Коли я прочитала інформацію про тебе, зрозуміла, що почати це інтервʼю необхідно не з фільму «Весна», а з твого коріння, ідентифікації та досвіду. Що сформувало сьогоднішнього Ростислава-режисера, фільм котрого представили на Каннському кінофестивалі? Можливо, це була конкретна література, або спортивна карʼєра футболіста, або церква, якої багато у фільмі?
Від церкви я дуже швидко відійшов. Найбільше на мене вплинули мандри. Спочатку Литва, потім Україна, Чехія, Німеччина і тільки потім Франція. Це вже та кількість країн проживання, коли мови перестають мати значення. Тому що ти розумієш, що всі говорять, у принципі, про одне й те саме. Визначальне в усіх одне.
І в цьому сенсі від мови можна було повністю відійти. Ти починаєш сприймати людей інакше: читати вирази облич, жести, як вони сидять, дивляться, як поправляють волосся. Мої переїзди сформували зацікавленість до спостережень, до людських натур за межами національної чи культурної ідентифікації.
Як ідентифікуєш себе сьогодні, як литовця, як українця? Чи ні паспорт, ні коріння тебе не визначає?
Зараз я ніяк себе не ідентифікую. Раніше це була внутрішня проблема для мене. Була потреба належати до чогось. З війною це змінилося, бо з нею в українцях проявилося стільки людяності, вона відчувається набагато сильніше, ніж раніше. І саме через цю людяність можна будувати звʼязок з країною.
Я не розмовляю литовською взагалі. Так, маю громадянство, народився там, але в російськомовному місті. Потім майже вся моя родина повернулася до Дніпра. Україна все одно мене сформувала. А у Франції моє теперішнє.
Кіно як нова сфера життя зʼявилося саме у Франції?
Так, я навчався у кіношколі, там прищепили смак. Я живу тут майже 10 років, але все одно не француз, акцент виказує. І я зрозумів, що мені не потрібна приналежність до однієї країни. Можна в собі поєднувати різні, і моя свідомість залишається саме в Україні.
Тому режисерський повнометражний ігровий дебют про Україну?
Якщо є можливість знімати, то про що іще? Мені вже ставили питання, чи маю я право взагалі про це говорити. Але якщо я в Україні виріс, уся моя родина з України, то якщо я про це знімати не буду, коли є можливість звертатися до французького глядача, то наскільки це буде морально?
До того ж фільм не лише про Україну. Теми, порушені в ньому, універсальні, стосуються і життя інших країн. Наприклад, ми розмовляли після показу з дівчиною з Ірану, і вона побачила в нашому кіно свою країну.
Чому ігрове кіно? Бо майже немає матеріалу з окупованих територій. Тож була ціль відтворити неіснуючі зображення. Є багато розповідей, звичайно. І, виходячи з цих розповідей, треба було сформувати повну картину. А оскільки це тема окупації, я все ж з принципу залишив собі право про це говорити. Але думаю, що не маю права говорити про якісь внутрішні проблеми, лізти зі своїми думками стосовно того, що відбувається в Україні. Утім я можу розповісти про біль і бути зрозумілим, можу доносити, чому треба допомагати і чому, якщо Україна не встоїть (а вона встоїть, звичайно), то все це буде і в балтійських країнах.
І в Каннах.
Так. Бо тут усе одно присутня романтизація. Іноземці кажуть, що все не так погано. Бути в окупації — це ніби люди прийняли таке рішення. І навіть персонаж російського майора, який розуміє, що він коїть, але все одно робить це, — якби французи побачили, як я колись, інтервʼю з таким справжнім військовим, їх це не здивувало б. Бо вони не розуміють, що, наприклад, українцям цей російський майор заборонить похоронити свого рідного. Вони не можуть собі такого уявити, бо ніколи з таким не стикалися.
Ми говорили з Анастасією Пустовіт (акторка фільму «Весна»), що цей фільм не для українців, що він розрахований на міжнародну аудиторію. Бо ми всі знаємо про життя в окупації, про війну. Чи ви зі самого початку фреймили фільм як кіно для міжнародної аудиторії?
Коли я спілкуюся з людьми навколо, бачу, що в них є раціональне розуміння того, що відбувається. Але вони все одно не заглиблені в тему України. Тому в цього фільму і була така задача — нести інформацію, можливо, навіть педагогічно. І показувати, як усе це відчувається з погляду людей, коли ти маєш переживати всі ці жахи день за днем і не маєш вибору. Ти не знаєш, коли це закінчиться. Твоя надія помирає. Ти не до кінця розумієш, що відбувається на неокупованих територіях України, бо інформаційно тебе також убивають.
Ми не додали у сценарій особливо страшних жахів, про які чули. Як, наприклад, історія девʼятирічної дівчинки, яку викрали російські спецслужби, зґвалтували, а потім убили. Таких історій теж дуже багато. Але ми сконцентрувалися на темі, як людині жити, коли в неї немає вибору, надії. Як жити з відчуттям, що розплати, можливо, ніколи не буде. Це теми, які ми намагалися донести до західного глядача.
У чому, на твою думку, глибинна різниця між фільмами про Україну та війну, які знімають для українців і які для іноземців? Що ти контролював як чекліст, щоб отримати в результаті кіно для міжнародного глядача? Ви не показуєте у фільмі момент убивства, зґвалтування — камеру в таких сценах переводять на тих, хто це бачить чи коїть. Як українка, коли лише чую постріли, можу домалювати картину, бо за ці чотири роки навмисно чи ненавмисно натрапляла на велику кількість футажу, наприклад, з розстрілами військових. Але в більшості іноземців може не бути такого ефекту. Тож що для тебе було важливо обовʼязково показати, чого ви уникали?
Перше — це показати сексуальне насилля, особливо над дітьми. Це дуже важлива тема. Звичайно, важливо говорити, що і повнолітніх ґвалтують, але коли діти — це ще гірше. Далі, дати зрозуміти, що є контекст, у якому в тебе просто немає вибору. Ти не знаєш правил гри. І вони постійно змінюються. Ми також працювали на рівні звуку: на фоні постійно чутно вибухи, щоб підкреслити, що це частина буденності в Україні.
Майже наприкінці є сцена, коли російський капітан плаче і співає «Катюшу». Чи не було якихось відчуттів, побоювань, що це може викликати не дуже органічну жалість до нього?
Не думаю, бо для мене це сцена про ідею зла. Що насправді ця війна ламає всіх. І хай навіть цей капітан думає, що захищений, та він так само закінчить у ямі, і його тіло зникне, як тіло будь-якого солдата. У мене ця сцена не викликає жалю. Просто хотілося сказати цим персонажем: ти можеш думати, що твоя влада назавжди; усе одно ти просто пішак, усім абсолютно все одно на твоє життя. Цей фільм про те, що це абсолютний терор, з якого ніхто живим і в нормальному стані не вибереться. Росіяни відкрили цю прірву зла.
Більшість ролей у твоєму фільмі грають литовські актори, які розмовляють російською чи українською. І чутно, що це не їхня мова. Ти згадував, що в Литві є російськомовні міста. Зокрема, в одному ти народився. Чому ви не шукали акторів й акторок у Литві, для яких це рідні мови? Чи не було побоювань, що чужа мова зруйнує довіру до того, що все показане у фільмі — це жорстока реальність, а не вигадка?
Це дійсно не їхня рідна мова. Щодо литовської я навіть не думав. Це було б узагалі дивно. Велика частина фінансування у нас була литовська, тож ми мали витрачати ці гроші в Литві. До того ж бюджет фільму був досить маленький. Наші українські копродюсери казали, що українським акторам можуть не дати дозвіл на виїзд чи не випустити, навіть якщо дозвіл буде. Тому шукали акторів у Литві. У актора, який грає Степана (чоловіка героїні Насті Пустовіт. — Авт.), українське походження, його двоюрідний брат воює. Були ті, хто працював в Україні до 2022 року.
Звісно, з мовою була складність. Актори працювали з учителями, наш продюсер Олексій багато часу проводив на майданчику й підказував. Грошей було небагато, щоб перезаписати всі репліки, але окремі, де зовсім було незрозуміло, що кажуть, ми перезаписали. І мені справді дуже шкода, що так сталося.
Звичайно, мав питання з приводу території фікшну. Актори багато працювали над акцентами, але до чистого формату безакцентної мови ми не дійшли б. У якийсь момент я це прийняв. І наразі бачу цю ситуацію так, що в Європі було б набагато легше знайти російських акторів і працювати з ними. Але ми принципово не пішли цією стежкою. Пішли на ризики. А різниці в мовах і акцентах іноземці, які не розмовляють українською, російською чи литовською, не почують.
Поговоримо про українську акторку. Анастасія Пустовіт. Чи був кастинг на цю роль? Чи це одразу було потрапляння? Це було ваше знайомство?
Так, це наше знайомство. Про Настю мені розповіла подруга, режисерка Оля Жижко, яка зараз живе в Парижі. Я подивився роботи Насті, зробили проби, і все одразу стало зрозуміло. Вона віддалася ролі на 100 %. І між акторами загалом була гарна енергія, вони порозумілися, побудували теплі звʼязки.
Яке українське кіно, з класичного чи сучасного, вплинуло на тебе в роботі над «Весною»?
Я дуже люблю Кіру Муратову. Я взагалі не плачу від кіно, і лише Кіра Муратова викликає в мене сльози. Вона моя улюблена режисерка.
За останні роки, якщо я подивився пʼять фільмів загалом, це вже добре, бо завжди не вистачало часу. Але я бачив «20 днів у Маріуполі». Це було разом з режисеркою монтажу мого документального фільму — я приніс їй роботу Чернова, і це був важкий досвід для нас обох.
Чи плануєш далі інтегруватися в українську кіноіндустрію, знімати в Україні?
Я не відчуваю легітимності. Не думаю, що для мене є місце. Я спробував зробити свій внесок. Мав можливість звернутися до людей і поговорити з ними про Україну. А більшої ролі на себе не приймаю.
