ГоловнаСуспільствоЖиття

Новий дім в старому гуртожитку. Як переселенці зі сходу намагаються влаштувати своє життя у Львові

З початком повномасштабної війни населення Львова за різними оцінками збільшилось на 50-150 тисяч людей. Новими львів’янами намагаються стати переважно переселенці зі східних регіонів: Донеччини, Луганщини та Харківщини. Це здебільшого люди, які втратили свої домівки, або ті, кого не приваблює перспектива мешкати на окупованих територіях. Тож іншого виходу, як з усіх сил намагатися пристосуватися на новому місці, у них немає. Принаймні зараз. 

Потік переселенців спричинив ажіотаж на ринку нерухомості, і ціни на оренду житла у Львові стали приводом для мемів та скандалів. Звісно, це ще більше ускладнює й так не просте життя на чужині. Створення соціального житла поки що тільки в задумах, а в цей час тисячі й тисячі людей мають прихисток у тимчасових місцях – навчальних закладах, модульних містечках та будівлях, що багато років були покинутими. 

В одному з закутків Сихівського району стоїть сіра споруда колишнього гуртожитку одного з львівських університетів. Це тихе та мальовниче місце. З вікон дев’ятиповерхівки відкривається файний краєвид на паркову зону, а навколо височить сучасна елітна забудова. Проте ця нерухомість до преміум сегменту аж ніяк не відноситься, останні вісім років гуртожиток стояв пустим і прийшов у занепад. Але після 24 лютого тут знову закипіло життя, - замість студентів його заселили переселенці зі сходу України. Сьогодні тут мешкає 350 осіб серед яких 120 дітей та багато людей похилого віку. 

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Це місце нагадує величезну комунальну квартиру або корабель, що вийшов у автономне плавання. Тут склалася своя ієрархія та правила поведінки, мешканці самостійно розподіляють функції, щоб забезпечити власне існування. І завдань перед ними чимало. Стара будівля потребує капітального ремонту, горішні поверхи досі непридатні для житла. Усі комунікації доводиться відновлювати з нуля, але переселенців це не лякає. Життя йде своєю чергою. За три місяці в гуртожитку зіграли три весілля, справили двоє хрестин та прийняли одні пологи. Мешканці дуже пишаються тим, що вже вдалося здійснити, та не збираються зупинятися, бо вони розбудовують свій дім. 

Коли весь Львів ще спить, в гуртожитку вже настав ранок. Вдається взнаки фізична різниця в часі. На сході України світає на годину раніше, тож переселенці живуть наче за своїм старим часом. 

Десята ранку. Охоронець на вахті позіхає після нічного чергування, сніданок вже скінчився, але в холі ще відчувається запах їжі. Одна з перших мешканок цього гуртожитку Дар’я. Вона приїхала у Львів з Харкова на початку березня, а зараз фактично є менеджером всіх процесів, що тут відбуваються. Свою посаду називає - «волонтер сам від себе». «Коли я приїхала, це були повністю покинуті приміщення. Умови спартанські, але краще, ніж у підвалі. Вдома з перших днів війни я потрапила під обстріли. Було дуже небезпечно. Вирішили їхати до Львова», - розповідає Дар’я, і тим часом проводить мене у їдальню.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Це велика зала навпроти входу, де вже йдуть приготування до обіду. Готові харчі привозять благодійні організації, але кожного дня добровольці з числа мешканців готують чотири величезні каструлі першої страви. Цього повинно вистачити на усіх.

Одна з добровільних кухарів Галина приїхала з Харкова разом з донькою, онукою, матір’ю та сестрою.

«Житло наше постраждало. В міськраді нам запропонували оселитися тут. Ми дуже, дуже задоволені тим, що сюди потрапили. Повертатися поки не плануємо», - швидко розповідає жінка, не полишаючи своєї справи. 

З сірістю старого приміщення сильно контрастує білизна нової побутової техніки. Нещодавно цього всього не було. Але завдяки небайдужим людям гуртожиток отримав електроплити, холодильники, чайники, фени, праски, мікрохвильовки та посуд. В кухні висять об’яви. Над електроплитою: «Можна вмикати тільки дві поверхні». Мабуть, не витримує проводка. На холодильнику напис: «Їжу ставити в пакеті з підписом», - організаційні моменти.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Особлива гордість гуртожитку – дитяча кімната. Крім забавок, тут відбуваються класи української мови та працює психолог. Приміщення оформлено в жовто-блакитних кольорах, таке собі патріотичне виховання в нативній формі. Поруч з кімнатою стрічаємо Юлію. Вона мешканка Краматорська, викладала українську мову і літературу у школі. Влаштуватися за фахом на роботу їй поки не вдається, а от жити в закладі освіти якийсь час вже доводилося. 

Жінка бідкається, що люди, які не покинули своїх домашніх улюбленців напризволяще, стали вразливою категорією. «Ми приїхали з тваринкою, і нам було дуже важко знайти житло, всі відмовляли. Шукали, де можна було б зупинитися всім. І знайшли цей варіант. Тут є душ, кухня, вбиральні, водопостачання та електрика. Не всюди, але є. Все ж краще, ніж у школі. В гуртожитку ми ні за що не платимо. Але я вважаю, що було б справедливо впровадити якісь мінімальні виплати. Хоча б частково».

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Але це скоріше принципова етична позиція, ніж реальний шлях до фінансової самостійності. За приблизним прорахунком, лише третина мешканців потенційно є працездатною. Багато хто приїжджає взагалі без нічого і забезпечити себе навіть базовими речами не має можливості. Для таких людей в гуртожитку створили склад вживаного одягу та предметів першої необхідності. Сьогодні всі комунальні платежі гуртожитку покриває держбюджет. Вартісні речі, такі, як сантехніка, пральні машини, бойлери, придбані Червоним хрестом. Проте спільнота постійно шукає ресурси. Коридором назустріч нам чоловіки виносять старі газові плити. Їх здадуть на металобрухт та отримають гроші. 

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

В гуртожитку склалася своя вертикальна ієрархія. Це пов’язано з тим, що загальні душова, туалет та пральня розташовані на першому рівні. Житлові блоки здебільшого не облаштовані цими благами цивілізації, ліфт не працює. В туалет доводиться бігти кілька поверхів, а черга на прання може сягати місяця. Тож нижні рівні займають люди похилого віку і ті, кому важко пересуватися. 

Один з таких мешканців - Ігор з Сєвєродонецька. Він працював системним адміністратором та програмістом у себе вдома. Чоловік має грижу хребта, тому віддалений режим роботи для нього необхідність. «Фірма, де я працював, лишилася в Сєвєродонецьку. Залюбки працював би за фахом і у Львові, але, на жаль, не маю комп’ютера. Та й інтернет тут дуже поганий», - розповідає чоловік. Ігор один з тих, хто міг би знайти роботу, проте навіть вживаний ноутбук для нього зараз недоступна розкіш. 

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Знову даючи дорогу хлопцям з газовими плитами, підіймаємося сходами вище. Тут вже можна зустріти зовсім молоді сім’ї з маленькими дітьми.

Аня з чоловіком та дитиною виїхали з Харківщини ще в березні. Їх будинок постраждав в перші дні, повертатися їм нема куди. У Львові сім’ї пощастило знайти роботу, але щоб покинути гуртожиток, цього доходу замало.

«Перед тим, як заселитися в гуртожиток, ми винаймали квартиру разом з ще однією родиною. Всі родичі нам допомагали грошима. Але ми швидко витратили усі свої кошти, рієлтор взяв за послуги ще одну оренду. Тож 17 тисяч гривень вистачило лише на місяць. Це дуже дорого, а житло було зовсім звичайне. Як не стало грошей, приїхали сюди. Стало трохи легше, бо доти ми витрачали усі гроші на оренду, а в нас дитина, ми не могли їй нічого дозволити. Чоловік працює на виробництві електричної проводки, отримує десь 10 тисяч гривень. Зараз в нас немає іншого виходу, як лишатися тут», - ділиться своєю історією Аня.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

А от її сусідка Марина лишати гуртожиток не хоче. Її кімната найзатишніша з усіх, що мені довелося бачити тут. Є килими, штори, навіть здається поклеєні нові шпалери. Майже як в звичайній квартирі. Лише розставлене по куткам кухонне приладдя та продукти видають, що це кімната гуртожитку. 

З чоловіком та двома дітьми Марина виїхала з Лисичанського району в травні. Весь цей час жінка намагалася перетворити занедбану студентську кімнату у щось, що можна назвати своєю домівкою. «Нехай тимчасово, але це наш дім зараз. Ми розуміємо, що, скоріше за все, затримаємось тут надовго. Наш будинок поки стоїть, але навколо все зруйновано, і стає дедалі гірше. Чоловік працює вантажником, грошей від ООН та виплати для ВПО ми досі не отримали, хоча подавали заявки ще у квітні. Тож фінансової можливості знайти якусь альтернативу ми не можемо. Проте я хотіла б залишитися в гуртожитку. Мені здається, тут можна все налагодити. Ми тут допомагаємо один одному, як можна покинути цю спільноту? Я не уявляю» - каже Марина.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

«Цивілізація» завершується на п’ятому поверсі. Все, що вище - досі знаходиться у плачевному стані. Дар’я показує, як виглядають кімнати до того, як в них заселяться люди. Коли вона сама приїхала в гуртожиток, все було насправді по-спартанськи. Водогін, каналізацію, електрику, інтернет доводиться робити з нуля. Те, що лишилося від інфраструктури студентського гуртожитку, або не підлягає ремонту, або не відповідає сучасним реаліям. 

Найперше і найголовніше – електроенергія, проводка геть не пристосована для навантаження сучасними електроприладами. Потім вода. Тож поки не прокладуть нові комунікації, ці кімнати лишатимуться пустими. «Хочемо створити людські умови» - каже Дар’я. Потенційно гуртожиток може дати дах над головою приблизно тисячі переселенців. Але часу обмаль. Люди в пошуках прихистку приїжджають постійно.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Зазвичай біженців направляє в гуртожиток Сихівська райадміністрація, але багато хто звертається самостійно. У Львові це місце вже стало відомим. Отак за вказівкою знайомих сюди потрапила Юлія. В холі вона чекає Дар’ю з запитанням: чи можна їй разом з чоловіком сюди заселитися? Подружжя приїхало з Харківщини у квітні, і до цього мешкало в шкільному спортзалі. Почали шукати інше місце, тому що старт навчального року вже незабаром. Школи потрібні для учнів. 

Історія Юлії дуже схожа на розповіді вже чинних мешканців гуртожитку. «Пощастило, що влаштувалися з чоловіком на роботу. Зараз я працюю на горілчаному заводі, а була покоївкою. Але нашої спільної зарплати на оренду помешкання нам не вистачає, десять тисяч – це тільки на житло. Одну зарплату віддати, і потім удвох жити на вісім тисяч - нереально. Якби була зарплата гідна – тисяч 20, то це б було ще можливо. А так я не бачу альтернативи, на жаль. Ми не вибагливі, тому нам підійде. Місто дуже гарне, нам дуже подобається у Львові».

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

З розмови двох жінок стає зрозуміло, що Юлія з чоловіком таки отримають тут свій власний куточок. Гуртожиток перестав приймати людей з інвалідністю та похилого віку через те, що нижні поверхи вже заселені, а ліфт не працює. А от всі інші ще можуть розраховувати на місце.

Цікавою особливістю гуртожитку є наявність власної правової підтримки. В бічному коридорі під трафаретом «Адміністрація» розташований кабінет юриста. Адвокат з Ірпеня на ім’я Віталій укладає з кожним новим мешканцем договір, де викладено певні правила існування на цій території. Також він допомагає відновлювати втрачені документи, переоформлювати соціальні виплати та надає юридичні консультації. «Майже всі приїжджають з однаковими проблемами – без документів, не знають як оформити ВПО та соцдопомогу, перереєструватися. Допомагаємо в межах своїх сил», - каже Віталій. Також в межах його компетенцій врегулювання формальностей з міськрадою та університетом, що є власником будівлі.

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Наостанок Дар’я показує так званий «елітний» блок кімнат. Його елітність полягає в тому, що в межах блоку є своя кухня та душова з бойлером. Тут живуть найперші мешканці гуртожитку та сама Дар’я. Її мета зробити такими усі блоки, але поки на це не вистачає ресурсів.

Покращення тут рухаються знизу вгору, а усі зміни сприймаються досить відносно. Поки на першому радіють гарячій воді, на шостому хтось в захваті від того, що перебрався зі спортзали в окрему кімнату. В цьому місці стає зрозуміла мінливість загальноприйнятих цінностей. Хто б міг подумати, що можливість спати в безпеці чи прийняти душ та надягти чисту білизну може бути великою розкішшю. Під дахом цього гуртожитку на окраїні Сихівського району зібрано немало трагедій. Проте здається, що його мешканців об’єднує не спільне горе чи жилплоща, а скоріше прагнення жити далі та віра у взаємопоміч. 

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

Іван СтаніславськийІван Станіславський, Журналіст (Маріуполь)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram