Евакуація
Сумський дитячий будинок ім. С.П. Супруна, точніше п’ятнадцятьох вихованців і ще п’ятьох випускників, евакуювали на початку березня 2022-го. Після двох страшних тижнів у місті, коли частина області була вже окупована. На перший час дітей у супроводі директорки закладу, психолога, вихователя і помічника вихователя прихистив Чинадіївський дитячий будинок на Закарпатті.
Але він був переповнений, і, за словами Любові Рудики, майже одразу довелося шукати інше місце. Коли ж надійшло офіційне запрошення на виїзд до Італії від благодійного фонду «Країна Милосердя», вона почала оформлювати документи. Служба у справах дітей Сумської обласної адміністрації, департамент освіти й обласна військова адміністрація дали на це добро.
З фондом заклад співпрацював і раніше: через нього діти їздили на оздоровлення за кордон. У хаосі перших тижнів повномасштабного вторгнення це видавалося непоганим варіантом. Уже в Неаполі дітей з їхньою законною представницею зустріла інша організація — італійська Fratello Sole. А Любов Рудика отримала список вихованців з адресами, де їх планують розмістити. Йшлося про те, що дітей поселять у сім’ї, як це робили під час оздоровлення, а супроводжуючих з України окремо. Двоє дошкільнят залишилися з нею, зв’язок з іншими дітьми вона тримала через месенджер.
— Я створила групу у WhatsApp для родин, які прийняли наших дітей. Написала всім, хто я, що я, попросила звертатися з будь-яких питань, інформувати в разі якихось проблем, — розповідає Любов Рудика. — Вони відгукнулись, і перші два-три тижні все було нормально.
За даними Державної служби України у справах дітей, за час повномасштабного вторгнення понад 4,7 тисячі українських дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування евакуювали за кордон. Їх прийняли майже два десятки країн, найбільшу кількість — Польща, Німеччина, Туреччина, Італія.
Проте одразу виникли і проблеми.
Нові опікуни
Прохолодне ставлення з боку родин, за словами Любові Рудики, вона відчула, коли почалися суди у справах неповнолітніх, які призначали українським дітям італійських опікунів. Після цього саме вони офіційно представляли їхні інтереси. Деякі сім’ї прямо писали, що відтепер всі питання узгоджуватимуть з італійським туторе, а не з нею.
— Бо для них я виявилася ніким, просто супроводжуючою особою, — пояснює вона. — Мені неодноразово про це говорили. В Італії діти отримали тимчасовий захист, але, за місцевим законодавством, якщо дитина прибула на територію країни без біологічних батьків, то вважають, що вона не має офіційного представника, тому їй і призначають італійського опікуна. Це було нове для всіх, і наслідків ніхто не розумів.
На початку червня Любов Рудика усвідомила, що після призначення туторе її фактично відсторонили як офіційного представника вихованців, тож написала листи в генеральне консульство, посольство, Мінсоцполітики. Але серйозної реакції не дочекалася.
— У чому я бачу проблему, — каже Любов Рудика. — Так, нехай призначали б італійських опікунів — вони знають закони, менталітет, обізнані в наданні медичних і освітніх послуг. Водночас мали б тісно співпрацювати з нами. Ми знаємо інший бік: історію розвитку дитини, стан її здоров'я. І психологічно дітям було б легше. Натомість їм відверто казали, що тепер ми для них ніхто і нічого не вирішуємо. Тому виходило повне ігнорування української сторони. Я, до речі, на нараді питала представника Міністерства закордонних справ з приводу того, що нас навіть не інформують про суди, не ознайомлюють з рішенням. А він пояснював, що європейські суди не надають інформації третім особам.
За якийсь час італійські сім’ї все ж почали виходити на контакт, питали, коли вже заберуть дітей. Бо опинившись у незнайомому середовищі, хтось не слухався, хтось замкнувся, хтось відмовлявся їсти. Ну і коли їх розміщали в родинах, то обіцяли, що це максимум на кілька місяців. Зрештою, декого навіть привезли до Любові.
— На той час я жила, скажімо так, у садовому будиночку серед оливкового саду за п'ять кілометрів від населеного пункту. Транспорту немає. П'ять кілометрів туди і назад при температурі повітря до сорока градусів, щоб скупитися в магазині.
Пропри відсутність умов, якийсь час з нею жили дев’ять вихованців. У будинку лише два двоспальних ліжка — щоб усі помістилися, доводилося спати впоперек.
Любов Рудика знову написала в консульство та в українські служби про ситуацію, після чого італійці почали забирати дітей і влаштовувати в дитячі будинки. Безпосередньо з Любов’ю з дев’яти залишилися три дитини. Їм узявся допомагати благодійний фонд «Маленький громадянин». Завдяки американській організації вони переїхали в кращі умови, ближче до Неаполя, принаймні кожна дитина мала своє ліжко. Харчування оплачували теж американці.
— Я дуже сподівалася, що зможу забрати до себе всіх дітей. Але не вийшло. Італійські суди у справах неповнолітніх дозволу на це не дали.
А за рік благодійники побачили, що кінця-краю цій історії не видно, і повідомили, що більше не зможуть допомагати. Тому дітей, які жили з Любов’ю, італійські соцслужби теж розселили по дитячих будинках.
Не зроблені кроки
Прийомні батьки, батьки-вихователі будинків сімейного типу, які виїжджали за кордон, теж стикнулися зі схожою проблемою, коли приймаючі країни не визнавали їх законними представниками дітей. В Україні рішення про опіку, піклування, влаштування дитини в ДБСТ затверджують органи опіки, а там усі подібні справи відбуваються виключно через суди, пояснює Дар’я Касьянова. І вирішували це питання також через звернення в місцеві суди. У якихось випадках дітям призначали додаткового опікуна і брали сім'ю під супровід. А коли бачили, що в родині все нормально, батьки отримували підтвердження, що вони є законними представниками. У перші два роки повномасштабного вторгнення в ці історії включались громадські організації, як швидка допомога родинам. Тим самим шляхом пішли й у випадку інтернатних закладів, але це не всюди спрацювало.
— Чи мала Італія право призначати опікунів? Мала. Ба більше, Україна так само вчинила б. Є Конвенція про батьківську відповідальність, яку ратифікували обидві країни. І вона визначає, що дитина – громадянин однієї країни, яка перемістилася до іншої, опиняється під юрисдикцію обох країн. Тому тут немає сенсу обурюватися, — каже керівниця аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина. — Інша річ, чи могли вони призначати українців? Могли. Чому не призначали? Частково вони пояснювали тим, що, за їхнім законодавством, віддати під опіку одразу 10–20 дітей одній людині неможливо, бо неможливо забезпечити їм належний догляд. Але все одно в різних регіонах ми бачили різну ситуацію.
У квітні 2022 року Аксана Філіпішина брала участь у моніторингових візитах урядової делегації, яка відвідала в тому числі Італію.
— Приміром, ми помітили: якщо якійсь групі опікуном залишали представника України, то це були діти старшого віку, тоді як молодшим призначали вже опікунів-італійців. Це тривожило, і ми порушували питання про відсторонення наших законних представників на зустрічі з італійською стороною. А вони по суті хотіли говорити про поновлення процедури міждержавного усиновлення, — пояснює вона.
Європейці визнають, що тема повернення дітей дуже чутлива, каже Дар’я Касьянова.
— Бо вони зацікавлені залишити їх. Особливо Італія. Італійці завжди були серед основних усиновлювачів українських дітей, якщо говорити про міждержавне усиновлення. Це старіюча нація, яка болісно пережила ковід. І коли постало питання евакуації, вони зробили все, щоб прийняти наших дітей, — пояснює вона.
Маємо й інший бік цієї історії. Приміром, у тій самій Італії опинилися діти з умовно безпечного Закарпаття — з Чинадіївського дитячого будинку.
— І в цьому випадку відповідь на питання «чому?» насправді не в дітях і їхній безпеці, а в закладах, які до цього завжди відправляли вихованців на відпочинок за кордон у сім’ї. Я назвала б це нелегальними оглядинами, способом, як іноземці могли обрати собі дитину, — каже Дар’я Касьянова.
Звіт за результатами моніторингових візитів, у якому згадували, зокрема, про ризики усиновлення українських дітей, направили в Мінсоцполітики. А тодішня омбудсман Людмила Денісова писала комісару Ради Європи з прав людини Дуні Міятович. Гарячим слідом Україна могла б перевезти дітей до інших країн, аргументуючи це, приміром, кращим перебуванням, вважає Аксана Філіпішина. Утім на цей крок ніхто не наважився. Як і на інші. Та й узагалі, за відчуттями, сміття з хати не дуже хотіли виносити, і знову це не пішло на користь.
Евакуація закладів була першою реакцією, ми рятували дітей, але після того, як скористалися допомогою країн, які прихистили їх, каже Дар’я Касьянова, з кожною треба було підписати відповідні угоди й обговорити умови, на яких там залишаються діти, доступ до них українських представників, повернення й усі інші дотичні питання.
Цей механізм, до речі, передбачає та сама Конвенція про батьківську відповідальність. Готувати такі угоди мало б Міністерство соціальної політики.
— Експертне середовище, я особисто, на всіх можливих майданчиках казали, що це необхідно зробити. Залучити юристів-міжнародників, проаналізувати міжнародне законодавство, ризики. Навіть Міністерство юстиції казало, що час грає проти нас. Але працювати над цим просто не хотіли. Мені здається, що на дві третини це фактор бездіяльності окремих посадових осіб державних органів влади, — вважає Аксана Філіпішина.
Нині ж ризики усиновлення тільки в Італії, за оцінкою Дмитра Лубінця, існують для 82 дітей з того самого Чинадіївського дитбудинку, санаторно-оздоровчого центру соціальної реабілітації «Смарагдове місто» і Сумського дитячого будинку. Системні проблеми фіксують і в інших країнах, зокрема в Німеччині та Швейцарії.
Те, що мала зробити і не зробила Україна, звісно, не виправдовує дій італійської сторони, яка не мала б зловживати і користуватися вразливістю ситуації, і ці речі треба розділити, каже правозахисниця з УГСПЛ. На її думку, Італія своїм рішенням про усиновлення порушила щонайменше п'ять міжнародних документів:
— Візьмемо Конвенцію про права дитини. Вона визначає міжнародне усиновлення як альтернативний варіант, крайній випадок, якщо немає можливості влаштувати дитину в країні походження. Далі. Для цього потрібна згода батьків і держави походження. Також документ забороняє розлучати рідних братів і сестер. Або Європейська конвенція з усиновлення. Вона зобов'язує встановлювати всі обставини, які можуть впливати на усиновлення конкретної дитини. А якщо з якоїсь причини не можна отримати згоду її законних представників, тобто батьків чи опікунів, то її має надати в нашому випадку орган опіки і піклування, а також обов'язково Державна служба у справах дітей або Міністерство соціальної політики. Також я бачу порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Хлопчика передали в італійську сім’ю і, вочевидь, обмежили його спілкування з українською стороною. І якщо в суді він погодився на усиновлення, то таку згоду можна взяти під сумнів, адже ми не знаємо, якою була б його відповідь, якби він мав рівноцінну можливість спілкуватися і з італійськими опікунами, і зі своїми українськими представниками та підтримувати нормальний зв'язок із сестрами.
Залишилися п’ять
Хоч чіткого механізму повернути в Україну дітей, евакуйованих у складі інтернатних закладів, не було, Любов Рудика почала готуватися вивозити їх влітку 2022-го.
— Нам обіцяли, що скоро має вийти постанова із затвердженою процедурою, і ми на неї дуже чекали, — розповідає вона.
А тим часом шукала безпечне місце, де прийняли б дітей. Знайшла Бережанський ліцей у Тернопільській області, а губернатори областей погодили між собою таке переміщення. Коли це вирішили і Любов отримала від наших державних органів дозвіл на повернення, вона повідомила українське консульство. Воно в жовтні 2022 року направило відповідні листи до італійських судів у справах неповнолітніх. Але справа затягнулася. Перші засідання пройшли тільки влітку 2023-го. Тоді ж нарешті вийшла довгоочікувана постанова. А в липні Любов отримала перші позитивні рішення щодо двох хлопчиків, яких відвезла в Бережани.
Суди відбувалися по кожній дитині окремо, і кожну питали, чи хоче вона в Україну. З п’ятнадцяти вихованців чотирнадцять сказали «так». Крім одного хлопця, який не зміг визначитися остаточно. Його залишили в Італії ще на 18 місяців. Чим це завершилось, тепер відомо — усиновленням.
У вересні 2023 року Любов привезла в Україну сімох дітей, які залишились у Бережанах разом з вихователем. Там їх зарахували на навчання і проживання. У жовтні двох дівчаток, а в березні 2024-го ще двох. До того ж в Україну повернулися два хлопці, які досягли повноліття. Загалом з 20 дітей 15 удома.
В Італії в дитячому будинку залишаються два підлітки. Суди щодо їхнього повернення в Україну вже давно минули, проте рішення досі немає.
— Одному скоро виповниться 17 років, іншому 15. Вони навчаються в місцевій школі. І якщо раніше виявляли велике бажання повернутися в Україну, то зараз воно підігрівається хіба що моїми національно-патріотичними почуттями, — каже Любов Рудика.
Ще дві дівчинки живуть в італійських родинах. Свого часу суд ухвалив рішення повернути їх, але сім’ї оскаржили його, мотивуючи це тим, що не можна відправляти дітей в країну, де триває війна, і виграли апеляцію.
— Наступний їхній крок очікуваний. Вони цікавились, чи можна їх удочерити. І хоча я їм пояснила всі обставини, усе одно не думаю, що вони дослухаються. Тим паче, що дівчата за чотири роки, звичайно, звикли до сімей, — визнає Любов Рудика. — Вони вже практично не розмовляють українською. Бо уявіть, що 9–10-річна дитина раптом опиняється в італомовному середовищі, де поруч немає україномовних дітей. Вони ходять до італійської школи, вони спілкуються з італійськими дітьми. І зрозуміло, що на якомусь етапі втрачають рідну мову. Якщо ще й живуть поодинці в родинах.
— Чотири роки для дитини дійсно великий термін, тому я і кажу, що ми згаяли час, — пояснює Дар’я Касьянова. — За цей період вона може перейти з дитячого віку в підлітковий, а з підлітка стати дорослою людиною. Адаптуються діти швидше. І випадки, коли вони перестають розмовляти українською чи російською, то вже не якісь винятки.
— Приміром, потенційні батьки приїхали знайомитися з дітьми з інтернату з Донецької області, яких вивезли у Швейцарію. А їм кажуть, що ті розуміють лише французьку. З одного боку, це питання, а хто з ними працює, чи є поруч українці, чому діти не розуміють української? З іншого боку, другий кейс. 2022-го в Польщу евакуювали дітей з інвалідністю. Вони там вивчили польську, ходили у звичайну школу, їх навчили користуватися громадським транспортом, у них з'явилися друзі. Ці діти живуть у малих групових будинках. Коли вони приїхали туди, їм було 12 років, зараз по 16–17. Зрозуміло, що вони вже не хочуть повертатися, бо їм там добре. І куди? У сім’ю їх не влаштують, інвалідність нікуди не ділась. Тих, кого повернули в Україну, влаштували в ПТУ і шукають, хто ними опікуватиметься. А тепер варто відповісти на складне питання: це в інтересах дитини? На мою думку, ні. Але мені кажуть: «Дашо, не можна так, це ж державні діти, це наші діти». І це викликає в мене дисонанс. Чи можна було підготуватися до такого розвитку подій? Так. Чи можемо ми повернути всіх? Думаю, ні. Чи маємо ми боротися за наших дітей? Так. Але які маємо створити умови, щоб діти повертались?
За дітьми в Нідерланди
Як пріоритет ми визначили, що повернення має відбуватися в сімейні форми виховання. А тепер подивимося на ситуацію з боку українських родин, які пройшли навчання, мають документи і потенційно можуть прийняти у свої родини дітей, яких тимчасово евакуювали. Для цього вони вимушені долати дуже непростий шлях. По-перше, в багатьох країнах подібні рішення ухвалюють через суд. І тут можливі варіанти: або суд не віддає, або дитина не хоче повертатися, або родина приїжджає, а суд з якоїсь причини не відбувається. По-друге, це недешеве задоволення: треба десь ночувати, харчуватися, плюс логістика.
Приміром, Оксані й Олексію така поїздка коштувала чотири тисячі євро. Оплатити її ніхто не допомагав.
Вони почали збирати документи на усиновлення 2023 року. За рік до того втратили старшого сина, 21-річного Єгора — загинув під Авдіївкою. Втратили дім: рідне Сватове окупували — і Оксана з чоловіком і молодшим сином Матвієм п’ять діб добиралися на підконтрольну Україні територію. Осіли в Самарі Дніпропетровської області, де похований Єгор. Весь наступний рік Оксана важко хворіла. Жила як у тумані. А коли туман трохи розійшовся, пригадала прохання сина. Напередодні загибелі він телефонував, просив, аби удочерили дівчинку, так зачепили його діти, яких він бачив в Авдіївці.
— Кажу чоловікові: так порожньо у квартирі, давай спробуємо.
Олексій підтримав. Протягом двох місяців вони проходили лікарів, потім навчання на курсах усиновлювачів у Дніпрі. Там їх одразу попередили: «У групі вас 30 сімей. Щойно завершите навчання, всіх ставлять у чергу. Дитину запропонують раз, якщо щось не зростеться, то знову в кінець черги». Друге, про що попередили — дніпропетровських дітей евакуювали за кордон, будьте готові, що доведеться за ними їхати, робіть закордонні паспорти.
Першими служби запропонували двох сестричок десяти й одинадцяти років, але чи не одразу з якихось причин передумали. А потім у їхню групу «випускників» курсів хтось скинув фото дівчинки. Щойно Оксана побачила ті зелені очі, як у її старшого сина, то про інших вже не думала. Зв’язалася зі співробітницею, яка вела курси, а та їй одразу уточнила, що дитина з багатодітної родини. Їх шість, двох старших під опіку взяла бабуся, а три сестри і один брат чотирьох, п’яти і шести років — у Криворізькому центрі медичної реабілітації та паліативної допомоги. Заклад евакуювали в Нідерланди. Оксана все ж вирішила познайомитися з дівчинкою, зв’язалася з органами опіки — і все закрутилося.
На початку повномасштабного вторгнення дітей вивезли до містечка Кестерен. Близько шістдесяти вихованців мешкали в колишній будівлі поліції зі своїми вихователями, які працювали вахтовим методом — зміна тривала три місяці. До речі, ще одна річ, яку важко зрозуміти іноземцям. Перебування дітей там оплачувала місцева релігійна організація.
— Коли ми приїхали, на порозі нас зустріли всі четверо і з першої ж секунди почали називати мене мамою, а чоловіка татом. Казали: «Мамко, забери нас». Нас відвели в кімнату, щоб ми могли поспілкуватися. Я була в шоці, бо не очікувала такого. Розгубилась: як можна забрати одну дівчинку і розлучити їх. Але сумнівалась, що потягну. Плакала, казала чоловікові, що, мабуть, не готова. А він мені: «Ми вже тут, ми їм пообіцяли. Ну подивись на них. Треба йти до кінця». Його слова мене надихнули.
Коли пара ухвалила остаточне рішення, Оксану й Олексія тимчасово призначили опікунами дітей, щоб вони могли їх вивезти. Після повернення в Україну вони мали подати заяву в суд на усиновлення. Але спочатку треба було пройти суд у Гаазі, який мав визнати рішення українських органів опіки на території Нідерландів і переконатися, що воно не суперечить інтересам дітей, тому саме від цього залежало, чи поїдуть вони в Україну.
— Якщо чесно, важко було зрозуміти, що відбувається. Мови ми не розуміли, перекладачів не було. Але паперами займалися представник нашого посольства, директорка закладу. Усі нервувалися. Ми ще кілька годин чекали на рішення. Я чула, як за дверима говорили на підвищених тонах, — каже Оксана, яка пережила стресовий і сумбурний період.
Знайомство з дітьми, рішення їх усиновити, оформлення документів у незнайомій країні — і все це за чотири дні. А вже в Україні вони ще десять місяців чекали на суд з усиновлення. Постійно подаєш якісь документи, постійно в чергах, засідання переносять, каже вона. Тож остаточно завершити почате у 2023-му вдалося лише восени 2024-го.
— Я рада, що забрала дітей. Просто уявіть, що вихователі забороняли їм навіть такі дрібниці, як спати з іграшками. Діти зі собою в ліжко брали капці... З нашими доньками і сином досі працює психолог, — розповідає вона.
Складні рішення
Реагуючи на усиновлення хлопчика з Сумського дитячого будинку, Дмитро Лубінець заявив про необхідність подати апеляцію. Про це говорить і Аксана Філіпішина: Україна мала би негайно оскаржити рішення італійського суду, посилаючись на порушення норм міжнародних документів, які ратифікувала Італія.
– Ми маємо пройти процедуру і якщо італійська сторона не скасує рішення свого суду, треба дійти до Європейського суду з прав людини. Це запобіжник того, що подібне не вчинятимуть з іншими дітьми. Звісно суд має дослідити обставини цієї справи, в тому числі з урахуванням найкращих інтересів дитини, думки дитини, але разом з тим і всі інші моменти теж, – каже вона.
Ми спитали у Державної служби України у справах дітей про подальші кроки по цьому кейсу і поки що чекаємо на відповідь.
У будь-якому разі найгірше в цій історії те, що її муситиме пройти дитина.
– Бажання повернути дітей зрозуміле, але це має бути по-людськи, а не через коліно, – вважає Дар’я Касьянова. – Ми маємо бачити всю картину: в якому віці вивезли, скільки пробула за кордоном. Якщо, приміром, батьки не позбавлені батьківських прав, то де ці батьки? Чи вони телефонували, зустрічались в зумі, щось пояснювали. Ми, як громадські організації, пропонували працювати в переміщених закладах, але аналізувати не те, як там дітям гарно чи не гарно, а хто в них залишився в Україні, чи вони продовжують спілкуватися з мамою, з родичами. Тому що є випадки, коли вивозили центри соціально-психологічної реабілітації, де дитина може залишатися не більше дев’яти місяців. Це означає, що за цей час батьків треба або позбавити батьківських прав, або повернути їм дитину. А виходило так, що діти в цьому завислому стані були по кілька років в евакуації. Коли їх питали, чи спілкуються вони з батьками, відповідь була “ні”. А чи ти знаєш, де батьки? “Десь там є”. Розумієте, наша інтернатівська система проявилася в усій красі за кордоном. Ось там і почали вирішувати питання так, як вони вважають за потрібне.
Українська мережа за права дитини зверталась до Міністерства соціальної політики в 2022-му, 2023-му, в минулому році, щодо потреби передивитися політику по відношенню до дітей, яких вивезли за кордон, якщо вже є факти влаштування їх в сім’ї в країнах, які забезпечували тимчасовий прихисток. Громадські організації говорили, приміром, і про те, щоб дозволити всиновлення чи влаштування дітей в прийомні сім’ї громадян України, які живуть за кордоном, але не на соціальну допомогу.
– Так чи інакше має бути наше бачення. У нас жахлива статистика по народжуваності. Ми втрачаємо людей щодня і зацікавленні в поверненні дітей. Але водночас, як знайти цей баланс між інтересами країни і конкретної дитини. Це складне питання, втім на нього треба пошукати відповідь, – каже Дар’я. – І в якихось випадках вона, можливо, буде не в інтересах держави, а ми маємо визнати, що дитині краще в цій сім'ї. Тут дбають про неї, тут дитина адаптувалась, має коло спілкування і їй немає куди повертатися, бо за великим рахунком вдома її ніхто не чекає. Давайте підтримаємо її, щось запропонуємо, щоб вона не втратила зв'язок з Україною. А є діти, які хочуть повернутися, є ті, які мріють стати захисниками. У нас є діти, яких ми вивезли з окупації або повернули з депортації. А ще є мільйони дітей, які виїхали за кордон з батьками. Не всі сім’ї ідеальні, багато вразливих. Відповідно дітей вилучають з родин місцеві соцслужби і нам треба думати, як не втратити ще й їх. Це все дуже різні історії. Та якщо подивитися – це ж не мільйон варіантів. І ми цілком здатні спрогнозувати, що робитимемо з кожною з тих груп. Тут головне не боятися складних рішень.
Тим часом з тих п’ятнадцяти вихованців Сумського дитячого будинку, яких повернули додому, вісьмох влаштували в сімейні форми виховання, троє з них зі своєю біологічною родиною. Шестеро навчаються в університеті, коледжах та профтехах. Ще одна дівчинка закінчує навчання в Бережанах.
За кордоном, станом на кінець 2025 року залишаються 1300 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.