«Цю кляту бабу вб’єш ти!»
Загадкова «Швейцарія» в Театрі на Подолі
Довгий-довгий стіл по центру — це перше, що бачать глядачі, коли заходять до камерної сцени Київського театру на Подолі (зала Ігоря Славінського). Освітлення тьмяне, майже інтимне. По обидва боки від столу — два ряди крісел, тож публіка потихеньку займає місця, наче готуючись до трапези в замку якогось герцога чи до таємної наради в палаці короля. Але ні того, ні іншого вона не побачить.
П’єсу «Швейцарія» написала австралійська драматургиня та сценаристка Джоанна Мюрей-Сміт, твори якої ставлять по всьому світу, у тому числі на Бродвеї та в Королівському національному театрі в Лондоні. Це було замовлення Geffen Theatre у Лос-Анджелесі; але вперше п’єсу поставила Сіднейська театральна компанія (2014 рік), а далі її інсценізували театри Австралії, Німеччині, Данії, Швейцарії, Нью-Йорка й Королівський театр (м. Бат, Англія).
Першопрочитання «Швейцарії» на українській сцені зробила Поліна Медведева. Це її третя режисерська робота в Театрі на Подолі, з яким співпрацює більш ніж п'ять років. Багату самозакохану господиню розкішного будинку у швейцарських Альпах грає Марія Рудковська, а її таємничого молодого гостя Едварда — Євген Ковирзанов.
Детектив про Патрицію Хайсміт, авторку бестселера про кримінального маніяка-вбивцю, режисерка вирішила поставити у стилі кіношного нуару, для якого характерні темне освітлення, похмура атмосфера, кримінальний напружений сюжет, стирання межі між реальністю й вигадкою, героєм й антигероєм. Ці складові, що їх реалізував художник-постановник Андреас фон Шліппе, додали детективу таємничості, загадковості й інтриги. Довгий стіл стає полем битви між письменницею і гостем, адже в ньому зберігаються пістолети й ножі, які колекціонує Патриція. Едвард, шанувальник творчості Хайсміт, вмовляє її написати продовження відомого роману, але авторка категорично відмовляє йому.
Коли молодик майже здається й вирішує покинути гонорову господиню, яка зовнішньо й поведінкою більше нагадує чоловіка, письменниця раптом іде на компроміс: «Цю кляту бабу вб’єш ти!». Тобто хлопець має вирішити, як герой роману вб’є свою нову жертву. Наче по лезу ножа, Патриція і Едвард ходять навколо довжелезного стола, пишучи-вигадуючи події нового роману, наближаючись одне до одного, змінюючись на очах свідків-глядачів. За законом жанру, їхня зустріч матиме фатальний кінець, як і кінець жертви щойно вигаданого сиквелу.
Творці «Швейцарії» досліджують, як це бути жінкою-письменницею в переважно чоловічому літературному жанрі. Вони шукають вразливі місця творчих людей, аналізують, до чого може привести їхня фантазія, яка постійно балансує між реальністю та вигадкою. Вистава спонукає подумати, чому людина схильна до вбивства, що її на це штовхає; пропонує докопатись аж до дитинства, коли з’являються перші травми, закладаються особливості сприйнятті світу. Обраний постановниками жанр вистави магнетично затягує глядачів в інший вимір, змушує відчути себе свідком подій, дає можливість відключитися від реальності, відпочити й розвантажити нервову систему.
«Я буду молитися — і Бог простить»
Любов, секс і революція в театрі «Золоті ворота»
У камерному театрі «Золоті ворота» люблять експерименти з простором: саджають глядачів то вздовж, то впоперек тунелеподібного андеграундного простору, а часом і з чотирьох сторін, утворюючи сцену посередині. Але у виставі Love Revolution режисерка Наталія Сиваненко обрала класичний варіант розташування публіки (по ширині), а свою увагу зосередила на літературному матеріалі й формі його подачі. Вона обрала чотири маловідомих оповідання українських класиків, які стали жертвами сталінського терору.
Уперше побачили сцену «Рахунок» поета, прозаїка, одного із засновників ВАПЛІТЕ Майка Йогансена, «Добрий Бог» письменника й перекладача Валер’яна Підмогильного, «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди» історика, письменника і перекладача кримськотатарського походження Агатангела Кримського, «Із Вариної біографії» прозаїка, публіциста, одного із засновників багатьох тогочасних літературних організацій Миколи Хвильового.
Усім письменникам випало жити в нелегкий час, у добу революцій, війн, голодоморів і знищення національної еліти. Вони зазнавали постійних утисків комуністичного режиму і були розстріляні (Йогансен, Підмогильний), замучені у в’язницях (Кримський), доведені до самогубства (Хвильовий). Але попри виклики часу, як і всі звичайні люди, шукали щастя й кохання, пристрасті й насолоди, конструювали стосунки з людьми і Богом, шукали себе та свою долю в цьому буремному, мінливому світі. Саме ці теми домінують в оповіданнях прозаїків, які обрала для дослідження режисерка.
Творці вибудували виставу як естрадний мініконцерт з піснями й історіями: такий собі український кафе-шантан зі спокусливою ведучою-співачкою Катериною Вишневою. І подали його в ігровій гротескній, місцями навіть шаржовій формі: актори віртуозно розігрують тексти й підтексти письменників, оцінюють і рефлексують на події з позиції сучасної молоді, вигадують і фантазують з огляду на запропоновані обставини. І все це щедро приперчене пристрастю, жагою до тілесної насолоди, подекуди тваринною хіттю. Адже історії — про людей, в яких бурлить молодість (або спогади про неї), бажання насолоджуватися життям попри всі перипетії часу.
В історії Йогансена молодий хлопець Василь (Антон Соловей) закохується у красиву незнайомку (Наталія Телли), та його надії на стосунки й близькість закінчуються хитрим обманом, в якому задіяний її батько (Андрій Поліщук), почуттям недостойності й меншовартості. В оповіданні Підмогильного Віктор (Артем Пльондер) хоче лише плотських утіх, свідомо уникаючи відповідальності за стосунки перед Кусею (Христина Люба), і свято вірить, що Бог вирішить усі його проблеми: «Я буду молитися — і Бог простить, бо він несказанно добрий». Хвильовий розповідає історію дівчини Варі (Христина Люба), яка віддалася красеню-командиру (Артем Пльондер) й попала у м’ясорубку часу через зміну влади і війну. В історії Кримського молодість уже у спогадах невротичного самозакоханого егоїста (Антон Соловей), який одночасно насолоджується і мучиться через своє розбещене минуле, через зруйновані стосунки з матір’ю.
І хоч усіх героїв у кінці очікує розчарування, усе ж Love Revolution звучить як життєствердний гімн, який закликає жити, кохати і насолоджуватися життям тут і зараз, пропри війну та всі світові апокаліпсиси. Бо коли, як не зараз? Коли, якщо завтра може й не настати? Коли, як не допоки ти молодий і в тобі буяють гормони й енергія життя?
«Такіє молодиє, а вже такіє подлиє. Вам же жити на цьой землі»
Поліські пісні від театру «ГаРмИдЕр»
Ще одна вистава за вітчизняною літературою, але цього разу сучасною. В останні роки театри — і державні, і незалежні — ставлять усе більше п’єс вітчизняних драматургів. Завдяки вебплатформам, як-от Ukrdramahub і Бібліотека української драматургії, твори сучасників можна легко знайти, вибрати за темою, жанром чи кількістю героїв, зв’язатися з автором щодо подальшої співпраці. Окрім того, у Києві третій рік працює Театр драматургів, заснований 20 літераторами, який теж своїми читаннями, постановками сприяє популяризації сучасної драми. До складу засновників цього театру входить Людмила Тимошенко — драматургиня, сценаристка, викладачка, кандидатка філософських і докторка політичних наук. Саме її п’єсу «П’ять пісень Полісся» поставив Луцький незалежний театр «ГаРмИдЕр», що недавно гастролював у Київському центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
Написана 2020 року, п’єса Тимошенко має вже чотири відзнаки: здобула гран-прі конкурсу «Липневий мед», потрапила до короткого списку фестивалю «Драма.Ua», виграла конкурс від Українського інституту Transmission.UA: drama on the move. United Kingdom і стала фіналісткою міжнародного конкурсу Aurora в Польщі. Про популярність драми свідчать і шість її інсценізацій (за три роки!) у театрах Львова, Рівного, Сум, Чернігова, Києва та Луцька.
«ГаРмИдЕр» за 20 років існування пройшов шлях від студентської театральної студії до незалежного театру. Від початку діяльності він був експериментальним, націленим на розвиток, вихід за межі драматургії, класичної вистави й театральної зали, на рефлексію про поточний стан речей. Повномасштабне вторгнення внесло корективи в роботу колективу: простір «Ангар», у якому працюють з 2019 року гармидерці, перетворився на один з найбільших і найактивніших волонтерських хабів. І тільки влітку 2023-го театр відновив показ вистав.
«П’ять пісень Полісся» поставила керівниця й режисерка театру Руслана Порицька. Глядачі розташовані з трьох боків сцени, актори працюють на 360 градусів. Під час вистави вони змушують глядачів або пересідати на протилежну сторону зали, або посуватися ближче чи далі від сцени, переставляючи лавки. Комусь такі інтерактиви подобаються: вони слухаються, відчувають себе залученими до дійства; іншим така взаємодія не до душі — пересуваються неохоче або й відмовляються виконувати накази.
В основі вистави — п’ять похмурих історій за мотивами реальних подій. Усі об’єднанні територією — Поліссям, але відбуваються в різні роки минулого й початку нинішнього століття. Авторка написала текст діалектом, який акторам вдалося відтворити. Окрім того, для цієї постановки команда театру досліджувала й переймала від носіїв поліський спів; у виставу увійшли автентичні пісні, а також одяг і предмети побуту. Зі шматків строкатих заквітчаних тканин (хустки, рушники, скатертини, покривала, хідники) майстриня Юлія Федосєєва пошила костюми-балахони. Декорації: дерев’яні столи, лавки, стільці уїдливо синього кольору, залізні кружки, миски — нагадують сільські предмети побуту радянської доби. Справжньою реліквією у виставі є столітня ікона Богородиці, намальована на дошці. Вистава зроблена як вербатім (документальний театр).
Щоб розділити ці часові проміжки, сценічний майданчик теж умовно поділено на п’ять частин-відрізків: 1940, 1959, 1973, 1997 і 2020 роки. Перша історія — про стару Агафію, яка жадібністю звела зі світу всіх рідних. Друга відбувається в тюремній камері, де слідчий під прикриттям викриває вбивцю. Третю історію ніби підглядаємо у шпарину жіночої бані, в якій дві сорокарічні жіночки миються і перемивають кістки знайомим. У четвертій підлітки інсценізували викрадення, яке пішло не за планом. П’ята історія розповідає про село з копальнями бурштину, яке мусить самостійно відбиватися від ласих до збагачення містян. «Такіє молодиє, а вже такє подлиє. Вам же жити на цьой землі», — каже головиха села, викриваючи чергову банду бурштиношукачів.
Через ці історії гармидерці досліджують й осмислюють менталітет українців, яким довелося жити в нелегкий час. Результат експерименту, на жаль, звучить не дуже оптимістично: удаваний друг часом буває гіршим за підступного ворога, а рідні чи близькі можуть вчинити підліше й і жорстокіше, ніж чужі люди.
Тема як ніколи актуальна, адже, крім зовнішнього ворога, мусимо щодня боротися ще й з внутрішніми, які розкрадають і продають гуманітарну допомогу, зброю, амуніцію, виказують позиції наших військових, заробляють на війні. Тому «П’ять пісень Полісся» звучить як заклик до людяності, до єднання і згуртованості в боротьбі із зовнішнім ворогом, до збереження нашої природи, традицій, мови, які століттями намагалися знищити.