У Латвії досить велика російська меншина. І є також митці, які називають себе латиськими, але вживають російську мову як основну для творчості. Як-от знане в нас ризьке поетичне об’єднання «Орбіта». Наскільки це має значення для Латвії? Чи змінюють латиські митці мову письма через політичну ситуацію, як це зараз відбувається в Україні?
Найперше, і я відчуваю за потрібне на цьому наголосити: усі русофонні латвійські літератори беззаперечно підтримують Україну. На протесті 26 лютого 2022 року перед російським посольством у Ризі Артур Пунте, учасник об’єднання «Орбіта», виголосив пристрасну промову проти війни та русского мира й закликав до негайного брейнсторму — що можна зробити для перемоги України. Це звернення варто прочитати повністю: там зафіксовано найпершу, інстинктивну й відрухову реакцію наших колег-русофонів. Зокрема, Артур зазначив: «Після 2014-го Путін забрав моє етнічне походження й мову, яку я вважав своєю; я вибув з росіян і припинив писати російською: фізично неможливо думати мовою, де найгучніший голос — путінський […]».
Артур, як і поетка Єлена Ґлазова, справді перейшов на латиську як мову письма. Це непросто через значну відмінність від російської. Перевчатися думати й писати моєю рідною мовою — справді тяжка праця, що вимагає надзвичайної наполегливості, особливо для поета. Але вони не полишають цю роботу.
Однак русофонна письменницька спільнота не гомогенна і ніколи такою не була. Є талановиті, улюблені автори-русофони, яких я читала в латиських перекладах. Як-от Роальдс Добровенскіс: про російські видання його романів я дізналася лише зараз, звіряючись із вікіпедією для цього інтерв’ю. Для мене він невід’ємна частина нашої культури. Зауважте, що вживаю його ім’я як латиське, з відповідними закінченнями (російський варіант — Роальд Добровенский. — Ред.).
Не всі погодяться, але те саме можна сказати про хлопців з «Орбіти». На мій погляд, це латиські поети, незалежно від мови, які завжди належали до місцевого літературного ландшафту. Знаю, що зараз Семен Ханін працює над новою збіркою — російськомовною, і для мене це нормально.
Звісно, не завжди все так просто. Недавно, коли членів Спілки письменників попрохали підписати лист проти призначення претендента на посаду міністра культури, Сергій Морейно, поет з Москви, який живе в Латвії з 1987 року, виступив проти формулювання «проросійський» щодо цього кандидата. Морейно, як «росіянин, що легально проживає в Латвії» (я цитую), вважає таке визначення агресивним. Ще з недавнього: філософ Ігор Губенко закликав медіа не вживати слова на кшталт «російський обстріл», «росіяни вбили» тощо. Він боїться, що така лексика ще більше розділить суспільство в Латвії та розпалить ненависть до «наших» росіян.
Додам, що «латиськість» — досить ексклюзивний концепт у мейнстримному дискурсі: найперше й найголовніше, латиш — це особа, для якої латиська мова рідна. Термін «політична нація» вживається у програмі уряду, але, мабуть, це не надто популярна ідея.
Якось у Ризі я опинилася на перетині вулиць Гоголя й Пушкіна, десь поруч була ще вулиця Тургенєва. Це був 2016 рік. Зараз їх планують перейменувати. Наскільки класична російська культура вписана в місцевий культурний контекст?
Там поряд ще вулиця Ломоносова… І наразі це, на жаль, не поспішають змінювати. Виглядає, що Ризькій думі важливіша ідея про «це теж частина нашої історії»; справді, сором. Хоча кілька вулиць у мікрорайонах усе ж перейменували: академіка Келдиша названо на честь братів Каудзитесів, класиків латвійської літератури; вулиця Бранткална — тепер дві вулиці, названі іменами письменниць Анни Брігадере й Зенти Мауріні; Валентина Пікуля (навіть не віриться, що таке було — справжнісінький постколоніалізм) — зараз Бірути Баумане, видатної художниці ХХ століття. І вулиця Старої Русси — не уявляю, у чому аж така її значущість для першочергового перейменування, — зараз Хуго Цельміня. Просто гляньте на гугл-мапу, щоб побачити, наскільки вона маргінальна. Хоч я і рада жити в місті без вулиці Валентина Пікуля, але це, звісно, радше імітація дій.
Коли Мартіньш Стакіс став мером, у Ризі демонтували радянський монумент Перемоги — після тривалих палких обговорень про те, який це жахливий ризик: можливе розділення суспільства, відчуження російськомовної спільноти й імовірні протести. Протестів, зрештою, не було.
Той пам’ятник справді був неприємною частиною міського простору: щороку на 9 травня місцеві мешканці намагалися його обходити через залюднення й «побєдобєсіє». Дивні замолоді «ветерани» покладали там квіти, лунали радянські пісні, п’яний крик… що завгодно, російською мовою.
Ще одне маленьке досягнення — демонтаж пам’ятника Пушкіну в одному центральному парку. Те саме: тривалі обговорення і, зрештою, пушкімент (латиською puškineklis, за аналогією з okupeklis, окупація + монумент: так у Латвії називали пам’ятник Визволителям Латвії та Риги від німецько-фашистських загарбників, демонтований у 2022 році) прибрали. Але рішення прийняли на підставі незаконного встановлення, а не тому, що це щось безвідносне до нашої культури. Дискусії справді звучали дивно: нелегального й чужого Пушкіна чомусь обговорювали нарівні з нашими письменниками-колабораціоністами, пам’ятники яким стоять там дотепер.
Яка ситуація в Латвії з академічною русистикою?
Щоб відповісти, я звернулася до гуглу. Виявилося, що русистика в Латвії досі існує, але останні років двадцять це маргінальна дисципліна, призначена, видається, для старанних дівчаток, які добре вчилися в русофонних школах. Так, такі школи, фінансовані з державного бюджету, усе ще є в Латвії. Оголошено, що в режимі перехідного періоду на латиську вони існуватимуть до кінця 2025 року. Я не дуже оптимістична щодо цього — звісно, проблема в учителях, здатних викладати латиською, або ж у їхній відсутності.
Отже, я перевірила: Латвійський університет має сім бюджетних місць для російських і славістичних студій, стільки само для романських, германських мов і класичної філології. Програма з русистики на бакалавраті містить на додачу трохи польської та чеської, а магістеріум включає українську літературу, переважно в російських перекладах, а також у моїх перекладах латиською.
Загалом, русистика існує в тому паралельному русофонному світі, який у нас усе ще є і майже не перетинається з латиським у сенсі взаємозбагачення — і в академічному, і в культурному. Кумедно: коли Латвійська мовна агенція шукала наукового рецензента для Рекомендацій щодо написання і вимови українських назв — я була співавторкою, — ним зрештою став завкафедри русистики Латвійського університету, оскільки інших науковців зі ступенем, які мали б відповідні компетенції, не знайшлося. Іншим рецензентом був головний експерт Центру державної мови Латвії. Германіст, він, однак, чудово розбирається в тому, що прийнятно чи ні для латиської мови, тож у підсумку вийшло незле.
А що з імпортом російської книги — чи становить вона конкуренцію місцевим видавництвам?
Ринок російських видань існує, але абсолютно не конкурує з латиським. У 1990-ті — так, тоді люди купували багато російських книжок, вони були дешевші, а переклади з’являлися швидше, ніж латиські. Зараз латиські книжки так само жахливо дорогі, однак я не чула скарг видавців на російський імпорт, ба більше, за останні 30 років я взагалі не чула таких згадок. Латиські перекладачі мають гарну репутацію серед читачів, переклади виходять швидко, оригінальні видання також викликають зацікавлення. Знову ж таки, десь там існує паралельний русофонний світ, про який я нічого не знаю…
В останні роки Латвія, зокрема Рига, стала популярним місцем для російських емігрантів. Пробували навіть використовувати слово «хаб», яким мала б стати країна для прогресивних громадян РФ. Я часто бачу в соцмережах, що діячі культури, які осіли в Ризі, беруть участь у різних подіях, читають лекції тощо. На це існує попит. Ви спостерігаєте їхні спроби інтегруватися? Чи це більше про гетто діаспори? Чи можете ви прогнозувати розвиток ситуації?
…що, вочевидь, стосується також і згаданих вами подій. Як латишка, я не помічаю культурних подій за участю новоприбулих росіян, взагалі жодних. Єдиний виняток — Чулпан Хаматова, яка зараз є акторкою одного з найпрестижніших Jaunais Rīgas Teātris, Нового Ризького театру. Торік її навіть нагородили вагомою театральною премією Spēlmaņu nakts balva як найкращу акторку. Це спровокувало досить гучні протести. Вочевидь, таке рішення журі теж не було одностайним. Однак перемогла думка, що відзначено саме професійне виконання. Я не бачила вистави, тож роботу Хаматової коментувати не можу. Що ж до самої акторки, то, схоже, вона намагається вивчати латиську, тож наше постколоніальне суспільство, імовірно, готове її прийняти — принаймні до певної міри.
Цього не можна про інших представників нової діаспори. «Медуза» тут від 2014 року, і, за моїми відчуттями, вони ніколи не хотіли й не пробували інтегруватися в місцевий медіаландшафт. Не долучалися до дискусій. Не відгукувалися на жодні місцеві події. Думаю, це частина свідомої стратегії. До іншої стратегії вдався телеканал «Дождь», але виявив неабияку зверхність і нечутливість, і їх, зрештою, звідси вигнали. Я фактично нічого не знаю про «Новую газету», яка теж тут базується: у латиському середовищі вони не звучать.
Очевидно, якісь активності є. У самісінькому центрі Риги, прямо перед Національним художнім музеєм, з’явилася книгарня з прикметною назвою Novaya Riga (sic!). Раз на тиждень я проїжджаю повз і часто бачу, як там щось відбувається. Що там за вікнами, хто бере в цьому участь… Мушу погуглити.
З іншого боку, минулого вересня під час нашого традиційного Поетичного фестивалю Dzejas dienas якісь розумники з ПЕН-клубу Латвії запропонували зробити українські читання… з російськими поетами-емігрантами, які читали б свої переклади українських поетів. Подію зрештою скасували. Однак ПЕН-клубу Латвії це далося важко. У процесі обговорення вони сконтактували з українським ПЕН, і, як мені сказали, навіть однозначного ні з українського боку виявилося недостатньо, щоб зрозуміти, наскільки цей задум… поганий.
Тож як бачите, діапазон прийняття в латвійському суспільстві доволі широкий і готовність до співпраці в усіх різна. Є інституції (серед них Концертний зал у Лієпаї Lielais Dzintars), які не працюють з російськими митцями, незалежно від їхніх політичних уподобань. Інші ж без проблем запрошують Земфіру, Кирила Серебреннікова тощо.
Загалом, я не певна, що нові емігранти думають про інтеграцію в тій чи іншій формі. Вони тут, бо можуть тут говорити російською. Якщо вони можуть усюди вільно спілкуватися російською, то немає сенсу інтегруватися будь-де, чи не так?
Серія інтерв’ю “Без Росії” створена в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН.