Помаранч. Європейські революції
Відень — місто музики, але лише якщо музика не надто гучна. Віденці цінують вечірню тишу, яку охороняють традиція та закон, і, не вагаючись, звертаються до поліції, щоб її забезпечити. Не одне покоління іноземців дивувалося різкому стукотінню у двері в розпал вечірки. Віденські поліціянти ввічливі, але суворі — й іноді затримують людей. Так трапилося одного весняного вечора 1947 року, коли українського біженця Василя Качоровського, знайомого Вільгельма та Романа, заарештували за порушення громадського спокою. Молодик допізна танцював і співав, адже святкував день народження, який став для нього останнім.
Качоровський був шпигуном, українським націоналістом, що працював на французьку військову розвідку. Його історія була досить типовою. Року 1939, не змінивши власного розташування ні на йоту, він раптом опинився в Радянському Союзі. За умовами таємного протоколу договору про ненапад, який у серпні 1939 року уклали Берлін і Москва, Радянський Союз відкраяв половину Польщі — зокрема східну частину старої габсбурзької Галичини, місто Львів і п’ять мільйонів українців. Коли ці землі ввійшли до складу радянської української республіки, українським націоналістам довелося тікати на Захід. Якби Сталін міг до них дотягнутися, вони ризикували б вирушити на багатолітнє заслання до Сибіру чи Казахстану.
Качоровський дістався до Відня 1940 року. Там він працював радіооператором на німецьку військову розвідку. Звісно, на той час Австрію вже поглинула гітлерівська Німеччина, яка, перемігши Польщу та Францію, стала потужною європейською силою. Гітлер саме обертався на схід і планував вторгнення до Радянського Союзу, адже вірив, що воно закріпить його остаточну перемогу над Європою. Коли розпочалося вторгнення до Радянського Союзу й німецькі війська зайшли до України в червні 1941 року, рідна мова Качоровського — українська — стала йому у великій пригоді.
Попри надії українських націоналістів — таких, як Качоровський, — Німеччина не відновила Української держави. Ще німцям не вдалося перемогти Червону армію. Радянське просування 1943-го та 1944 року спричинило нову дилему. Коли радянці перемогли німців на Східному фронті, вони відібрали собі всю радянську Україну, зокрема землі, які колись відійшли їм за угодою з Німеччиною. Батьківщина Качоровського, Східна Галичина, знову стала західною частиною радянської України. Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року українці, такі як Качоровський, не могли повернутися додому. З радянського погляду тоді вони стали навіть винуватішими, ніж раніше, адже були не тільки націоналістами, а й колаборантами. Їх допитували і страчували.
Як Вільгельм збагнув ще в час війни, єдина надія для таких чоловіків і жінок полягала в тому, щоб перейти на інший бік та знайти покровителів серед західних союзників. Звісно, американці, французи і британці не мали особливої прихильності до людей, які раніше співпрацювали з німцями. Втім коли 1946 року Східною Європою почав розповзатися комунізм, союзники збагнули, що мають більше дізнатися про Радянський Союз. Іноді з допомогою Вільгельма вони почали вербувати українців — зокрема Качоровського. Як і Ліда, Качоровський спершу зустрівся з Романом, той познайомив його з Вільгельмом, а вже Вільгельм навів контакти з французами.
У серпні 1946 року французи залучили Качоровського до спостережень за пересуваннями радянських військ в Австрії, Угорщині та Румунії. В Угорщині та Румунії, які окупувала Червона армія, комуністичні партії боролися за владу — невдовзі їхня боротьба увінчалася успіхом. Хоч Качоровський і скаржився, що не знає угорської та румунської мов, він зробив усе, що міг, аби створити мережі місцевих інформантів. У грудні 1946 року французи забезпечили йому австрійські папери, тож він і далі жив у Відні, а до Будапешта й Бухареста їздив, якщо виникала потреба.
На початку 1947 року службісти страшного СМЕРШу, радянської контррозвідки, напали на слід Качоровського. Принаймні раз радянські солдати спробували затягнути Качоровського на заднє сидіння автомобіля прямо на віденській вулиці, але йому вистачило сил утекти. Тепер, після вечірки, австрійська поліція просто передала його радянцям — розгубленого, втомленого і, ймовірно, п’яного. Волею випадку австрійська поліція заарештувала чоловіка, якого саме розшукувала радянська окупаційна влада, що верховодила в їхньому місті. Іноді радянці казали австрійським поліціянтам, на кого полюють, і заявляли, що мають право затримувати й допитувати тих, кого самі забажають. Так чи інак, зазвичай вони досягали свого, а тепер через гучну вечірку й нетерплячого сусіда їм у пазурі потрапив Качоровський.
Качоровський заговорив. Він видав імена. Під час допитів у радянській штаб-квартирі в Бадені, на південь від Відня, Качоровський поділився з радянцями приголомшливою інформацією. Чоловік сказав, що Вільгельм фон Габсбурґ зі своїм товаришем Романом Новосадом сконтактували його з французькою розвідкою. Червоний князь, ворог радянців в Україні 1918 року, в Австрії 1921-го, жертва скандалу, який буцімто зруйнував його українську політичну кар’єру 1935 року, повернувся на сцену. Вільгельм майже рік пропрацював проти радянців, не видавши себе. А тепер спецслужби мали охочого свідка. Ймовірно, Качоровський вірив, що зможе врятуватися, якщо видасть Вільгельма й Романа. Якщо так, то він помилявся. Радянці його стратили. Качоровський був одним з тисяч людей, які зникли з віденських вулиць за роки чотиристоронньої окупації міста і яких більше ніколи не бачили. Люди просто щезали, вислизали з обмеженого поля досяжності австрійської поліції і держави, потрапляли у провалля радянської могуті.
Роман був наступним. 14 червня 1947 року радянські солдати викрали його з британського сектора Відня. Як занотувала австрійська поліція, Романа «схопили невідомі цивільні, заштовхали в особистий автомобіль з номерами W2038 і кудись повезли». Номери належали радянському майорові — звісно, на цьому австрійське розслідування закінчилося. Австрія мала вільні вибори й демократичний уряд, але цей уряд не мав суверенності над власною територією. Радянський майор, такий собі Гончарук, допитав Романа в Бадені. Через три дні полонений визнав, що має зв’язок з Вільгельмом і що вони разом працювали на західну розвідку. Дев’ятнадцятого серпня
Роман так описав свої стосунки з Вільгельмом: «Ми довіряли одне одному, як друзі».
Без довіри їхні змови неможливо було б реалізувати. Але тепер, коли третя особа їх видала, друзі возз’єдналися в радянському полоні. Наступного дня, 20 серпня 1947 року, радянці ухвалили рішення заарештувати Вільгельма. Певне, він уже боявся. Качоровський раптом зник. Тоді кудись щез його друг Роман. Мабуть, у квартирі на Фазен-ґассе було самотньо, а Вільгельм мав усі причини підозрювати, що трапилося найгірше. Одного серпневого дня він вийшов з бюро, де працював над паперами трьох своїх невеличких бізнесів, і сказав колегам, що йде обідати. Тоді, схоже, дістався до виходу на посадку на Зюдбангоф, найближчу залізничну станцію. На потяг він так і не сів. Австрійська поліція і про нього склала звіт: «Чоловік, зовнішність якого відповідала опису Вільгельма Габсбурґа, 26 серпня 1947 року був затриманий на виході на посадку Зюдбангоф трьома радянськими солдатами з червоними пов’язками на рукавах під проводом майора і переданий на радянський командний пункт».
Наступні чотири місяці майор Гончарук допитував Вільгельма в Бадені. За радянськими мірками, до Вільгельма ставилися добре. Поки інші в’язні їли зі спільних мисок, Вільгельму дісталася власна. У нього навіть була окрема ковдра. Втім він мав жахливий вигляд. Йому потрібен був постійний лікарський нагляд через туберкульоз і проблеми з серцем, а лікаря до нього не пускали. Через чотири місяці після арешту, коли Вільгельма з Романом та іншими в’язнями посадили на літак, його товариші в нещасті зауважили, що в нього тремтить голос і випадає волосся, а в очах поселився страх. Коли літак здійнявся з Аспернського летовища неподалік Відня, Вільгельм спитав німецького в’язня, чи скоро почнеться Третя світова війна.
На той час і для того місця таке запитання геть не було дивним. Року 1947 ніхто не міг знати, що Холодна війна не розгориться. США запропонували європейським країнам суттєвий пакет допомоги — план Маршалла. Радянський Союз наказав східноєвропейцям відмовитися від нього. Президент Гаррі Трумен заявив, що Америка вдасться до всіх доступних методів, щоб зупинити розповзання комунізму й на Грецію. Сталін побоювався, що американці з британцями знайдуть спосіб втрутитися на Балканах. Тисячі партизанів досі протистояли встановленню комунізму в Польщі, на заході України та в країнах Балтії. Вони знали, що потребують зовнішньої допомоги, тож мріяли про Третю світову війну та вторгнення США і Великої Британії до Радянського Союзу. Мільйонам європейців, які пережили Гітлерову імперію, важко було прийняти думку, що тепер британці з американцями просто так покинуть їх під Сталіновим пануванням.
Доки літак приземлився у Львові, Вільгельм уже й забув думати про майбутнє, натомість замислився про минуле. У місті, яке тепер належало радянській Україні, Вільгельмові марилася Перша світова війна, і іншим співкамерникам не давало спати те, що він уві сні говорив про свої молодечі походеньки. Як не дивно, подорож у радянському полоні оживила спогади про юнацькі пригоди. Летовище біля Відня, звідки вирушив літак з Вільгельмом, Асперн, називалося на честь найбільшої воєнної перемоги найвойовничішого Вільгельмового предка, ерцгерцоґа Карла. Баден, де між серпнем і груднем 1947 року Вільгельма допитували радянці, під час Першої світової війни був штабом габсбурзької армії. Ймовірно, поки Вільгельмове здоров’я занепадало на допитах, він згадав, що саме в Бадені лікувався 30 років тому. Тепер вони прибули до Львова, де вишколені Вільгельмом вояки очолювали українське повстання 1918 року. Наступного дня вони полетять до Києва, столиці Української Народної Республіки, яку 1918 року Вільгельм допоміг створити, і осердя для престолу, що його архикнязь уявляв того літа, поки тривали його степові пригоди.
20 грудня 1947 року Вільгельм ділив з Романом ковдру під час перельоту зі Львова до Києва. Чоловіки перешіптувалися українською мовою. То мали бути перші Вільгельмові відвідини української столиці. Мабуть, обидва розуміли, що вони стануть і останніми. Найімовірніше, на той час їхню долю вже було вирішено. Вони могли хіба що сподіватися, що не потягнуть за собою на дно надто багато людей. Їх допитували в міністерстві державної безпеки на Володимирській. То була чи не найгарніша з вулиць на київських пагорбах. Саме в таких місцях будують палаци та тюрми. Тридцять літ тому і більшовики, і Габсбурґи мріяли про контроль над цими пагорбами. Року 1918 Вільгельм таборував у степу й чекав слушної нагоди, щоб вирушити до Києва. Тепер Червоний князь прибув до Києва, але замість корони на ньому була пов’язка на очі, і привезли його до підземелля, а не на престол. Вільгельм був ув’язнений разом з іншими українцями, з людьми, які знали про його пригоди 1918 року, тож він не приховував своєї юначої мрії про королювання. І коли під час другого кола допитів на Володимирській між січнем і квітнем 1948 року він востаннє розповів історію свого життя, здавалося, що вона добігла кінця.
29 травня 1948 року радянський трибунал визнав Вільгельма винним у тому, що 1918-го він намагався стати королем України. А ще в тому, що він 1921 року керував «Вільними козаками». І що під час і після війни працював на британську і французьку розвідки. Радянські закони не мали обмежень в часі і просторі, сягали на десятиліття в минуле, до пори, коли ще й Радянського Союзу не існувало, і назовні — до територій, над якими Москва ніколи не мала суверенності. Серед інших переступів Вільгельмове шпигунство проти німців зарахували до антирадянських злочинів. Те саме трапилося з тисячами інших східноєвропейців. Радянські судді вважали некомуністичний спротив формою колаборації з німцями. Ідеологічно це можна було виправдати марксистською ідеєю, що нацизм був попросту найвищою стадією фашизму, а фашизм — природним наслідком капіталізму. Тож усі, хто боровся за будь-які системи, окрім комуністичних, об’єктивно були союзниками нацистів.
12 серпня 1948 року радянські офіцери видали наказ перевезти Вільгельма до тюрми на заході України, де він мав відбути 25 років.
Через шість днів, 18 серпня 1948 року, провівши 357 днів у радянському ув’язненні, Вільгельм помер від туберкульозу. Саме був день народження імператора Франца Йозефа, першого Вільгельмового покровителя, рівно 100 років, відколи цісар прийшов до влади під час Весни народів 1848 року. Вільгельмові легені, які вперше вдихнули повітря чистої габсбурзької Адріатики, востаннє видихнули в радянському тюремному госпіталі Києва. Сині очі, що 1908 року спостерігали за величчю Франца Йозефа у Віденській опері, заплющилися, і останнє, що вони бачили, — іржаві каркаси лікарняних ліжок і потріскані бетонні стіни.
Невідомо, чи радянці намагалися убити Вільгельма. Врешті-решт вони могли просто засудити його на смерть. З іншого боку, вони могли спробувати вилікувати туберкульоз і хворобу серця архикнязя за той рік, що допитували його, а не просто спостерігати, як він згасає. Такі смерті були типовими для радянської системи: сталіністська поліція прямими наказами вбила майже мільйон людей, а невідь-скільки мільйонів померло від виснаження в таборах примусової праці та ГУЛАГу, а ще — від жорстокого поводження у в’язницях. Якби Вільгельм пережив допити, невдовзі він точно помер би в тюрмі.
Радянська політика була вбивчою і брехливою. Коли Вільгельм помер, радянці заперечували це. Вони повідомили австрійську владу про вирок — так, наче Вільгельм був живий, просто в таборі. Як то зазвичай і водилося в подібних випадках, люди, які поверталися з Радянського Союзу до Австрії, стверджували, що бачили Вільгельма живим. Пізніше з’явилися нові хибні звіти про те, що він помер в ув’язненні на початку 1950-х. Австрійська держава ще кілька років надсилала запити, однак 1952-го влада вирішила, що врешті-решт Вільгельм не був австрійським громадянином. Чиновники виснували, що оскільки він так і не відмовився від права на габсбурзькі престоли, то не мав би отримати громадянства, яке дісталося йому 1936 року. Через чотири роки після Вільгельмової смерті Австрія вмила руки.
Вічна Вільгельмова бездержавність, яка впродовж життя здебільшого давала йому свободу, нині знищила архикнязя. Його невдержимий дух, втілення єдиної відомої нам вічності — вічного честолюбства, тепер упокоївся. Його прегарне тіло, яким раніше захоплювались на європейських пляжах і лижних курортах, тепер спорохніло — безіменне й забуте. Його душа і тіло щезли десь між монархією і модерністю. Він звікував життя так багато та химерно, що власна епоха була не для нього.
Могло здатися, що з Вільгельмом зникла й певна українська мрія. Вільгельм був одним із сотень тисяч чоловіків і жінок, яких наприкінці 1940-х років за справжнє чи вигадане долучення до рухів за українську незалежність убили радянці. Багато — якщо не більшість — з них походили із земель, які колись були габсбурзькою Східною Галичиною. Вільгельм був чи не найяскравішим утіленням зв’язку між Україною і Габсбурзькою монархією — тобто із Заходом, з європейською культурою і традиціями, які, на думку багатьох патріотів, відрізняли Україну від Росії.
Анексувавши ці території 1945 року, Москва навмисне відрізала їх від їхньої габсбурзької історії. Геноцид та етнічні чистки вже безповоротно змінили населення тих територій. Між 1941-м і 1945 роком німці вбили більшість євреїв. Радянці депортували поляків (і тих євреїв, яким вдалося вижити) до Польщі. Радянці розправилися з інституцією, яку для минулої епохи створили Габсбурґи, — заборонили Греко-католицьку церкву. Ця Церква не тільки представляла український народ — вона ще й втілювала західну традицію, відповідно до якої Церква мала автономію від держави. Ще 1918 року Вільгельм відіграв незначну роль у планах греко-католицького митрополита навернути вірян Російської православної церкви. Натомість Російська православна церква, цілковито підпорядкована радянській державі, поглинула греко-католиків Галичини. Один греко-католицький священник зустрів Романа в тюрмі й дав йому яблуко.
Коли в червні 1947 року радянці заарештували Романа, він уже майже закінчив навчатися музики — чоловік, знай, повертався до цього під час допитів. Навіть коли в грудні того року його разом з Вільгельмом перевезли до Радянського Союзу, він сподівався повернутися до Відня, довчитися, стати диригентом. Натомість його засудили до важкої праці в радянському таборі в Норильську, на тому боці північного Полярного кола. В ГУЛАГу, в найгірших умовах, невтомний Роман організував те, що інший в’язень назвав «цілком пристойним хором і оркестром».
Колишній Романів учитель, Ганс Сваровський, який за нацистів побудував собі гарну кар’єру, після війни диригував у Відні, Ґраці й Единбурзі — це значно приємніші місця, ніж арктична вічна мерзлота. Упродовж своєї тривалої успішної кар’єри Сваровський навчив численних диригентів наступного покоління — дехто сьогодні добре відомий у колах поціновувачів класичної музики. Роман же, як і незліченні українські митці, залишив слід не в мистецтві, а в політиці. Наскільки можна зрозуміти з Романових текстів, він ніколи не шкодував про ризики, на які пішов для Вільгельма і для України.
***
Тімоті Снайдер — американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема: «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тоні Джадтом), «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка», «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація», «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника», «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», «Червоний князь», «Про свободу».
«Червоний князь» виходить друком українською в колаборації видавництва «Човен» і видавництва «Локальна історія».