Українська діаспора в Канаді — одна з найбільших і найкраще організованих у світі. Як її досвід може бути корисним новоприбулим до Європейського Союзу українцям? Особливо коли виживання доводиться поєднувати з політичним активізмом.
Треба враховувати аспект community development and organization — як організувати громаду на підставі найбільших запитів. Після початку вторгнення відбулося дуже швидке переміщення, люди розсіяні, часто це жінки з дітьми без чоловіків. Політичного моменту і протестів недостатньо, щоб їх об’єднати.
Багато українців виїхали задовго до повномасштабної війни. Пригадую, ще давно ми із Соломією Павличко були в Римі, ішли вулицею попри церкву (Богдан Кравченко — другий чоловік Соломії Павличко. — Ред.). Побачили там великий натовп жінок. Деякі говорили українською, інші — російською. Соломія почала розпитувати, що відбувається. Виявилося, це стара українська церква святих Сергія і Вакха. Щонеділі тут збираються обмінятися досвідом, підказати, де можна знайти кращу працю.
Такі церкви існують по всій Європі. Я бачив досить велику українську церкву у Валенсії. У Парижі на Сен-Жермен є катедра Володимира Великого, там збираються тисячі людей. Що їх об’єднує? Новини; передати посилку; доїхати з перевізником до України. Дуже прості соціальні потреби.
Так само й у Канаді. Новоприбулі після Другої світової війни українці мали чіткий орієнтир: піти до церкви, де є люди з попередніх двох хвиль еміграції, які вже осіли, багато знають і можуть допомогти. Що й робили. Нас дуже радо приймали. Це оживляло склад громади: наприклад, ми були україномовні, а там уже не всі добре розмовляли українською, і так далі.
Отже, існують численні місцеві осередки, на які можна спиратися.
Мікроорганізації є, але немає загальної структури, яка об’єднувала б їх. Має бути щось на кшталт комітетів самодопомоги — і якщо почати, то далі не так складно дістати підтримку від країни перебування. Держава зацікавлена, щоб самопоміч зростала й таким чином зменшувалося навантаження на офіційні інституції.
На основі соціальних потреб, спілкування і взаємодопомоги можна робити інші речі. У Канаді так виникли українські кредитові спілки. Новоприбулі переважно не дуже добре знали англійську мову, не мали кредитної історії, а спілка давала позику під невеликий відсоток на купівлю житла чи автомобіля. Суспільний тиск громади гарантував повернення такої позики.
Тож ідея створити place to meet, місця, де раз на тиждень можна було б збиратися, дуже продуктивна. У Англії українська спільнота заснувала власні pubs — публічні простори. Колись усі сміялися з того, що Йосиф Сліпий (предстоятель УГКЦ, після звільнення з радянських таборів жив у Ватикані. — Ред.) постійно купує будинки. А зараз будинок, придбаний ним у Лондоні, має важливу організаційну роль. Це Український інститут у Лондоні.
Які ще вдалі зразки такого об’єднання громади?
У Едмонтоні (один з двох найбільших центрів української громади в Канаді. — Ред.) — вам це може видатися дивним — найбільшу кількість людей, нарівні із церквою, об’єднують українські танцювальні групи. На концерти ансамблів «Шумка» й «Черемош» приходять тисячі глядачів, а хореографічні класи мають сотні дітей, які в такий спосіб підтримують свою етнічну ідентичність. Під час святкування тисячоліття християнства в Едмонтоні ми винайняли найбільший зал на 10 000 осіб, там виступали хори, танцювальні ансамблі тощо. Це було таке піднесення: побачити, скільки нас насправді.
Багато що зміниться після війни. Це питання часу, але також це не впаде з неба. Хтось має каталізувати процес. Треба думати, які інституції потрібні, який зал можна купити спільним коштом тощо.
Я був одним з таких організаторів у своєму поколінні. Ми постійно щось організовували. Мій батько суперрелігійний, мій брат — священник, тож я ходив до церкви (і примушував своїх дітей). До української школи в суботу по обіді ходили мої діти; у Едмонтоні тоді також діяли тримовні школи в складі офіційної системи освіти. Я був членом української кредитної спілки. Був у батьківських комітетах. Очолював українське спортивне товариство і тренував футбольну команду українських хлопців: з України походили ще їхні прадіди, але ж футбол є футбол. І вони були горді з того, а надто коли ми виграли кубок провінції.
Так виглядає, що зараз успішним емігрантам, а надто дітям емігрантів, це менш привабливо — їм цікавіше спілкуватися з місцевими, які мають таку саму освіту, хорошу роботу…
Це питання розвитку спільноти. Що важливо знати про друге покоління повоєнної хвилі еміграції до Північної Америки, зокрема Канади: ми мали високу соціальну мобільність — вищу, ніж, наприклад, у єврейській чи китайській меншині. Молодь — зокрема, значний відсоток українських дівчат — масово вступала до університетів. Це стало основою для створення Союзу українських студентів Канади, який мав значну роль у лобіюванні впровадження політики мультикультуралізму на урядовому рівні. Я очолював Союз у 1970–1971 роках.
Так у громаді виникла досить велика група професіоналів з вищою освітою. Звідти багато чого пішло, як-от Клуб українських підприємців, Ukrainian Professional and Business Federation. Приблизно раз на місяць вони збираються на вечерю в гарному готелі — розмовляють про українську громаду, звісно ж, також про бізнес, про те, де взяти хорошого юриста тощо. Це якраз ті успішні українці, про яких ви говорите.
Тоді ж ми як студенти почали вимагати курси української мови в певних університетах. Так з’явилися професори, що жили з викладання української мови. Громаді це давало інтелектуальну вагу: були ті, хто міг виступати, брати участь у конференціях, давати інтерв’ю пресі. У підсумку постав КІУС, фінансований урядом Альберти.
Для аналогічного існує потенціал і в Європі. Дивно, що та колосальна кількість дуже добрих аналітиків з України, які працюють тут, а також численні українці в західних вузах і дослідницьких установах досі не організувались, наприклад, в European Ukrainian Studies Association.
Як виникала в той час політична складова, пов’язана з підрадянською Україною?
Тоді дисидентський рух в Україні набрав обертів, інформація почала виходити за кордон. The Chornovil papers, англомовна збірка статей Чорновола (українською — «Лихо з розуму». — Авт.), стала сенсацією для нас. Важливо, що ця книжка вийшла в мейнстримному видавництві (McGraw Hill, Canada, 1968. — Авт.). Виявилося, що там є люди, там щось діється, вони борються; ми не хотіли більше слухати від батьків, який поганий СРСР і як його треба тотально знищити, хай навіть і американською бомбою. Почали організовуватися комітети оборони політв’язнів. Більшість наших активістів не були правих поглядів, на противагу старшому поколінню — закоренілим антикомуністам, які вважали все, що пахло лібералізмом, рукою Москви. Тож це була також і внутрішня боротьба.
Ми отримали багато зовнішньої підтримки від лібералів з інших спільнот і національностей, перейшовши на мову демократії: за рівні права людей, за українську культуру — замість говорити, що ми ненавидимо росіян. Виглядало, що порядок денний оцих дисидентів є шляхетною справою, вони мають правильні цінності тощо.
Наш активізм не був масовим, але мав вагу. Ми впливали на уряд з вимогою критики арештів в Україні, працювали зі ЗМІ. Найбільшого розвитку це досягло в 1980-ті. Сильним каталізатором став Чорнобиль. Також ми зорганізувалися довкола 50-ї річниці Голодомору — зокрема, добилися того, що перший у світі пам’ятник жертвам Голодомору відкрили на території міста. Не на приватній землі чи десь на околицях, а в центрі Едмонтона навпроти міської ратуші. На відкриття прийшли тисячі і тисячі людей, не лише українці, але й поляки та багато інших.
Не можу не поцікавитися стосунками з російською діаспорою та «хорошими росіянами», взаємодія з якими є окремим питанням для українців у сучасній Європі.
Більшість канадських українців походять із Західної України й не мають з росіянами нічого спільного. Українська громада значно більша, ніж російська. Лише невелика частина українців — з Великої України, тобто з територій поза Західною, — мала попередній досвід взаємодії з росіянами. Мої батьки — зі Східної України. І цим українцям росіяни вже так набридли в Радянському Союзі, що якого чорта тут? Ми не мали з ними навіть соціальних контактів. І вони не були помітні.
Сьогодні це трохи інше. Я живу в Центральній Азії, добре знаю російську мову, у мене зараз є колеги-росіяни. Bони соромляться через те, що діється в Росії. І не хочуть обговорювати це, бо для них, демократів, то дуже емоційне питання. Але, звісно, у Європі є активні росіяни, які також приїхали після початку повномасштабного вторгнення. Їхня проблема у відсутності зв’язку зі своїм населенням у Росії. Їхня політична опозиція неорганізована й розсварена. Тож вони роблять з українців якийсь ерзац, що задовольняє їм оцю відсутність контакту, замість говорити про свого Путіна і свою славну Росію.
Що ж до спілкування — ну добре, вони комфортні для українців, зокрема російськомовних, про політику там же не особливо йдеться. Поболтать у російському кафе не означає любити Росію та Путіна. Це таке собі побутове.
Як ви ставитеся до принципу cancel Russian culture й акцій протесту, які його супроводжують?
Є активісти, які хочуть тим займатися. Наприклад, одіозний оперний співак підтримує Путіна — безперечно, його виступ має бути бойкотованим. Ніхто не бойкотував би концерти Ґалкіна чи Андрея Макаревича. Але, з іншого боку, скасування відбувається само собою. Російська культура не є цікава. Певною мірою це розвиток російського наративу про якусь уявну велику культуру як щось глобальне. Але що таке російська культура? Добре, ХІХ століття, де половина, між іншим, хохли. А у ХХ столітті де великі письменники? Де великі композитори? Це пустота.
Росія просувала наратив, що російська мова дає доступ до глобального знання — і справді, у колишніх радянських республіках ті, хто не знає англійської чи інших іноземних мов, користуються, приміром, лише російським гуглом. Але відбулися радикальні зміни, коли величезна кількість людей, особливо молодь, молодше покоління інтелектуалів, опанували англійську — і російська втратила свою значущість.
Але ми ж розуміємо зараз, що Росія і її культура радше на паузі для світу. Вряд чи Російська Федерація розпадеться найближчим часом.
Побачимо. Я не говорив би про розпад. Але Росія дуже активно дезінтегрується. Фактично те, що відбулося тепер для світу і для багатьох українців — це усвідомлення, яке то жахливе болото. Це розуміння, що в росіян немає національної ідеї. Їхня національна ідея — це імперія. Спитати в росіян: what does it mean to be Russia? – Мы большие. We don’t need to be liked, we need to be feared. Фантастика. Дуже привлекательно. То чому ми мусимо з вами мати до діла? Страх? Ну, вже ніхто вас не боїться.
Відбувається важливий для світу процес: переоцінення й девальвація всього, що має стосунок з Росією. Виявляється, що це дрянное і те дрянное. Мейнстрим російської культури не спроможний промотувати гуманістичні цінності; і саме російським демократам слід упоратися із цим. Pосійська інтелігенція просто в депресії від цього всього. А нам треба робити своє діло.
Серія інтерв’ю «Без Росії» створена в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН.
