Росія розглядає Естонію та інші країни Балтії як потенційний об’єкт окупації. І робить це з урахуванням досвіду війни проти України. Москва вже роками тримає Естонію в постійній напрузі гібридних атак. Російськомовне населення та переселенці «русские», які значно сильніше ототожнюють себе з російською культурою, ніж це було на українському Сході та Півдні, є для Кремля очевидним інструментом дестабілізації.
Ситуація ускладнюється тим, що Естонія не може діяти так жорстко, як диктує логіка безпеки. Просто вислати всіх громадян Росії вона не може. Діють не лише естонські, але й загальноєвропейські закони та конвенції.
Росіяни це прекрасно розуміють. І тому для атаки на Естонію їм можуть знадобитися не сотні тисяч солдатів, а один рекрутинговий місяць. Достатньо поставити на паузу фронт в Україні на кілька тижнів і Росія зможе сформувати додатковий людський ресурс для операції. І це без залучення військ Далекого Сходу чи півночі.
Плюс досвід війни. Плюс агентурна мережа. Плюс фактор швидкості. Усе це працює на користь Росії.
Поточний стан НАТО вже показав, що швидкість реакції Альянсу на пряму атаку може бути недостатньою. А в разі гібридного сценарію – майже відсутньою. Якщо завтра в центрі Нарви раптом з’явиться «ополчєніє», НАТО навряд чи зможе відреагувати миттєво. Принаймні до того моменту, поки окупована територія не оголосить результати чергового псевдореферендуму.
Це цілком реалістичний сценарій загроз. Самі естонці оцінюють його як можливий і готуються відповідно. І мова йде не лише про оборону кордонів. У стратегіях безпеки Естонії прямо передбачена готовність до тривалого опору та партизанської боротьби у випадку окупації. Але українці часто реагують на такі сценарії сміхом. І в цьому є небезпечна паралель. Ми починаємо нагадувати російське суспільство зразка 2022 року. Тоді вони були впевнені, що Київ впаде за три дні.
Тепер ми ризикуємо втратити контакт з реальністю у зворотному напрямку, недооцінюючи противника.
І питання тут вже не лише в Естонії чи потенційній атаці на НАТО. Головна загроза – у самій недооцінці ворога. Саме вона найчастіше і призводить до катастроф та поразок. Тому не варто применшувати ані загрозу, ані здатність Росії до нових актів агресії. Інакше ми ризикуємо повторити ту саму помилку, лише у дзеркальному вигляді.
«Київ за три дні». Тільки тепер -– у зворотний бік від реальності.