей почали заштовхувати до міліцейських автозаків, поетеса била кулаками по металевих дверях машини. Того ж року вона поставила підпис під колективним листом проти політичних репресій, а у травні 1966-го на зборах Спілки письменників вийшла до трибуни й відкрито виступила на захист заарештованих Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва та братів Горинів.
Коли судили її друзів-дисидентів, вона приходила на засідання. За спогадами Чорновола, під час одного процесу кинула засудженим квіти в залі суду, після чого її вивели й допитали міліціонери. Вона була серед ініціаторів звернення взяти на поруки заарештованого Богдана Гориня, а в 1968 році написала відкритого листа на захист В'ячеслава Чорновола й долучилася до протестів проти введення радянських військ у Чехословаччину.
Реакція системи на таку непокору була жорсткою та методичною: поетесу повністю витіснили з офіційного літературного процесу. У пресі з'явилися критичні публікації, а вже підготовлені до друку збірки «Зоряний інтеграл» (1963) та «Княжа гора» (1972) розсипали в наборі. Чи не шістнадцять років — від початку 1960-х до виходу книжки «Над берегами вічної ріки» у 1977-му — поезія Ліни Костенко майже не з'являлася в Україні у вигляді окремих видань.
Роки вимушеного мовчання вона жила дуже скромно, без гонорарів: бувало, що в кишені залишалися лише двадцять вісім копійок на пляшку кефіру. Проте працювала в шухляду, без певності, що написане колись побачить світ. Проривом у ті глухі часи стало видання великої збірки «Поезії» у 1969 році в діаспорі зусиллями видавця Осипа Зінкевича.
Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році Ліна Костенко долучилася до історико-культурологічних та етнографічних експедицій у зону відчуження, які з початку 1990-х досліджували традиційну культуру Полісся. У покинутих селах поетеса спілкувалася із самоселами, записувала їхні спогади, рятувала предмети народного побуту. Для неї Чорнобиль означав не лише екологічну трагедію, а й загрозу зникнення цілого культурного світу.
Сучасність
У березні 2000 року, з нагоди сімдесятиріччя поетеси, президент Леонід Кучма нагородив Костенко орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, однак вона відмовилася від нагороди. Згодом, за президентства Віктора Ющенка, так само не прийняла звання Героя України. Її фраза «Політичної біжутерії не ношу» стала крилатою і перетворилася на символ принципової дистанції від влади.
Проте ця дистанція не означала байдужості до суспільства. Під час Помаранчевої революції 2004 року Костенко приходила на майдан Незалежності. Її участь у громадянських подіях завжди була стриманою. Після Революції гідності та початку російсько-української війни у 2014 році Костенко долучилася до культурної ініціативи «Другий фронт АТО»: на передову передавали книжки українських авторів, зокрема і її поезії. А у 2018 році вона підписала відкритий лист на підтримку українського режисера Олега Сенцова, ув’язненого в Росії.
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ліні Костенко був дев’яносто один. За спогадами друзів і видавця Івана Малковича, перший місяць великої війни вона майже безперервно стежила за новинами і категорично відмовилася покидати рідний Київ. Під обстрілами й між повітряними тривогами продовжувала писати.
14 липня 2022 року, у день Національного свята Франції, посол Етьєн де Понсен вручив Ліні Костенко орден Почесного легіону — найвищу державну нагороду Французької Республіки. Приймаючи відзнаку, поетеса присвятила її українським воїнам. У 2024-му рішенням Київської міської ради Ліну Костенко разом з генералом Валерієм Залужним визнали почесними громадянами Києва.
Важливою подією стало інтерв'ю Ліни Костенко Сергієві Жадану для «Радіо Хартія», записане в листопаді 2024-го та січні 2025-го (текстову версію опублікував LB.ua). Після півтора десятиліття мовчання в медіа це була радше товариська розмова двох поколінь. У ній поетка препарує витоки російського імперського мислення, говорить про роль України у створенні Російської імперії та передрікає її падіння. Костенко говорить про українців із захопленням і болем одночасно: «Це героїчний народ… достойнішого народу зараз, ніж українці, нема». Водночас глибоко переживає загибель молодих людей на війні — особливо молодих поетів. Рядки одного з них: «Я ще не вбитий. Я іще молюсь» — вона, за власними словами, «не може пережити». Окремою лінією проходить трагедія шістдесятництва і суперечки в перекладацькій школі з Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Миколою Бажаном у головних ролях. Костенко згадує, як покоління шістдесятників відкривало для себе «наші 20-ті» — покоління перших хоробрих. І нагадує: «У поета два вінки: один лавровий, а другий терновий».
Творчість
Справжнім тріумфом після років мовчання став вихід у 1979 році історичного роману у віршах «Маруся Чурай». Перший тираж у вісім тисяч примірників миттєво зник з полиць, змусивши видавців додруковувати ще сто тисяч. У 1987-му за цей роман і збірку «Неповторність» Ліну Костенко відзначили Державною премією ім. Шевченка. Твір увійшов до шкільної програми і став одним з найбільш читаних у часи незалежності.
Сюжетна основа «Марусі Чурай» — легенда про полтавську піснярку XVII століття, звинувачену в отруєнні коханого-зрадника. Крізь призму долі однієї дівчини Костенко розгортає панораму національно-визвольної війни під проводом Хмельницького. Це глибокий філософський твір про суть творчості та конфлікт ідеалізму з прагматизмом. Суд над Марусею трансформується у метафоричний суд над самою Україною та її мораллю.
Історичні сюжети у творчості Ліни Костенко ніколи не є простою констатацією минувшини — вони завжди інструмент аналізу сучасності. Це яскраво проявилося в романі у віршах «Берестечко» (робота тривала з 1966 року, а окремою книжкою твір вийшов у 1999-му). Це один з епічних творів, у центрі якого перебуває не тріумф, а поразка. Костенко розглядає битву 1651 року як узагальнений образ національної травми, змушуючи націю вдивлятися в суворе дзеркало власної історії.
Подібну глибину мають поеми «Скіфська одіссея» (1987), де авторка вписує українські землі в контекст середземноморської античної цивілізації, та «Сніг у Флоренції» (1987), яка через долю скульптора Відродження досліджує складні взаємини митця і влади.
У 2010 році письменниця представила свій перший великий прозовий твір — роман-щоденник «Записки українського самашедшого». Книга спричинила ажіотаж: загальний тираж за рік перетнув позначку 80 тисяч примірників. Через сприйняття головного героя, київського програміста, авторка діагностує світ початку XXI століття — глобалізований, перевантажений інформаційним шумом і маніпуляціями.
Пізніше світ побачили поетична книга «Річка Геракліта» (2011), збірка «Мадонна перехресть» (2011), присвячена дочці Оксані, видання «Триста поезій. Вибране» (2012), яке підсумувало кілька десятиліть її творчості.
Ліна Костенко залишається активною у творчості. Серед її найближчих задумів — книга спогадів «Дивний сад Івашкевича», збірка есеїв «За Далем даль» і нові поетичні книги. Окрім того, авторка працює над великим прозовим твором, пов’язаним з добою Гетьманщини. У ньому вона досліджує складну тему участі українців у створенні Російської імперії.
Поезія Ліни Костенко тримається на міцному змістовому каркасі й чіткій етичній позиції. Її тексти, багаті на влучні афоризми, пропонують читачеві моральні орієнтири. І хоча критики часом зауважують певну декларативність такого стилю, саме цей впевнений, твердий голос стає рятівним для суспільства в часи зламів. Костенко має колосальний мовний арсенал: семантика і стильове багатство її лексики створюють унікальний зріз української літературної мови. В інтерв’ю Сергію Жадану поетеса згадувала, що свого часу навіть укладала власну картотеку українських слів.
Джерелом художньої сили є рідкісна здатність поетеси до емпатії та постійної інтелектуальної реакції на світ довкола. Поштовхом до роздумів для неї можуть стати історичні події і легенди, біографії видатних людей і твори мистецтва та літератури, музейна фотографія і незвичайна життєва ситуація чи навіть спортивне видовище.
Хоча Костенко не писала п’єс, її твори мають сильну драматургію, тож неодноразово ставали основою для театральних постановок. Лише цьогоріч за її поезією готують дві вистави: 27 березня Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр покаже прем’єру поетичної драми «Сніг у Флоренції», а 4 квітня Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка презентує виставу «Маруся Чурай».
Ліна Костенко — явище, що виходить далеко за межі суто літературного процесу. Її поезія і проза фіксують історичний досвід українців, водночас надають йому філософської глибини та перетворюють національні травми на уроки гідності. Зберігаючи стриманість у публічному просторі, Костенко залишається впливовою постаттю сучасності, чиє слово здатне об’єднувати націю — і в часи мистецьких пошуків, і в найтемніші періоди екзистенційної кризи.
Режисер Сергій Буковський: «Тему шістдесятників не відрефлексувало ні документальне, ні ігрове кіно»
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.