Розкажи, для чого нам Європейська культурна столиця для Львова, що дає цей статус? І як подаються на цей конкурс?
Це дуже важливе запитання, з відповіді на яке — собі та спільноті — починається і можлива історія міста в таких конкурсах, як «Європейська столиця культури», або ЄСК. Це для Європейського Союзу програма найвищого рівня у сфері культури, націлена на підсилення міжкультурного діалогу та зближення європейців, краще розуміння їхньої спільної історії та цінностей і представлення культурного розмаїття ЄС. Програму у 80-х роках започаткувала міністерка культури Афін пані Меліна Меркурі, тож їй уже 40 років. І це справді top level.
У конкурсі брали участь дуже різні міста — від столиць, як Берлін чи Осло, до таких міст, як Глазго чи Ліверпуль, і навіть невеликих громад. Скажімо, минулого року Європейською столицею культури була агломерація Бад-Ішля (це Австрія), а на 2029-й статус ЄСК отримає шведська Кіруна. Тобто ландшафт максимально широкий і різний. Конкурс бачив різні концепції, зміни правил, етапи розвитку.
У конкурсі ЄСК змагаються різні міста Європи, що мають різні концепції, ідеї та спроможні команди. Це амбіція, але водночас і можливість реалізувати себе як місто культури, розв'язати певні проблеми, трансформувати свої культурні політики. Конкурс знає і більш, і менш успішні кейси. У моєму розумінні для міст, які перемагають, найголовнішим є зуміти втілити цю ідею так, щоб вона на різних рівнях дала користь і місту, і громаді, і державі.
Для України програма ЄСК довго була закрита, ми не могли подаватися. Але у Львові як місті, що усвідомлює свій потенціал, розуміли: рано чи пізно така можливість з’явиться, адже наш політичний вектор спрямований на Європу, а наші людські прагнення — розділяти саме ці цінності. Тож іще 15 років тому ми знали, що хочемо взяти участь і що цей шанс обов’язково буде.
А чому раніше ми не могли подаватися, а тепер можемо?
Близько десяти років тому Європейський Союз розширив рамки конкурсу, дозволив брати участь країнам поза межами ЄС. Це дуже логічне й органічне рішення, адже цінності Європи поширюються далеко за її географічні кордони. Тож ввели окремий лот — для міст з країн поза ЄС, зокрема, країн Європейської економічної зони, країн-кандидатів і потенційних кандидатів на вступ до ЄС. Раз на три роки оголошують open call для таких міст. Улітку 2022 року Україна отримала статус кандидата на вступ до Євросоюзу, а вже у жовтні 2023-го прийшов цей третій рік — і українські міста отримали право подавати заявку! Ми у Львові відразу, тільки-но з’явилася можливість, вирішили подавати заявку. Ми довго чекали на цю можливість.
Чому? Бо знаємо, що нам є що розповісти. Бо знаємо, що і аплікування, і, зрозуміло, титул ЄСК змінюють міста. Програма ЄСК передбачає, що кожне місто-кандидат у своїй заявці має, окрім інших, розпрацювати блок, як воно вимірюватиме свій успіх, еволюцію та результати втілення програми ЄСК.
У культурному аспекті чи взагалі?
Загалом. Це можуть бути кількісні та якісні показники. Має бути означено, хто саме ці ефекти досліджуватиме, які методи застосовуватимуть і як це поєднано з концепцією. У нас теж є власна еволюційна модель, і ми досліджуватимемо впливи титулу ЄСК у трьох вимірах — культурному, соціальному й економічному — на локальному, регіональному, національному та міжнародному рівнях.
Кожне місто-ЄСК зобов’язане показати такі результати, звітуючи після року титулу. Одним з ключових критеріїв оцінювання є спадщина, яка залишається після втілення містом-ЄСК його програми, що насправді охоплює не лише рік статусу, а й попередні кілька років і після. Тож місто має думати про довгострокову перспективу. Спадщина може проявлятися у створенні нових інституцій і середовищ, культурних політик, практик, підходів, партнерств і їхніх мереж, а також у змінах у щоденному житті мешканців міста. Проте Львів мислить і в оптиці певних змін на рівні всієї країни.
Загалом для нас участь у конкурсі такого масштабу — справжній виклик. В Україні немає досвіду написання таких заявок. Львів перший. Проте ми багато робили і зробили до цього моменту, що стало передумовою участі в конкурсі.
А ще ви можете бути консультантами для інших українських міст.
Так. Якщо Україна не вступить до Європейського Союзу швидше, то наступний конкурс ЄСК для країн-кандидатів на вступ до ЄС буде у 2033 році. Якщо Львів справді переможе — а я вірю в це, — то абсолютно реально, що у 2033 році інше українське місто зможе скористатися нашим досвідом. Наразі ж ми є першопрохідцями.
А як почався процес, коли вирішили подавати Львів на ЄСК? Як народилася ця ідея?
Ідея аплікуватися, коли буде можливо, з’явилася в «Дзизі» (культурне середовище у Львові, де виникло багато мистецьких явищ і рухів. — Ред.). Саме там, на Вірменській, 35, її сформулювали покійний Маркіян Іващишин і Зеновій Мазурик — люди, які багато подорожували й привозили до Львова зі світу нові ідеї, які вже тоді мали міжнародні партнерства.
У 2010 році Польща вперше кандидує на звання ЄСК — Люблін вирішує подаватися. Лунає пропозиція подати заявку разом зі Львовом — з ідеєю Львова як «східної брами Європи», навколо якої збирається коаліція громадських організацій. Так у заявці Любліна з’явився проєкт L² — два «Л», Люблін і Львів.
Люблін тоді програв. Титул ЄСК здобув Вроцлав, з яким у нас також було партнерство. Тож ми не опустили рук, а, навпаки, запартнерилися з містом-переможцем, уже тоді розуміючи, що це своєрідна підготовка до нашого майбутнього аплікування в цьому конкурсі. З Вроцлавом — ЄСК 2016 — ми втілили проєкт «Львівський місяць»: на цілий місяць перенесли Львів до Вроцлава. У центрі міста була справжня Львівська вуличка, де вирувало наше життя і відчувався львівський вайб: ремесла, книжковий клуб, літературна програма з презентацією поетичної антології «Листи з України». Також музичний складник: Dakh Daughters, Юрій Андрухович, гурт «Крихітка». І величезна експозиція сучасного мистецтва «Український Зріз», що представляла десятки українських авторів у п’ятиповерховій кам’яниці. Також працював кіноклуб; саме тоді Олег Сенцов перебував у російській в’язниці, уся кінопрограма проходила під гаслом Free Sentsov — це була нагода привернути увагу до його політичного ув’язнення.
Відтоді Львів був присутній у різних європейських столицях культури, аж поки не отримав шанс подаватися самостійно. Ми формували коаліції партнерств, училися в тих, хто це вже реалізовував програми ЄСК, придивлялися до ідей, аналізували, як усе працює зсередини. Завдяки іншим ЄСК ми могли говорити, набували голосу. І нині, коли розмірковуємо, що нам може дати цей статус, то найперше — це можливість говорити від імені культури.
Для країни, яка бореться за власну суб’єктність, незалежність і суверенність, критично важливі видимість і присутність на таких платформах. А програма ЄСК — це потужна платформа, вища ліга. Вона має мережу Family ECoC — десятки міст з досвідом ЄСК, відповідним досвідом, експертизою. І я сподіваюся, Україна буде гідно представлена в цьому клубі.
А поляки помітили тоді присутність Львова у Вроцлаві?
Так, місцеві мешканці оцінили Львівський місяць як найкращий проєкт Вроцлава-ЄСК, ми отримали нагороду. По-перше, вже тоді, до повномасштабного вторгнення, у Вроцлаві було багато українців, українська культура була там бажана і присутня. А друге й важливе — ми втілили конкурентний масштабний проєкт.
Що було далі, після Вроцлава?
Після Вроцлава, у 2018-му, ми створюємо Інститут стратегії культури (далі ІСК. — Ред.), одним з програмних стратегічних завдань якого є й аплікування на конкурс ЄСК. У команду Інституту частково пішли люди, які працювали в «Дзизі», мали інституційну суб’єктність, досвід, розуміння процесів, бачили для Львова цю ідею — ЄСК — від самого зародження. Зрештою, ця ініціатива громадського середовища набула ширшого звучання й глибшого розуміння, була підтримана на рівні міста, його керівництва.
Щоб ця ідея стала реальністю, була низка важливих передумов, процесів, багато-багато зусиль. Це не щось випадкове чи спонтанне для нашого міста, а стратегічний шлях, яким ми довго йшли. І це прагнення Львова — подаватися на титул ЄСК — зафіксували в документах: у першій Стратегії розвитку культури Львова, прийнятій 2017 року, у статутних цілях Інституту стратегії культури, що відобразилося у відповідних дослідженнях, новій Стратегії розвитку культури Львівської громади (до 2035 року), яку місто прийняло в липні цьогоріч, у консолідації людей для підготовки заявки. Це довга дорога.
Після Вроцлава Львів був у різних європейських столицях культури. На 2022-й був запланований Каунас, але повномасштабне вторгнення тоді абсолютно змінило контекст — й ІСК втілив проєкт Ukraine! Unmuted. Це величезна виставка українського сучасного мистецтва, дискусійна програма, видання однойменної книги есеїв різними мовами.
Потім, у 2024-му, були Тарту в Естонії і Бад-Ішль в Австрії. Маємо співпрацю з Матерою, Сан-Себастьяном, Хемніцом. За останні два роки налагодили взаємодію з платформою Culture Next — для міст, які кандидували, перемогли чи не перемогли, є претендентами на титул ЄСК. Це дуже жива і крута платформа, і ми плануємо стати її частиною.
Шлях написання Львовом заявки — це взаємодія з десятками європейських партнерів, це світова мапа співпраці. Тут і наші інституційні партнери з різних міст, і міста-побратими Львова.
Нещодавно я була в Любліні, і вони стануть Європейською культурною столицею у 2029 році. Правда ж?
Так. І насправді саме Любліну ми великою мірою вдячні за досвід на шляху до ЄСК, адже перша наша аплікація була з ними. Тепер вони подалися вдруге — і перемогли, у їхній програмі є український складник. Інститут стратегії культури є її інституційним куратором. Там є різні проєкти і навіть той, з якого все починалося — певною мірою трансформований «Український Зріз». Він інтегрований і в заявку Львова. Ми віддаємо належне історії, з якої все почалося.
До речі, я була учасницею пітчингу заявки Любліна у Брюсселі. Маю такий козир — знаю, як це відбувається.
Органічно було б: 29 року — Люблін, а 30-го — Львів.
Так! Це був би символічний прояв нашого партнерства — як ми підсилюємо одне одного. Вони бачать нас у себе, і ми продовжимо цю взаємодію в межах нашої програми, якщо Львів стане ЄСК. Контакти, співпраця зміцнюють нас взаємно, допомагають перемагати.
Повернімося до самого процесу конкурсу. Які етапи вже пройдені для Львова?
Два роки активної праці: десятки зустрічей, сотні залучених дієвців, багато-багато комунікації, листів, дзвінків в Україні та поза нею… Перший тур минув, і ми пройшли в шортліст. 15 вересня відправили до Брюсселя фінальну заявку.
Які наступні кроки?
За процедурою, далі маємо візит експертів до Львова. Представники конкурсної комісії приїжджають до міста-кандидата і дивляться, чим і як воно живе. Очевидно, важливо продемонструвати ідеї заявки та спроможність міста втілити їх, дозволити гостям відчути дух культури тут і зараз.
А після цього візиту 20 жовтня відбудеться фінальна презентація заявки Львова у Брюсселі, так званий пітчинг. Наша команда презентує ідею конкурсній комісії, а потім відповідає на її запитання. І наступного дня на пресконференції, яку, до речі, можна дивитися наживо, оголосять результати.
Ми стежимо й за іншими містами з країн ЄС, які зараз кандидують — теж на 2030-й. Наприклад, позавчора (розмова відбулася 26 вересня. — Ред.) оголосили результати конкурсу серед бельгійських міст — переміг Льовен. Тобто ми спостерігаємо за процесами інших і готуємося самі.
Поговорімо про міжкультурну кризу в ЄС. Адже не раз були випадки, коли прояви певної культури засуджувались (наприклад, дівчатам не дозволяли носити мусульманські хустки в школі), але водночас ЄС говорить про толерантність. А інший аспект у тому, що російська мова й культура також можуть потрапляти в ці «толерантні меседжі». Де межа, коли можемо сказати: це про цінності, а тут уже подвійні стандарти?
Це дуже складне і важливе запитання. Ми розуміємо, що для нас європейські цінності та чому вони важливі, але, як ти кажеш, Європа, з одного боку, промотує і захищає їх, а з іншого — сама ж на них наступає.
І про російський фактор. Почнімо з того, що для нас велике випробування — презентувати зараз заявку з нашими темами. Це про війну та її впливи: ми не можемо уникнути контексту, в якому живемо. Я вважаю, доки ми фізично перебуваємо у війні та з цим щоденним болем, ми маємо право наголошувати: коли ви кажете, що я маю бути толерантною до росіян, то зрозумійте мій фізичний біль і неспроможність бути з ними в одній кімнаті — ця толерантність має працювати у два боки. Так, війна рано чи пізно закінчиться, у якійсь перспективі діалог буде, але з нинішньої позиції я маю право не хотіти перебувати поряд з цим контекстом, тому що це мені боляче.
Очевидно, кенселинг російської культури уже якоюсь мірою вичерпує себе. Нам варто більше задуматися над власною конкурентною культурною пропозицією, а не лише над витісненням того, що так чи інакше фінансують російськими грошима. Воювати з Нетребко потрібно, але ми розуміємо, що це не дасть уповні бажаного результату. Треба дивитися на це значно ширше — і зараз робити більше акценту на своєму. І статус ЄСК — це якраз можливість показати свою конкурентну культуру, створити умови для її розвитку, підсвітити її, розширити співпрацю з іншими, мобільність митців і міжкультурний діалог.
Програма ЄСК — якраз про роботу з різноманіттям, з діалогом на всіх рівнях. І не лише в контексті мистецтва й мистецьких практик, а й на рівні щоденного — скажімо, як культура допомагає українській дитині-біженцю адаптуватися, пережити таку велику зміну в житті, як втрата дому. Я думаю, культура і є тим, дозволю собі сказати, інструментом, який має тут допомагати.
Так, бо як казала Оксана Забужко: рятують тих, кого знають. А культура може дати ці нераціональні впізнавання, власний емоційний досвід. Ти згадувала про міста-побратими Львова, і мені цікаво, який зараз цей інститут побратимства, адже ми знаємо, наскільки він був штучно мілітаризований у СРСР?
Так, інститут побратимства сягає корінням туди, в СРСР, але з набуттям Україною незалежності, також з початком війни Росії проти України у Львові його переосмислили. У Львова 31 місто-побратим. Тільки за останні три роки в нас додалися сім чи вісім міст. Так, у 2024-му я була на підписанні такої угоди з Тарту. І це відбулося якраз на платформі Європейської столиці культури — Тарту 2024, у бібліотеці на базі Університету Тарту. Під час повномасштабної війни Львів також підписав угоду про партнерство на рівні міст-побратимів з Каннами, Турином.
Вибудовуючи екосистему людяності Unbroken, Львів спирається на підтримку міст-побратимів. Міста, які хочуть доєднатися до її розбудови, вступають у мережу, укладаючи меморандуми. Тож зараз побратимство — це жива мережа, і я свідок цієї живучості (усміхається).
Поясню, як міста-побратими працюють зі Львовом у процесі аплікування на титул ЄСК. Подаючи заявку на конкурс, місто-кандидат має відповісти на запитання про ризики і роботу з ними. Що таке ризики для світу п'ять років тому? Це ковід, кліматичні зміни, демографічні проблеми, міграція, дискримінація маргіналізованих груп; і саме з такими питаннями працював конкурс. А що зараз у нас? Є фізична загроза зникнути, і наше місто аплікує на звання ЄСК у період війни — це ризики іншого рівня. Раніше, можливо, хтось із аплікантів згадував війну, та радше на рівні припущення, образу. Ми ж нині, на жаль, говоримо про війну з власного досвіду. І в нас є розуміння, що маємо передбачити різні сценарії, зокрема й такий, якщо ситуація стане ще загрозливішою і реалізувати цю програму з погляду безпеки буде неможливо.
Тож ми розіслали мережі міст-побратимів Львова листа: «Друзі, перше українське місто представляє Україну в конкурсі ЄСК. Це історія не лишень про Львів, а про Україну. Якщо ми опинимося в надскладній ситуації, чи готові ви підтримати нас, прийняти певні частини нашої програми, аби Львів відбувся як ЄСК навіть поза Львовом?». Відповіді з Канн, Тарту, інших міст-побратимів мене розчулили. Практично всі відповіли: звичайно, якщо виникне потреба, ми як місто, наші міські інституції готові прийняти культурні активності Львова, показувати українську культуру світу. Власне в цьому й суть побратимства: бути поруч не лише в моменти радості, а передовсім коли важко.
Як Стратегія розвиту культури Львова враховує фактор переселенців з усіх регіонів і, зокрема, присутність інших народів, як кримські татари тощо? Як ви з цим працюєте?
Коли ми підходили до напрацювання нової Стратегії розвитку культури Львівської громади, все відбувалося дуже органічно. Перша міська Стратегія охоплювала період до 2025-го включно, тобто ми повинні були розробити новий документ, плюс у 2024-му ми подаємося на конкурс ЄСК 2030. Згідно з його вимогами, місто, яке аплікує, повинне мати профільну стратегію на рік титулу (у нашому випадку це 2030-й) і далі. Тож це були паралельні та взаємопов’язані процеси — робота над новою Стратегією й аплікування на титул ЄСК.
Ми напрацювали Стратегію на 10 років. Доволі відважно нині мислити про розвиток міста десятиліттям, чи не так? Але водночас це рамкова Стратегія, з гнучким підходом. Передбачено можливість працювати з нею кожного року, актуалізовувати певні моменти відповідно до ситуації, є чітко прописана процедура, як це робити.
Звичайно, важливим контекстом розробки нової Стратегії стало те, що Львів змінився. За останні роки обличчя міста трансформувалося, зокрема його інституційний ландшафт у культурі. Ми прийняли тисячі мешканців з інших регіонів країни, десятки релокованих інституцій — і це так чи інакше впливає на образ міста. І «Відповідальність Бути», відповідальність бути разом теж про те, як ми змінюємося разом, як нам зробити Львів домом для інших. Львів зараз представляє всю Україну, бо тут можна зустріти мешканців з різних українських міст. Ми свідомі, що маємо розкіш жити, планувати і стратегувати більше, ніж інші в Україні, хоча ця тиловість міста є доволі умовна, не дає жодних гарантій. Проєкти в заявці Львова на титул ЄСК відображають пріоритети та стратегічні напрями нашої Стратегії і напрацьовані з інституціями з Маріуполя, Бердянська, Харкова. І цей контекст є частиною нашої заявки й основою, в якому випрацьовувалася Стратегія 2035.
Варто зазначити, що в нашій Стратегії зафіксовані дуже важливі речі для сфери культури. Цьогоріч Україна прийняла першу загальнонаціональну Стратегію розвитку культури, де культура починає мислитися як складова національної безпеки. Це розуміння, на жаль, остаточно викристалізувалося у війні. Ця Стратегія — це загальна парасолька, в межах якої може, має відбуватися стратегування на рівні міст чи регіонів, і цю загальнонаціональну візію можна підсилювати, підтримувати, адаптувати на місцях.
У Стратегії розвитку культури Львова 2035 органічно інтегроване розуміння культури як складника безпеки, а також у нас з'являється таке поняття, як муніципальна культурна дипломатія. У контексті євроінтеграції через культуру ми мислимо місто і його інституції як суб'єктів культурної дипломатії. Класичним є уявлення, що тільки державні інституції можуть провадити культурну дипломатію, але нині ми бачимо, що міста окремо спроможні втілювати певні виміри та політики культурної дипломатії, презентувати себе і країну. І тут рух Львова до ЄСК є складовою цієї муніципальної культурної дипломатії.
Стратегія прийнята, легітимована, за нею є інституції з усіма відповідними ознаками — з досвідом і командами, ангажованим середовищем, мережами партнерів у країні і глобально. Мережа інституцій Львова — одна з потужних сил. Приміром, той самий Львівський органний зал, який, до речі, прийняв релоковану Луганську філармонію, — велика спільнота, що розростається, є успішною. Або музей «Територія терору» і його директорка Оля Гончар, її присутність на міжнародному рівні, у професійних мережах — це голос, видимість, вплив. І Інститут стратегії культури, який через ЄСК виводить місто на рівень презентації країни. Тож сильні інституції, за якими стоять спільноти, сильні policy, які здатні створити сильні партнерські мережі і які, зрештою, видимі й поза ними, творять простір для важливого діалогу. Водночас це запорука тяглості та спроможності, що мінімізує політичні ризики, які існують завжди.
А чи є ризик впливу на митців, бо їм не можна сказати, що робити і як втілювати свої твори?
Очевидно, мистецтво не може і не має бути стратеговане, і політичний вплив на нього має бути мінімальним (можливий для захисту національної безпеки). У Львові є свобода мистецького бачення, творчості. Звичайно, містяни можуть критикувати пам'ятник Францу Ксаверу Моцарту, але це дискусія, поле для культурного діалогу між людьми, які творять, і людьми, які, скажімо так, споживають. У Львові мистецтво має спроможність бути, проявлятися, розвиватися, взаємодіяти, провадити діалог.
Скажи, а тебе не лякає такий зсув у Львів культурного простору? Бо ситуація в інших містах далеко не така спокійна (хоч це теж умовно) і невідомо, як вони мають розвиватися в таких умовах? Грубо кажучи, чи не напружує тебе, що чимало інституцій і процесів змістилися на захід і конкретно у Львів?
Я думаю, що безпековий момент буде вирішальним ще тривалий час. Дискусії «виїхав — не виїхав», «залишився — не залишився», «виїхав за кордон — виїхав з Харкова до Львова» будуть, як і дві думки щодо цього. Я особисто не засуджую жодної людини, яка поїхала, тому що це питання безпеки: якщо ти відчуваєш страх, якщо ти переживаєш за своїх дітей, ти приймаєш єдино можливе для себе рішення.
Це природно: люди шукають і шукатимуть безпечнішого прихистку для себе та для своїх найдорожчих, як і для своєї справи. І якщо для когось важить уберегти свою культурну інституцію, виїхавши з прифронтового міста, то нехай її новим місцем буде Львів чи Рівне, нехай ця інституція продовжує діяти в Україні. Я ставлюся до цього нормально.
Проте я водночас не можу сказати, що у Львові зараз є, скажімо, потужніше культурне життя, ніж у Харкові. Мені Харків видається містом на неймовірному нерві й живучості. Коли дивлюся, що в тих абсолютно ненормальних для життя умовах у Харкові робить ЄрміловЦентр, новий книжковий ярмарок, Літмузей, простір Олександра Савчука та інші — це вражає! Або як працює Художній музей в Одесі — попри політичні утиски, російські бомбардування та їхні наслідки. Або Київ і Мистецький Арсенал. Культура в Україні живе і пульсує. Я, навпаки, відчуваю певну провину від спокою, який загалом є у Львові. У нашому місті динамічне культурне життя, але, зрозуміло, оскільки менше під безпосередньою загрозою, воно має інше відчуття та рефлексію часу, ніж у прифронтових громадах.
Дуже хочеться, щоб кожна інституція, яка знайшла, знайде свій тимчасовий прихисток у Львові чи в Рівному, у Франківську чи в Ужгороді, зрештою, зберегла суб’єктність і спроможність тримати команди і творити. Вони, як і ми всі загалом, вийдемо з війни з новими досвідами. Я думаю, Луганська філармонія повернеться до Луганська іншою, як і решта релокованих інституцій до своїх міст — з новими візіями, усвідомленням своєї сили, суб’єктності, самоцінності. Парадоксально, та війна певною мірою вимушено створює багато ситуацій, в яких можемо відчути, побачити себе по-новому, сильними зокрема — і вже з цієї позиції продовжувати взаємодію зі світом.