Місто, що стало долею
Одеса дісталася Амвросію Ждасі майже випадково — і залишилася з ним назавжди.
Він народився в Ізмаїлі 1855 року. Місто належало до Російської імперії, але невдовзі політична карта регіону змінилася: за умовами Паризького мирного договору 1856 року, Ізмаїл відійшов до Молдавського князівства під протекторатом Османської імперії. Родина вирушила спочатку до Очакова, а потім до Одеси. Для семирічного хлопця це була не еміграція, а, по суті, народження заново — в місті, яке стане для нього єдиним справжнім домом.
Батько, Андрій Ждаха, походив із задунайських запорожців і захоплювався різьбленням і керамікою; грав на бандурі. Мати, Уляна Смаглій, мала гарний голос і співала синові народних пісень. Удома розмовляли українською, носили власноруч вишитий одяг, а скромна квартира нагадувала маленький етнографічний музей з виробами народного мистецтва та предметами козацького побуту. Материне прізвище Амвросій носив поруч з батьківським усе життя — у більшості енциклопедій він фігурує як Ждаха-Смаглій.
Хист до малювання проявився рано — і одразу викликом стала бідність. Пензлі хлопець виготовляв з гусячого пір'я, замість фарб використовував вохру, буряковий сік, синьку та сажу. Коли бракувало паперу, малював просто на стінах, за що перепадало від батьків і сусідів. З чотирнадцяти років відвідував безкоштовні недільні курси малювання при Одеському товаристві красних мистецтв — перше, що місто могло йому запропонувати.
Батьки вбачали для сина інший шлях — військову кар'єру. Прислухавшись до них, Амвросій вступив до Єлисаветградського юнкерського кавалерійського училища. Вершником виявився вправним, але атмосфера казенщини й приниження молодших курсантів були для нього нестерпними. Зате саме в Єлисаветграді (нині Кропивницький) він потрапив у середовище, де зароджувався майбутній професійний український театр, — і познайомився з Марком Кропивницьким та Іваном Карпенком-Карим. Це знайомство відгукнеться.
Ждаха влаштувався службовцем до Одеського відділення Херсонського земського банку і пропрацював там тридцять два роки. Банківська рутина годувала тіло; усе інше він віддавав мистецтву.
Людина-архів
Майже всі відпустки художник мандрував селами Південної України. Звідти повертався з альбомами замальовок — скрупульозно зафіксований народний одяг, деталі інтер'єрів, знаряддя праці, типи облич, орнаменти. Письменник Юрій Липа згадував, що у Ждахи були грубі томи in quarto з написами на обкладинках: «Посуд і черепки», «Пояси» — систематизована бібліотека предметного світу, яку художник збирав десятиліттями.
Особисте зібрання Ждахи — зброя, монети, вироби декоративного мистецтва — вважали найбільшою приватною козацькою колекцією в Одесі. Художник Опанас Сластіон відзначав, що майже все створене Ждахою пройшло через «призму сумлінного і всебічного студіювання», а сам він був «вщерть налитий безмежним інтересом і гарячою любов'ю» до історичних і побутових сцен.
Є згадки, що Микола Аркас, переглядаючи альбоми художника, помітив замальований тип подільського селянина — і використав цей образ у своїй «Історії України-Русі» як портрет Максима Залізняка.
Ждаха не просто фіксував — він думав про те, як це зберегти і передати далі. На схилку літ долучився до створення музею «Степова Україна» — осередку етнографічних матеріалів Південного регіону — і передав туди частину власної колекції. Музей відкрили у грудні 1927 року, уже після його смерті. Радянська влада закрила заклад у 1931-му. Відновили лише у 2006-му як відділ Одеського історико-краєзнавчого музею.
Листівки, що розбудили «приспані душі»
Наприкінці XIX — на початку XX століття Одеса стала потужним осередком українського культурного життя. Ждаха був частиною цього середовища: входив до Одеської громади, а після 1905 року — до «Просвіти», навколо якої гуртувалася українська інтелігенція міста.
У 1883–1885 роках до Одеси на гастролі приїздила трупа під керівництвом Марка Кропивницького та Михайла Старицького. Колектив мав справді зірковий склад: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Пам'ятаючи Ждаху ще з часів Єлисаветграда, Кропивницький замовив йому серію ескізів українських історичних костюмів.
У 1893 році до Одеси приїхав Микола Лисенко зі своїм хором. Він порадив художнику ілюструвати народні пісні у форматі художніх поштових листівок. Задум вимагав ретельної підготовки: кожен малюнок мав виростати з реального обрядового й побутового середовища, в якому народжувалася пісня. Ждаха взявся ще уважніше вивчати народні тексти, звичаї, найдрібніші деталі традиційного побуту.
Перша серія листівок вийшла лише 1911 року — через вісімнадцять років після розмови з Лисенком. Видавництво «Час» замовило їх у Лейпцигу. Коли наклад надійшов до Києва, сам художник зізнався із захопленням: «Це краще, ніж те, що я намалював». Стотисячний наклад розійшовся за пів року — попри ціну, удвічі вищу за звичайні кольорові листівки. Їх вставляли в рамки, вкладали у відривні календарі, наклеювали на бонбоньєрки. Видавець Василь Королів-Старий писав, що вони пробуджували «українські приспані душі». Листівки продавали у Швейцарії, траплялися вони в Празі та Болгарії; Галичина й Підкарпатська Україна купували їх масово.
Усе це зробила людина без академічних титулів, без власної майстерні, що працювала в банку.
«Кобзар» для неписьменних
Та мистецькі зв'язки Ждахи тягнулися далеко в минуле. Ще 1872 року він брав уроки у Віктора Ковальова — художника, який навчався в Петербурзькій академії мистецтв разом з Тарасом Шевченком, жив з ним в одній квартирі й допомагав видавати альбом «Живописна Україна». Ця нитка, певно, й визначила одну з найважливіших справ життя Ждахи.
Його підхід до ілюстрування «Кобзаря» визначала чітка і незвична концепція. Ждаха думав про широку аудиторію — не лише освічену міську інтелігенцію, а й сільський загал, значна частина якого не вміла читати. Малюнки мали стати «Кобзарем для неписьменних»: людина без освіти, просто переглянувши ілюстрації, мала зрозуміти зміст поезій.
У березні 1921 року ілюстрації до «Кобзаря» показали на двотижневій виставці в Одеській українській державній бібліотеці імені Шевченка. Це була єдина прижиттєва виставка цієї серії. До наших днів збереглася лише частина робіт. У 2019 році видавництво «Емма» вперше видало подарунковий «Кобзар» з 490 малюнками Ждахи.
Місто повертає ім'я
Останні роки Ждахи були важкими. Радянська влада визнала його «ворожим елементом» і позбавила харчових пайків. Юрій Липа згадував, що літній митець буквально помирав від голоду — і навіть у цій скруті продовжував благодійництво. Він помер 1927 року і похований на Другому Християнському цвинтарі в Одесі.
Місто, якому він віддав усе життя, майже забуло його ім'я на десятиліття. Не тому що не було підстав пам'ятати, а тому що радянська система послідовно витісняла все, в чому було надто багато України. «Регіональний художник», «самоук» — саме такі ярлики дозволяли не помічати масштабу художника. Вулиця його імені не просто табличка на будинку. Ждаха провів в Одесі все життя, залишив їй колекції, дослідження, книги — і місто нарешті це визнало.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.