ГоловнаСуспільствоВійна

Окупація, фільтрація, депортація. Вижити і виїхати

«4 пн: Я проснулся ну кавчера улибнулся, бабуля пашла за вадой вернулась Кстате уменя скоро день рожденія и уменя умерло две собаки =( и бабушка Галя =( и любимий город Мариуполь за ето всьо время на чиная с 24 чт». 

Девʼятирічний Єгор зробив цей запис у своєму щоденнику ще 4 березня. Тоді він разом зі своєю мамою та старшою сестрою ще жив в Маріуполі. Між записами Єгор малював будівлі, людей, що лежать на вулиці, танки, вертольоти та озброєних військових. 

— Писати щоденник він придумав сам, — розповідає мама Єгора Олена. — Коли я побачила перші записи, то плакала, було боляче читати. Це не те, що мають бачити діти. Мені здається, що в той момент йому було важливо таким чином виговоритися.

Олені 38 років і вона все життя прожила в Маріуполі. Працювала в абонентській службі комунального підприємства, виховувала двох дітей. Їхній дім знаходився недалеко від «Азовсталі»

30 травня Олена з дітьми та мамою змогла виїхати з окупованого Маріуполя. 

Олена зі старшою донькою та молодшим сином Єгором.
Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky
Олена зі старшою донькою та молодшим сином Єгором.

Окупація

У будинок Олени снаряд прилетів ще 18 березня. Вікна вилетіли, дах посипався. Тоді, окрім самої Олени та дітей, вдома були її батьки та 91-річна бабуся. Вони ховалися у ванній, бо підвал будинку був затоплений підземними водами. Олену поранило в руку, ще один осколок пройшов наскрізь через стегно. Старшій дочці розчесало чоло і відірвало ніготь, Єгора поранило у спину. Рана була настільки глибока, що Олені здавалося, що вона бачить крізь неї його легені. Маму Олени поранило в спину і голову. Найбільше поранень отримав батько. Аптек не було, меддопомоги теж не було. Максимум, чим змогли допомогти військові — зробити перевʼязку і лишити невеликий запас медикаментів. Якісь ліки приносили сусіди, і так Олена з дітьми навчилася справлятися самотужки.

Рани у дітей поступово гоїлися. Але у її батька поранення були важчі. За вісім днів чоловік помер. Олена поховала батька у себе на городі, бо більше не було як.

Аж до 17 травня, коли українські захисники остаточно вийшли з території «Азовсталі», Олена чула, як на завод падають важкі російські бомби. Інколи вони падали на сусідні райони. Вулиці були засипані осколками, рештками снарядів, трубами з-під мінометів. У якийсь момент мешканці їх просто перестали помічати. А довкола палали вогнища — їх розпалювали місцеві мешканці, щоб готувати їжу, бо світла і газу не було. За приблизними оцінками місцевої влади у місті на той час залишалося близько 100-130 тисяч мешканців.

Фото: EPA/UPG

— Поки я ще була в місті, почали давати воду, — пригадує Олена. — Вона лилася по всім вулицям. Потім у багатоквартирних будинках, які менш пошкоджені, ремонтували світло. Черги були скрізь, я таких навіть в дитинстві не бачила. Усе дороге. Під магазином зʼявився вайфай. Я побачила купу людей, думала, черга за продуктами, а це люди інтернет ловлять. На ринок привезли гігантські вантажівки з екранами, де розказували про те, що Україні не потрібні були “азовці” та “Азовсталь”. Хтось дивився, хтось плювався, хтось проходив повз.

Олена пригадує, що після того, як в її будинок прилетів снаряд, вони з дітьми жили в підвалі сусіднього багатоквартирного будинку. За кілька днів до них прийшли кадирівці, наказали всім вийти і облаштували там вогневу позицію. Олена повернулася додому. А згодом, уже після окупації міста, в будинку почали дислокуватися «деенерівці».

Єгор в підвалі.
Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky
Єгор в підвалі.

— Ходили вулицею і запитували, хто лишився, чому я з пораненими дітьми не виїхала в Донецьк, — розповідає Олена. — Наполягали, що якщо я хочу, то вони можуть мене вивезти. Я сказала, що не можу покинути маму, бабусю, родичів. Вони ще писали якісь списки, запитували, в кого є діти, і в основному вивозили людей з дітьми. Я на той момент уже навчилася справлятися з пораненнями дітей, і в мене була некритична ситуація з житлом. Але якби була критична, то я би поїхала куди завгодно.

Ближче до літа зʼявилися оголошення, що на районі відкривається школа. Одна з шести. Школа, куди раніше ходили діти Олени, розбомблена — класів немає, діра аж до першого поверху. На збори прийшли приблизно 50 батьків. Дітей записували формально, зі слів батьків, бо в багатьох документи згоріли. Про те, яким буде навчання, нічого не казали. Більше ані Олена, ані її діти в ту школу не ходили.

Олену також кликали повертатися на роботу. Про гроші нічого не казали, тільки з 1 червня збирали людей. Вона відмовилася, бо планувала виїжджати.

— Виїхати раніше у мене не було можливості, та й морально я не була готова, — говорить Олена. — Але розуміла, що в мене двоє дітей, в окупації в них немає майбутнього. І зиму в пошкодженому будинку ми не пережили б. Спершу зібрали одинадцять сумок, потім зрозуміли, що всі не потягнемо. Вийняли осінні та зимові речі. Я забрала ікону, яку вишивала бісером сама. Семистрільну Богородицю. Маленьку статуетку, яку колись привезла з подорожі. Між дитячих книжок заховала щоденник Єгора. Так 38 років мого життя в Маріуполі вмістилося у три сумки.

Фільтрація

Щоб виїхати з окупованого Маріуполя, спершу треба знайти когось, хто має транспорт. Автобусами в Росію Олена не хотіла їхати принципово. Таксисти спершу погоджувалися підкинути родину до Бердянська, а потім або відмовлялися, або змінювали плани, або казали, що машина зламалася. Зрештою, один таксист погодився вивезти Олену з дітьми та мамою. Чотири з половиною тисяч гривень або еквівалентно в рублях за дорогу. Але в Мангуші на блокпосту їх не випустили без проходження фільтрації.

— Мама називає це кастрація, — підказує Єгор, і мама легко усміхається. 

— Начебто всі люди, які живуть у Маріуполі, мають пройти фільтрацію, — продовжує Олена. — Але навіщо вона в місті, я не знаю. Як на мене, вони просто збирають базу людей. Я пройшла фільтрацію лише для того, щоб виїхати.

Єгор з мамою
Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky
Єгор з мамою

Як повідомив радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко, фільтраційні пункти для тих, хто хоче виїхати з міста, є в Мангуші, Нікольському, Безіменному, Старобешевому та в місті Докучаєвськ і Донецьку. Єдиної системи перевірки немає. Так само не існує гарантій проходження фільтрації. 

Олена з родиною стали в чергу на фільтрацію в Мангуші. Отримали семитисячний номер в черзі. На той момент на фільтрацію запускали двотисячні номери. Ймовірно, Олені довелося б чекати десь місяць на проходження фільтрації, але оскільки вона і діти були поранені, їх пропустили на допит без черги. Мама Олени отримала пропуск без допиту, лише за письмовою заявою, так як вона вже похилого віку.

Будівля, де проходить фільтрація, охороняється російськими силовиками. Олену та дітей допитували жінки. Допит відбувається в одній кімнаті, куди заводять по пʼять людей. Всього протягом дня може зайти вісім пʼятірок. 

Спершу треба було заповнити анкету із запитаннями на кшталт, чи допомагав ЗСУ, чи є зброя, чи є судимість, чи маєш родичів на території ДНР, чи маєш родичів в Україні, де збираєтесь жити далі тощо. Далі працівниці зібрали відбитки пальців і долонь і внеслих їх в базу.

Люди у фільтраційному таборі у селищі Безіменне.
Фото: EPA/UPG
Люди у фільтраційному таборі у селищі Безіменне.

— Питали, чи є татуювання. Кажу, що є одне, на памʼять про війну, — говорить Олена показуючи на ще незагоєну рану від осколка на руці. — В кімнаті атмосфера була гнітюча. Гаркають: «Давай документи!» Даю документи. Далі: «Що ви мені дали все зразу? Ви що думаєте, я буду все одразу обробляти? Що ви копаєтесь тут?» Тримають в напрузі, щоб люди зривалися. У дочки запитували, де вона прописана, де вчилась, звідки шрам на голові. Вона в мене закрита дівчинка, сиділа і мовчала. Мене запитали, чи я її бува не залякала, щоб вона нічого не говорила. Сказали, якщо мовчатиме, то фільтрацію не пройде. Я відповіла, що дитина налякана і попросила її відповідати на запитання. Зрештою, нам видали папірці з штампами і написом «дактилоскопований». Далі Бердянська їх у нас ніхто не запитував.

Чоловіків у фільтраційних пунктах допитують і оглядають більш жорстко. Коли перевіряють телефони, запитують про те, як підписані контакти, хто зображений на фото, ставлять провокаційні запитання. Оскільки в Маріуполі тривалий час не було звʼязку та інтернету, не всі перед фільтрацією встигають почистити месенджери. Та навіть якщо встигають, під час допиту російські спецслужбовці підключають телефон до своїх компʼютерів і можуть відновити видалену інформацію.

Про те, що відбувається з людьми, які не пройшли фільтрацію, відомо небагато. Наприклад, у червні BBC опублікувало матеріал про чоловіків, яких допитували у Безіменному. Після того, як вони не пройшли фільтрацію, їх відправили на допит до представників ФСБ. До них не допускали родичів, били кулаками в обличчя, ногами по тілу, запитували про звʼязки з українською владою. Наступного ранку одного з чоловіків разом ще з двома жінками перевели до фільтраційної колонії у Старобешевому. У камері перебувало 24 людини. Чоловіка відпустили через чотири дні і додаткового допиту, відтак він зміг вибратися на підконтрольну територію. Інші чоловіки у матеріалі BBC зазначали, що в Безіменному до них та їхніх рідних застосовували тортури, зокрема електричним струмом. Загалом у фільтраційних тюрмах і колоніях, за даними української влади, може утримуватися більше 30 тисяч маріупольців.

Фото: Anadolu Agency

Схожі процедури українці проходять на окупованих територіях Херсонської, Луганської чи Харківської області, де фільтрації ніби-то немає. 

— На окупованих територіях створюються умови, коли люди просто не можуть уникнути фільтрації, — говорить журналіст Медійної ініціативи за права людини Стас Мірошниченко. — Фільтраційний табір — це не обовʼязково наметове містечко. Це може бути військова комендатура окупаційної влади, і людина зобовʼязана пройти через цю комендатуру. Якщо на початку війни, наприклад, у Херсонській області, окупанти допитували переважно активістів, ветеранів, людей дотичних до військових, ТРО і так далі, то зараз вже зрозуміло, що спротив окупації масовий. Тому окупаційна влада має пропустити всіх людей через фільтрацію, щоб виявити нелояльних.

Останнім часом на фільтрації окупаційна влада просить українців підписувати заяву про те, що вони «постраждали від дій української армії». Ці заяви росіяни можуть використовувати для пропаганди, наприклад, під час показових судових процесів над полоненими військовими. Правозахисники наголошують, що такі документи не мають жодної юридичної ваги в Україні, оскільки це ще один інструмент тиску на мешканців окупованих територій.

Наприкінці березня українська влада почала отримувати перші повідомлення про українців, яких примусово вивезли в Росію. Люди прагнули або виїхати в іншу країну, або повернутися в Україну. Спершу було не зрозуміло, як українці взагалі опинилися в Росії, оскільки евакуювати їх туди ніхто не став би. А згодом українська влада почала говорити про перші випадки депортації. 

Депортація

Марину* вивезли з Маріуполя до Росії у березні. Звʼязку в місті не було, інформація про евакуацію надходила з чуток. Сусідка розповіла Марині, що з однієї з вулиць їдуть евакуаційні автобуси, і вона з дітьми вирішила спробувати виїхати. Вже коли Марина з дітьми сіла в автобус, то зрозуміла, що вони їхатимуть не на підконтрольну Україні територію. 

— Спершу нас привезли в Нікольське, — розповіла Марина LB.ua на початку квітня. — Ми сиділи в автобусах весь час. Нам не казали, що ми їдемо в Росію. Далі у нас перевірили документи, шукали татуювання, розпитували про ставлення до української влади. Ми пересіли в інші автобуси і поїхали звідти в Таганрог. Там було багато людей в цивільному, можливо, волонтерів, які запитували, чи треба нам житло. Частину людей повезли кудись поселяти. Ми сказали, що в нас є родичі в Росії, і нам дали квитки на потяг. Потяг їхав не за розкладом і майже без зупинок. До кінцевої станції ми їхати не стали. Вийшли на якійсь зупинці, там на вокзалі взяли квитки до Санкт-Петербурга, де в нас були знайомі. Далі нас уже ніхто не перевіряв.

Депортація з Маріуполя.
Фото: Петро Андрющенко у Telegram
Депортація з Маріуполя.

Екс-обмудсман України Людмила Денісова заявила в інтервʼю LB.ua, що депортація українців розпочалася ще 18 лютого. По суті тоді з окупованих територій виїхали «евакуаційні автобуси» до Ростова. Жителі Донецька, які зголосилися на евакуацію, розповіли LB.ua, що диспетчери на гарячій лінії та чиновники окупаційних адміністрацій, які записували усіх, хто сідає в автобуси, обіцяли, що селитимуть у санаторіях Ростовської області. 

 Навесні українців, яких вивозили з окупованих територій Донецької області, на час проходження фільтрації селили у таборах, перш ніж вивезти в Росію. Наразі є люди, які перебувають в таких таборах вже кілька місяців, очікуючи своєї черги на виїзд. 

У випадку з Донецькою областю, людей спершу везуть на КПП і звідти до кордону. Якщо це масовий вивіз автобусами, то в Таганрозі їх селять на день-два в пунктах тимчасового розміщення. Це може бути що завгодно — санаторій, хостел, турбаза, спортзал, вокзал. Часто людям видають російські сім-картки і везуть в Ростов, де саджають на потяги, що їдуть в інші області Росії. Ці потяги називають «евакуаційними», але насправді це депортаційні потяги. Вони не їдуть за розкладом, і люди не мають вибору, куди саме їхати. 

На КПП, перед тим, як виїхати, люди змушені проходити всі ті самі процедури, як і на фільтрації. Допити проводять представники ФСБ або російські прикордонники, які працюють в структурі ФСБ. Людей можуть годинами розпитувати, обшукувати і затримувати.

42-річна Софія* виїжджала з окупованого Мелітополя з двома дітьми з інвалідністю. Спершу не думала, що доведеться тікати, але згодом у місті почали ходити чутки, що молодих хлопців будуть примусово мобілізувати в російську армію. Старшому сину Софії 16 років, він неповнолітній, але виглядає дорослішим. Жінка боялася, що російські солдати можуть забрати його на мобілізацію прямо з вулиці, тому вирішила тікати.

Депортація з Маріуполя
Фото: t.me/andriyshTime
Депортація з Маріуполя

Виїжджали у квітні через Крим, оскільки родина боялася, що може потрапити під обстріли, адже російські війська постійно обстрілюють шляхи евакуації на підконтрольні території. Дорогою минули 16 російських блокпостів. На адмінкордоні з Кримом окупанти обшукували речі, перевіряли телефони і ноутбуки, пропонували здати український паспорт. Софія відповіла, що зараз хоче доїхати до родичів, і тоді ухвалюватиме рішення. 

— В Джанкої ми зразу сіли на потяг до Москви, — розповідає Софія. — Щойно приїхали, до вагона підійшли двоє міліціонерів і двоє феесбешників у цивільному. Вони мали списки прибулих з України — шукали чоловіків і хлопців призивного віку. У нас просвітили валізу, вивернули кишені і відпустили. Ми не залишалися в Росії, оскільки знали, що адміністрація в готелі повідомляє спецслужби, коли до них заселяються українці. Тому одразу з потяга пішли на автовокзал.

Росія

Ще 12 березня російська влада опублікувала постанову з розподілення українців в Росії. Воронезька область — сім тисяч людей, Мурманська область — 2452 людей, Краснодарський край — 5330 людей, Республіка Бурятія — 1402 людей, Москва — нуль, і так далі. 

В українців, які опиняються в Росії, є два шляхи — спробувати виїхати в сусідні Естонію, Литву, Грузію, Фінляндію тощо, або залишитися і стати заручниками Кремля. При цьому вибір не завжди є, оскільки після прибуття в Росію людей селять в пункти тимчасового утримання, якщо їм більше немає куди піти. Є такі місця, де можна пересуватися вільно. А є пункти, куди сторонніх не допускають взагалі, і часто люди навіть не знають, що в них є можливість виїхати.

— Російська сторона озвучує цифри про два мільйони українців, які виїхали в Росію. Але треба розуміти, що це кількість перетинів кордону, який українська сторона не контролює, а російська продовжує контролювати, — говорить менеджерка з адвокації правозахисного центру ZMINA Олена Луньова. — Але вони ніколи не фіксують, скільки людей залишили територію Росії, повернулися на окуповані території або виїхали за кордон. Тому орієнтуватися на ці цифри не варто. Разом з тим, на території Росії розгорнули пункти тимчасового розміщення. Вони існують в майже усіх регіонах Росії та в Криму. Наприкінці квітня Росія востаннє публічно сказала, скільки людей проживає в цих пунктах — загалом 33 тисячі. Це не співставляється з мільйонами, які буцімто приїхали.

Менеджерка з адвокації правозахисного центру ZMINA Олена Луньова
Фото: Петр Смирнов
Менеджерка з адвокації правозахисного центру ZMINA Олена Луньова

Людей вивозили і продовжують вивозити з Донеччини, Луганщини, Харківщини. Також раніше факти депортації у Росію та Білорусь були зафіксовані на Чернігівщині та Київщині. На території Білорусі ще працюють українські дипломати, які допомагають українцям повернутися додому. 

Олена Луньова зазначає, що кількість людей, які виїхали в Росію, не тотожна кількості депортованих. Оскільки депортація, як злочин, має бути задокументована через відкрите кримінальне провадження і наявний примус та інші ознаки. Люди були змушені їхати на територію Росію, бо Росія створила такі умови. Це є примушуванням до переміщення. Але більша частина людей мала змогу потім виїхати з Росії (окрім тих, хто не має куди їхати, не має документів чи грошей). До цієї категорії відносяться, наприклад, діти.

В інтервʼю LB.ua секретарка робочої групи Офісу Президента щодо життя та безпеки дітей у воєнний та післявоєнний час Дарія Герасимчук повідомила, що Національне інформаційне бюро зафіксувало 5090 повідомлень про депортацію дітей. Правозахисниця Олена Луньова каже, що дітей з інтернатів з окупованих територій вивозили у Росію 18 лютого. Вивезеним дітям без батьків легше оформити російське громадянство чи розпочати процес всиновлення на території Росії.

Також з території ОРДЛО вивозили пацієнтів психоневрологічних інтернатів. Водночас, немає підтверджених фактів, що дорослих з ПНІ депортували з територій, що були окуповані після 24 лютого.

Луньова додає, що зараз на всіх територіях Росії почалися процеси закриття пунктів тимчасового розміщення.

Громадяни України з окупованих територій прибули в Хабаровськ.
Фото: AmurMedia
Громадяни України з окупованих територій прибули в Хабаровськ.

— Наприклад, у Хабаровському краї люди, які проживають в ПТР, отримали повідомлення, що вони мають виїхати, бо ПТР закривається. Що пропонується людям? Пропонується переїхати ближче до кордону з Україною або шукати інше житло. Плюс люди почали повертатися на окуповану територію у Волноваху, Маріуполь тощо. Адже російська пропаганда бреше, що окуповані міста відбудовуються ледь не стахановськими темпами. Тобто люди не розуміють, в якому стані все, і повертаються. Таким чином добре видно ставлення Росії до українських громадян, бо українці в Росії не потрібні взагалі. Така «евакуація» була необхідна Росії на певний час, показати по телевізору, що «люди тікають».

Шлях на свободу

У людей без документів, яких вивезли примусово, часто немає навіть грошей на виїзд, оскільки українські картки на території Росії не працюють. Правозахисники і волонтери наполегливо радять не підписувати жодних документів чи заяв на отримання статусу біженців, не віддавати нікому ті документи, що лишилися, не вступати ні з ким ні в які дискусії. Натомість сконтактувати з кимось, хто може допомогти з грошима, і виїжджати за будь-якої можливості.

На російських пунктах пропуску на кордоні з Естонією, Литвою, Фінляндією ситуація також різна. На деяких російських КПП українців випускають швидко після перевірки документів. Але найчастіше люди змушені повторно проходити через допити, обшуки і тиск, а також годинами стояти в черзі. Чоловіків призовного віку перевіряють прискіпливіше. Інколи людину можуть затримати без причини і не повідомити родині, де вона перебуває. Якщо людину затримують на кілька діб і випускають, то далі можна перетнути кордон. Але є випадки, коли люди зникають безслідно. Далі їх намагаються розшукати адвокати в російських СІЗО.

Рашисти облаштували «фільтраційний табір» для українців біля кордону з Естонією.
Фото: twitter/ омбудсмен Людмила Денісова
Рашисти облаштували «фільтраційний табір» для українців біля кордону з Естонією.

Для більшості людей, які виїжджають з окупованих територій, Росія — це транзитна країна. Вони там не лишаються, а їдуть далі. Водночас, люди, яких вивезли примусово без документів і грошей, часто в пунктах тимчасового розміщення більше нікого, крім росіян, не бачать, бо нікого іншого туди не допускають. Відтак, для них Росія — це пастка.

***

Софія з Мелітополя змогла виїхати з Москви до Литви. Зараз вони перебувають у Данії. Сини закінчили українську школу дистанційно. Зараз Софія оформлює документи, щоб працювати в Данії. В окупованому Мелітополі у Софії лишилися батьки.

Марина з Маріуполя після депортації також виїхала з Санкт-Петербурга до Литви. Вже знайшла роботу і облаштовує нове життя в новій країні.

Олена з Маріуполя з сином, дочкою та мамою, коли їхали від Бердянська до Запоріжжя, потрапили під обстріл. Це сталося недалеко від блокпоста у Василівці — там російські військові регулярно обстрілюють евакуаційний транспорт. Разом з іншими евакуйованими маріупольцями вони тиждень прожили в Запоріжжі, а потім вирушили потягом до Києва. У їхньому будинку в Маріуполі зараз живуть сусіди, які свій дім втратили.

Олена (в центрі) з сином, дочкою та мамою (ліворуч) після прибуття у Київ.
Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky
Олена (в центрі) з сином, дочкою та мамою (ліворуч) після прибуття у Київ.

— Про Європу я не думала. А хто знає, що там теж не буде російських ракет? — говорить Олена. — Київ не рідний дім, але тут є рідні люди, друзі, родичі. Три роки тому я приїжджала в Київ у відрядження і почувалася тут ніби вдома. Зараз приїхала, мені подобається місто, особливо ввечері, але я постійно його порівнюю з Маріуполем. Йду вулицею, нюхаю троянди і думаю, які в мене були троянди. Я чекаю, коли Маріуполь стане українським, щоб туди повернутися. Такий стан у всіх, хто виїхав, з ким я спілкуюся. Ми б вернулися туди руками розгрібати все, що від нього лишилося. Тільки б додому.

Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky

*Імена, позначені зірочкою в тексті, змінено на прохання героїнь.

Настя ІванцівНастя Іванців, кореспондентка відділу "Суспільство"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram