Природа чинить з людиною те саме, що й з рештою своїх творінь: вона діє за неї там, де людина ще не спроможна діяти як свободний інтелект.
Фрідріх Шіллер, «Листи про естетичне виховання»
Темою виставки в Довженко-Центрі є історія «перетворення» Дніпра від початку ХХ століття до підриву Каховської ГЕС, що став імпульсом, коли вибирали тему, зазначає Станіслав Битюцький, один з кураторів. Злободенна і зрозуміла кожному, хто так чи інакше стежить за новинами, вона розгортається в лінійному й лаконічному виставковому просторі першої зали ДЦ. Тут окрему присвячено кожному етапу – від початку будівництва і введення в експлуатацію Дніпрогесу до руйнування російською армією Каховської ГЕС. «Дніпро реве» – про розливи Дніпра на Трухановому острові, появу ідеї будівництва електростанцій і дослідницькі експедиції на чолі з Дмитром Яворницьким. «Дніпро в бетоні» – про індустріалізацію, будівництво Дніпровської ГЕС, радість соціалістичної праці та перетворення пейзажу. «Море сліз» – про грандіозне будівництво Каховської ГЕС відповідно до сталінського Плану перетворення природи. «Тільки Дніпро і небо» – остання зала, де з поетичним кіно Леоніда Осики межують свідчення постраждалих від підриву греблі у 2023-му. Кожен період, кожна зала поєднані вільним проходом, лінійним шляхом перегляду експозиції, де права стіна виступає, як Дніпрові пороги, а простір між двома стінами веде до херсонського пейзажу, знятому 2023 року.
Зрозуміло, що така лінійність удавана. Шостого червня ми прокинулися й побачили відео з будинками на хвилях Дніпра; тварин, які не мали жодного шансу на порятунок; людей, що вилазили на дахи будинків, рятуючись від повені. І це радикально змінює бачення фрагментів фільмів, представлених на виставці. Декілька ліній історії українського кіно – авангардні експерименти 1920-х (Михайло Кауфман, Дзиґа Вертов, Арнольд Кордюм), соцреалістична «Поема про море» Солнцевої — Довженка, перший фільм українського поетичного кіно Леоніда Осики – стають не так історією, як її репрезентацією. Посткатастрофічний (у вікіпедії так і зазначено: «Каховська катастрофа») погляд змушує дивитися на кожен елемент цієї виставки як на грандіозну історію репрезентації, у якій радість праці, захват й ентузіазм позначені катастрофою.
Якщо запитати, що з нами відбулося за ці півтора року, то одна з відповідей: ми побачили, як створювали катастрофу, замасковану красою пейзажу. Або ж: ми розгледіли ідеологію. Це одна з улюблених фраз Жижека: послуговуючись нею постійно, він прагне показати, що не існує місць, не заплямованих ідеологією. Тому замість шукати їх слід навчитися розпізнавати ідеологію, обирати або навіть використовувати. Природи це стосується чи не передусім, тому не дивно, що дуже багато українських художників сьогодні працюють з темою пейзажу. Посткатастрофічний погляд викриває, що символічна репрезентація природи конструюється, повторює сама себе, приховуючи сліди втручання й жертв.
Жертв різних. Серед них не тільки вбиті, скалічені або позбавлені власного дому люди, але й культурна спадщина, затоплена під час будівництва ГЕС. Будинки, сади, могили, цілі міста пішли під воду. На виставці є інфографіка, розроблена у співпраці з дизайнеркою Надією Кельм, що демонструє русло Дніпра до й після побудови ГЕС. Масштаби приголомшливі, адже подекуди територія «відселення» побільшала в десятки разів. Один герой «Поеми про море» зазначає, що невдовзі знесуть місто Новогеоргіївськ, яке «коштує 940 мільйонів», що дозволить «виграти в енергії на два мільярди». У вікіпедії читаємо про це місто: «Земля, на якій розташований Крилів, за старих часів належала Київському каганату, а потім Київському князівству і була добре відома слов'янорусам. Наприклад, Київський літопис свідчить: "того ж, (1190) літа, Святослав з сватом своїм Рюриком, заспокоївши землю руську і половців примиривши у волю свою, і сдумавше, і ідоша на лови по Дніпру в лодьях, на гирла Тасмені, і ту лови деявша, і обловішася безліччю звірів". Лівобережна заплава Тясмину і зараз покрита лісами й болотами. Непролазні нетрі кишать різною живністю. У заболочених лісах можна побачити сарну чи кабана, а в багатьох протоках влаштовані боброві гатки». Годі казати, скільки таких міст і місць знищили під час індустріалізації, аби «виграти» якісь мільярди.
Назва виставки – цитата Володимира Домонтовича: «Ми стояли на березі і слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила, як поранений звір. З рани кошлатого звіра текла блакитна кров». Рев і блакитну кров змінили тихі води, хмари над ними, захід і схід сонця – такі, як зʼявляються у фільмі Солнцевої. Микола Базаркін, який створив монтаж із фрагментів фільму, обрав для показу й епізоди з пейзажами. На диво, вони нагадують роботи Васильківського чи Куїнджі, етнографічний пейзаж ХІХ століття – безлюдні місцини, де око відпочиває, спостерігаючи за водою та небом; або навпаки – пейзаж із трударями. Проте в експозиції та в роботах Базаркіна насолода стає принципово недоступною: прямо чи опосередковано перед очима постає все те, що існує поза межами цієї «краси».
Інша важлива цитата в залі «Дніпро реве» належить Олександрові Довженку: «Між правдою та красою я обираю красу». Краса, що приховує правду, уникає її або перетворюється на прихисток для тих, кого за правду чекали концтабори, тобто повільна або нагла смерть.
Історія, здається, схильна зберігати красу значно завзятіше, ніж правду. Чорно-білі фотографії з експедицій початку ХХ століття з піднесеним пейзажем; води Дніпра, що затопили численні міста й селища; качки, що ніжно пливуть навесні — ці види швидко починають здаватися приємними місцями (locus amoenus). Крик пораненого звіра на виставці стишений і перетворений ультразвуком. Куратори зіштовхують між собою фрагменти фільмів, цитати, меланхолійно-тривожну музику, яку написав спеціально для виставки ембієнт-музикант і композитор Олексій Подать. Це той самий доволі рідкісний випадок, коли експонування аудіо- чи відеоряду, доповнене ще й музичним супроводом, сприймаєш на диво цілісно. Відчуваєш ніжність від «опікування» кожним фрагментом, які, доповнюючи чи суперечачи, створюють цілісність. Музика Податя, написана на руїнах, повʼязує все інверсією. Це punctum, що ранить, надрізає, руйнує і перезбирає ціле з уламків. Саме тому ні плакат, ні фотографія, ні найбільш ідеологічні фрагменти фільму «Поема про море» неможливо сприймати не-зовнішньо, не як дискурс.
Завершує експозицію відеоарт Яреми Малащука й Романа Хімея – єдина робота, створена до виставки, не під неї. «Вид на тимчасово окупований лівий берег Херсонської області» художники зробили навесні 2023 року фактично на державне замовлення — для Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Пейзаж з Дніпром, обрамлений розбитим після влучань склом з вікна херсонської школи. Поряд з роботою Малащука й Хімея – поетичне кіно Осики з топосом пляжу, шурхотом піску й «аурою нереалізованої сексуальної революції». В обох випадках застигле видовище криє в собі напругу, яка призводить до дії – раптової, але з довготерміновими наслідками, як і будь-яка трагедія.
***
Виставка в ДЦ триває до 29 грудня 2023 р. Кураторська група – Олександр Телюк, Альона Пензій і Станіслав Битюцький.
