Музей просто неба
Від Харкова до Верхнього Салтова їхати всього годину. Останні кілометрів 15 дорога, чи радше бездоріжжя, припадає на ліс. На узбіччі ґрунтовки чорніє скелет чи то танка, чи то БМП. На вʼїзді в село стоять таблички українською («Сміття не кидати!») і російською («Кто выбросит мусор – тварь»). Село прибране, але виглядає порожнім. Звідси до кордону з Росією щонайбільше 20 кілометрів.
Червону будівлю музею важко не помітити: вона на початку села; на самому будинку — величезні зелені банери. Поруч – підбиті стовпи з обірваними електричними дротами. Світла у Верхньому Салтові не було понад рік.
Росіяни окупували його в перші дні повномасштабного вторгнення, проте позицій російських військ тут не було, розповідають місцеві. Українські військові звільнили село у травні 2022-го, тоді ж закликати селян виїжджати. Після відступу російські війська почали обстрілювати село. Лінія активних боїв змістилась на територію Верхнього Салтова і сусіднього селища Рубіжне.
У будівлю влучили кілька разів з мінометів улітку минулого року, згадує місцевий мешканець Юрій Шапченко. Він заходить на подвірʼя музею просто зі свого городу, на якому щойно порався. До російського вторгнення чоловік допомагав доглядати цю територію: будував стрільбище, косив траву, наводив лад.
Цю будівлю зводили з пів століття тому як будинок культури, розповідає сусід Шапченка Віктор Бернадський. Каже, його батько допомагав мурувати стіни.
Разом із чоловіками ми заходимо через відчинені бічні двері всередину.
«Було красиво, поки не бахнули», – зітхає Шапченко.
Ми потрапляємо в найбільший зал зі сценою. Збоку – скриня, на вигляд їй років сто. Навпроти – модель пічки і покуть (куточок з образами й вишитими рушниками. — Авт.). Надірвані рушники сумно звисають, а місце для ікони порожніє. На столі поруч лежить іржавий годинник. Довкола розкидані папірці з назвами прикрас і посуду. Самих прикрас і сліду немає.
Стеля пробита, обшивка нитками звисає до підлоги. Біля глядацьких крісел стирчить шматок ракети. Під завалами жовтіє тканина – сукня. На стіні ще висять три картини: два портрети і натюрморт із жовтими соняхами на яскраво-синьому фоні. Четверта стоїть на підлозі: на ній уже ледве розгледиш козака. Це все нові й допоміжні експонати.
Основними були знахідки з розкопок захоронень VIII–X століть нашої ери. Тоді на території Верхнього Салтова жили племена аланів і протоболгар. Вони мали звичай ховати померлих з речами побуту й навіть свійськими тваринами. Понад тисячу років ті могильники залишалися недоторканими.
У 1900 році селяни пасли корів, коли одна провалилася під землю. Закликали місцевого вчителя, який знався на історії. Так у Верхньому Салтові відкрили перше захоронення.
Окрім решток людей і тварин, знаходили горщики, одяг, монети, коштовності. Вивозили їх до Харкова, Одеси, на захід України, а найцінніше діставалось імперській, потім радянській Росії. Нещодавно розслідувачі з видання «Тексти» лише за офіційними каталогами відстежили 2972 знахідки з Верхнього Салтова в Державному музеї історії Росії в Санкт-Петербурзі.
У 1980-х роках у Верхньому Салтові працював археолог Володимир Бородулін. Власне він і склав у сільському клубі першу історико-археологічну експозицію. Згодом домігся створення музею, навіть прагнув внести його до списку видатних пам’яток історії та культури ЮНЕСКО.
Директор руїни
Щоб дізнатися більше про музей, я дзвоню його директорці Любові Письменюк. Вона виїхала зі села у травні 2022 року, сподіваючись скоро повернутися. Проте її будинок ущент розбили, тож Любов Анатоліївна не приїздила до сьогодні.
Вона тепер живе у Харкові, доглядає літню матір. Щоб заробити на життя, підробляє нянею.
Ми домовляємось про поїздку до музею, але в призначений день Любов Анатоліївна відмовляється їхати. Неготова.
«Мені боляче про це говорити, – відповідає по телефону. — Це як вбита дитина. Я 13 років вкладала душу свою. Це наче копатись у могилі своєї дитини».
«Я – директор руїни. Я – директор нічого», – додає вона.
Я вмовляю хоча б телефоном розказати, яким був музей.
Салтівське городище і катакомбний могильник – памʼятка національного значення на території села Верхній Салтів. У мирний час археологи і студенти щороку проводили там розкопки.
«Унікальність памʼятки в тому, що це був єдиний в Україні музей — сільський археологічний — який знаходився на місці відкриття культури. Культуру ж називають або за місцем віднайдення – наприклад, черняхівська, салтівська, або за племенами – як скіфську», – пояснює Любов Анатоліївна.
Директоркою музею її призначили у 2009 році. Експонати тоді були поскладані в залі. У самій будівлі ні опалення, ні електрики. «Перший рік я сама працювала й мала пів прибиральниці (це була дружина Юрія Шапченка). Вона дуже допомагала, ми все разом робили, мили, фарбували», – пригадує жінка.
У 2010 році нова директорка музею вступила до Харківської академії культури на спеціальність «Музеєзнавство», щоб розібратись у новій для себе справі. На той момент жінці було 49 років. Попереднє життя вона працювала учителькою молодших класів у верхньосалтівській школі.
«Не дивіться на мій вік, я все одно буду працювати 25 років», – сказала Письменюк своєму викладачу-археологу. «Але я не виконала обіцянки, – згадує вона, – бо зараз уже не директор, зі мною перервали договір. Тобто я не можу бути директором нічого, бо музею немає. Залишки колекції є, а музею немає…»
Поки директорка-студентка готувалася до іспитів, багато часу проводила в музеї. Випадкові перехожі зазирали й питали, чи працює він. Проте це були лише поодинокі випадки. Поки одного разу до музею не зайшов працівник турбази із сусіднього берега. Ну як зайшов — переплив річку навпростець і зайшов до Письменюк.
«Що ти сидиш у порожньому музеї? – звернувся до неї. – Мені людей нікуди водити, нічим зайняти на базі!» Директорка погодилася провести екскурсію. Разом з доньками поприбирала, порозкладала експонати.
«До мене прийшли перші 8 осіб, яким я провела свою першу в житті екскурсію, показала, розказала. Бо салтівська культура – це такий цікавий період нашої землі! – пригадує директорка. – Я зрозуміла, для чого я там. І що людям це потрібно».
У музей почали навідуватися люди.
«Було таке, що автобуси не хотіли їхати — у нас же дороги нема. То я з ветеранами залізниці йшли пішки. Після цього адміністрація району наказала дорогу розчистити і спиляти гілки. Мені всі допомагали», – пригадує Письменюк.
Довкола музею згуртувались і місцеві мешканці (прибирали узбіччя, приносили старовинні предмети побуту), і районні організації та приватні благодійники (могли завезти мішок цементу чи банку фарби).
Розповіді для екскурсій Письменюк складала сама. Уже мала трохи університетських знань. Коли домовилася з туристичною фірмою про автобусні тури, розказувала і про довколишні села.
«Говорила про салтівську культуру – про аланів, хозарів, їхні незвичайні обряди й що взагалі таке Хозарський каганат. Дорослим розповідала про багатоженство. Бо ж раніше на знак покори вожді племен віддавали своїх доньок у гарем кагану і ставали його родичами. Голова доньки та її дітей були запорукою того, що вождь не зрадить, — пригадує директорка. — Турфірми почали возити до мене вже не по 15 людей, а по 50. І коли я вперше почула фразу «мені сподобалося», зрозуміла, що можу для людей зробити багато».
Катакомби
Найбільшою цінністю були, звісно, салтівські знахідки.
«Катакомби – так називають захоронення. Насправді це просто підземна камера», – пояснює директорка музею. Вона наче проводить екскурсію. Тільки по телефону. Я гортаю фото і намагаюся це уявити. «Ці всі території – це був північно-західний кордон Хозарського каганату. У ранньому середньовіччі – це VIII–X сторіччя — тут жили алани і протоболгари. На нашому березі були алани, а на протилежному – протоболгари, і мали вони іншу мову. У їхні задачі входило охороняти ці території, жити на них і брати данину з торговців за переправу. Ця данина накопичувалася – або монети, або товари, які віз торговець. Це могли бути і тканини. У нас тут китайські тканини в захороненні знаходили! Усе накопичувалось у нас, у Верхньому Салтові, де стояла фортеця головного командувача.
Племена принесли сюди свої звичаї. Зокрема, захоронення в спеціальних камерах. Тобто викопували спеціальний хід — дромос. І потім робили в землі таку камеру півтора метра заввишки й завширшки, а два метри завдовжки.
І в цю камеру на підстилку з кори вкладали небіжчика згідно зі звичаями того часу. Вважали, що на тому світі люди продовжують жити, але в них починається зворотний відлік. Тобто якщо людина померла в 50 років, то приходить на той світ у 50 років і в неї починається відлік у зворотний бік, потім він обнуляється — і людина знову народжується. Таке було уявлення про життя, смерть і весь цикл.
І оскільки людина туди приходить у своєму певному соціальному стані, з власними речами, то їй клали спеціальні поховальні прикраси, зброю давали, якщо це були воїни. Жінкам — ножі, ножички, прикраси. У дітей за життя мало було речей, тож у них бідні поховання. Людину вкладали в спеціальному одязі, найкращому, за сезоном, давали ще й запас на наступний, тобто все, що може знадобитися, у символічній кількості. І все це закривали спеціальним закладним каменем і щитом. Закопували тільки дромос, а камери – вони залишались. І їх дуже багато на території Верхнього Салтова.
З 1900 року з перервами на різні війни тут відбувалися розкопки. Інколи маленькі – тоді відкривали одну катакомбу. У певні роки зовсім пропускали. А інколи копали багато. Ось у мене археологи, наприклад, могли відкрити і пʼять, і сім захоронень. Це не такі катакомби, як в Одесі, це просто камери. За роки досліджень уже зрозуміли, як вони розміщуються, як орієнтуватися. Тобто їх уже можна знаходити, вони розташовані рядами».
«Просто музей – це нецікаво»
Історій щоразу накопичувалося більше. Відвідувачів більшало теж.
«Ми зібрали гроші», – розповідає директорка. Якщо у 2011–2012 роках музей заробляв по пару сотень гривень, то у 2020 році прибуток склав 20 тисяч, каже Письменюк. Тоді як ціна дитячого квитка так і не перевищила 10 гривень. Усе зароблене йшло на ремонт і впорядкування експозиції. За кілька років вона мала три частини: памʼятки салтівської культури, памʼятки Другої світової війни й сучасні інтерактивні зони.
«Тобто і раніше на цій території йшли бої. Ви ж знаєте, що на цій землі, відколи зʼявилася перша зброя, перші мечі — це вже близько 3000 років, – з них, може, лише 30 років тут не було війн. Вони йдуть завжди і всюди. Мені от пощастило народитись у мирний час. А моя мама – їй 90 років, і я за нею доглядаю, – народилась у часи Другої світової. І от зараз доживає — і знову війна. Війна – це ж історичний факт, ми історію по війнах знаємо. По війнах і торгівлі. Хто з ким воював і хто з ким торгував», – продовжує Письменюк.
Любов Анатоліївна паралельно працювала екскурсоводом у турах до інших музеїв. Каже, підглядала там, чим привабити відвідувачів до свого музею. «Просто музей – це нецікаво, – стверджує директорка. – Коли археологи працювали, ми ходили до них на розкопки».
Дітям потрібні активності — розуміла це як педагог. Тож влаштовувала візити до військової частини, святкування Масляної, ліпку жайворонів з тіста. Із місцевими побудувала стрільбище, де діти могли вправлятися у стрільбі з луків.
Написала два проєкти, щоб створити інтерактивну зону. Один подала до районної адміністрації, другий – до обласної. Обидва пройшли відбір, і музей отримав кошти.
«Ми зробили підвісну стелю, тантамарески – стенди-фігури з отворами для голови, – розказує Письменюк. – У мене були задумані костюми. Але робота дизайнера дорога. Тож я купила тканину й шила сама. У клубі лицарів попросили обладунки, мечі й щити. І самі – з прибиральницею та її сестрою – вдягали ці костюми».
«Ми всі там працювали. У нас не було такого, що «ось я директор, а ти прибиральниця» і я там сиджу й командую», – продовжує Любов Анатоліївна.
У 2016 році вона задумала провести фестиваль. Проте коштів місцева влада не знайшла. Тоді ідею підтримали волонтери з благодійного фонду «Харків з тобою». «Людей було не 500, як планували, а пʼять тисяч! Одна черга була в музей, а друга – в польову кухню», – каже директорка. Окремо на подвірʼї були змагання й ігри. Навіть провели історичну реконструкцію. Другий фестиваль пройшов у 2017 році. Усе це дало відчуття потрібності, важливості цього місця, – каже Любов Анатоліївна. – Люди ще три роки поспіль питали, коли ж буде наступний фестиваль».
Чи буде музей?
Музей працював навіть під час карантину. На 2022 рік Любов Анатоліївна мала плани. «У мене було все розписано на десять днів Масляної», – згадує Письменюк.
У найбільшій залі досі розкидані ляльки, заготовки мішеней для стрільб і костюми.
Наприкінці 2022-го харківські археологи вивезли з розбитої будівлі частину вцілілих експонатів. Я запитую Любов Анатоліївну, чи можливо відновити музей.
«Ви знаєте, що мені археологи сказали? Ми накопаємо інші цінності. За 120 років там тільки десята частина катакомб відкрита. Було б тільки куди складати! А будувати?.. Там же все заміновано, і коли це все закінчиться, я не знаю. Спочатку треба відбудувати інфраструктуру й життя людей. Навряд чи хто зараз будуватиме музей. А його доведеться заново зводити. Адже в будівлю пʼять влучань! І стоїть вона відкрита два роки — без даху і з тріснутими стінами».
«Я сподіваюся, молодих археологів багато. Будуть студенти – буде життя. Коли в країни зʼявиться можливість це відновити, якщо я буду жива, то чим зможу, я допоможу. А які перспективи там – я не знаю», – завершує Письменюк.
Доля частини експонатів музею наразі невідома. Будівлю музею мають опечатати правоохоронці. Любов Анатоліївну попросили бути свідком.
Матеріал підготували в рамках проєкту «Документування впливу війни на культурний сектор в Україні», який здійснює Інститут масової інформації в партнерстві з ЮНЕСКО. Публікація не відображає поглядів ЮНЕСКО. Авторка відповідальна за вибір і представлення матеріалів, а також за висловлені в них думки, які не обов’язково відповідають думці ЮНЕСКО та не зобов’язують Організацію до будь-яких дій.
