Невтішні тренди
За даними дослідження, опублікованого в медичному журналі Lancet у травні цього року, глобальний коефіцієнт народжуваності у світі скоротився за останні 70 років удвічі. Якщо в 1950 році він становив 4,84 дитини на жінку, то у 2021-му — уже 2,23. Більш ніж у половині країн світу цей коефіцієнт нижчий за 2,1 — рівень природного відтворення населення, який забезпечує просте заміщення старого покоління молодим.
В Україні за останні два роки цей показник скоротився з 1,2 у 2021 році до орієнтовно 0,8–0,9 у 2023-му.
Звісно, війна вплинула на ситуацію: безпекові ризики, непевне майбутнє, розділені родини — усе це не може не відобразитися на рішенні мати дитину.
— При цьому народжуваність під час повномасштабного вторгнення зменшилась усе ж не так драматично, як ми очікували. Війна наразі не змінила ситуації кардинально, — каже старший науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень Борис Крімер. — Назагал ми йдемо в руслі загальноєвропейських процесів.
Є й інша хороша новина. За словами науковця, українці й досі хотіли б мати двох дітей. У термінах демографії — це дітородні орієнтації. Зараз ці показники сягають 1,8–1,9, що навіть трохи вище, ніж у низці держав Європи.
— Це досить приблизна цифра, бо відповідних досліджень дуже мало. Але так чи інакше це означає, що певний потенціал для зростання народжуваності в Україні все ще існує. Бо, скажімо так, бажання мати дітей не змінюється сильно залежно від кон'юнктури, адже йдеться про бажання в ідеальному світі. Тобто це певні ідеальні установки, які більш-менш постійні. Так, під час криз люди можуть відмовлятися від народжень, відтерміновуючи їх, але вони не змінюють своїх бажань глобально. Тому і може відбутися післявоєнне підвищення народжуваності, — пояснює він.
Демографи воліють бути обережними й не використовують терміна «післявоєнний бебібум». І додають, що навіть за найкращих умов, коли в нас буде багато заможних родин і ми подолаємо всі точки болю батьків, швидше за все, вийти на природний рівень відтворення населення не вдасться. Це реалії сучасного світу — низька народжуваність, старіння й життя в цьому векторі.
Як прогнозують дослідники, до 2050 року три чверті країн матимуть коефіцієнт народжуваності нижчий за омріяні 2,1, а у 2100 році таких буде вже 97 %.
— Проблема ж власне не в тому, що люди народжують якось мало. Для кого це взагалі проблема? Для держави, для систем солідарності. Але не для людей. Для них це означає якраз те, що вони реалізовують своє життя так, як хочуть. Тому це треба сприймати радше як виклик, — каже Борис Крімер.
Звісно, країни не покидають спроб вплинути на цю реальність і хоча б уповільнити негативний тренд.
Пронаталізм — це підхід до сімейної політики, коли її інструменти налаштовують так, щоб збільшувати кількість народжених. Час від часу країни проголошують подібні цілі. Здається, що найочевидніший з доступних інструментів — просто дати родинам більше грошей за дитину.
Фінансовий стимул
Інна вийшла заміж за десять днів до повномасштабного вторгнення, за шість днів виїхала з України до свого чоловіка-хорвата.
— Якщо чесно, я злякалася. Ми жили в Ірпені, написала заяву в школу сина, що ми їдемо у зв'язку з можливими бойовими діями в Київській області. На мене дивилися, ніби я втратила глузд. Однокласники сина в ті дні відвідували київські музеї. Я ще подумала: «Може, я якась ненормальна мама?» — пригадує Інна Щербак, радниця з питань укріплення сімей благодійної організації «СОС Дитячі Містечка».
Свою другу дитину — доньку Діану — вона народила вже в Німеччині, тож може розповісти, як там фінансово підтримують молодих батьків.
У Німеччині існує гнучка система виплат на дітей, і батьки можуть обрати найкращу комбінацію для себе. Інна отримує щомісяця базову — Kindergeld, яка становить 250 євро на кожну дитину до 18-річчя і дістається всім. Водночас при народженні батьки одержують те, що називають Elterngeld. Фактично це фінансова компенсація за тимчасову втрату можливості працювати. Зазвичай класичний варіант цієї виплати розрахований на перший рік життя дитини, і її розмір залежить від чистого доходу мами або батька (залежно від того, хто подав заяву на відпустку з догляду) за останній рік до декрету. Вона може покривати до 67 % доходу, але не перевищує 1800 євро і буде не менше за 300 євро. І хоча Інна працювала в українській організації, але змогла довести, що сплачує податки в Німеччині. Тож їй відшкодовують 65 % зарплати.
— Цей механізм мені дуже імпонує, він мотивує, так би мовити, успішних батьків не відмовлятися від народження дитини. А враховуючи те, що тут більшість населення живе в орендованому житлі або виплачує кредит за житло, то це для німців важливо. Звичайно, що люди звикають до якогось рівня життя. Народити дитину й скотитися потім у бідність ніхто не хоче, — розмірковує Інна. — Ще в Німеччині є така класна штука, як партнерський бонус для батьків, які спільно доглядають за дитиною і, відповідно, обоє працюють не на повну ставку. Для них виплати подовжують до чотирьох місяців. Також виплати на чотири місяці довше отримують одинокі батьки й батьки недоношених дітей. Тобто на відміну від України тут дуже багато гнучкості, з одного боку. А з іншого, справедливості. Візьмемо, ту саму градацію виплат залежно від доходів. В Україні це 860 грн на місяць для всіх, а в Німеччині, якщо я сплачувала більше податків, то й отримаю більше. Водночас тут відчуваєш себе захищеною, бо є базові виплати (250 євро Kindergeld + 300 євро Elterngeld) і перший рік після народження дитини можна покрити її базові потреби.
Так чи інакше, фінансові виплати потрібні, щоб підтримати родини, але як інструмент підвищення народжуваності вони мають свої особливості і з якогось моменту перестають давати бажаний ефект. У тій самій Німеччині, приміром, рівень народжуваності при всіх цих виплатах найнижчий за останні 10 років.
Але мені здається, що німці не дуже заморочуються з народжуваністю. Вони пішли іншим шляхом — відкрили двері мігрантам, — розмірковує Інна.
Борис Крімер наводить інший приклад — Польщі. У 2015-му там сфокусувалися на сімейній політиці, запровадивши програму «500+». Так з’явилася допомога на виховання дитини до 18 років у розмірі 500 злотих (125 євро) на місяць. На другу й кожну наступну дитину почали виплачувати сімейний капітал опіки — 12 тис. злотих, який батьки отримують протягом року або двох. Загалом якщо до того Польща витрачала 1,5 % ВВП на сімейну політику, то потім уже 3 %.
— У результаті народжуваність збільшилася на 20 %, але, по-перше, вона була все одно далекою від рівня природного відтворення населення, а по-друге, цей позитивний тренд тривав кілька років. І 2019-го вона знову почала спадати, — розповідає він.
Україна теж мала досвід істотного підвищення виплат при народженні дитини. Уперше в десять разів їх збільшили у 2005-му, потім ще раз у 2008-му.
— Я стала мамою якраз у 2006-му. І та допомога компенсувала приблизно мій річний заробіток. Тобто тоді це були великі гроші, — пригадує старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України, докторка соціологічних наук Олена Стрельник. — Але саме як механізм підвищення народжуваності вони спричинили дуже незначний і короткотерміновий ефект.
Якщо проаналізувати графік кількості народжень за той період, то дійсно побачимо позитивну динаміку. Але, по-перше, вона почалася ще до збільшення виплат — у 2002-му. І принаймні частково це можна пояснити компенсацією стрімкого падіння народжуваності в 1990-ті. З 2014-го все повернулося до звичного рівня.
Тоді Інститут демографії та соціальних досліджень упродовж кількох років проводив опитування, аби відслідкувати ефект грошових виплат, і дійшов висновку, що допомога вплинула на народжуваність лише приблизно 12 % батьків. Тобто більшу частину коштів отримали ті родини, які й без того народили б дитину.
Річ у тім, що матеріальні стимули впливають не так на кількість дітей, як на календар народжень батьків. Тобто спонукають їх мати дитину зараз, тоді як за відсутності стимулу вони наважилися б на народження пізніше. Так і виникають стрімкі зростання в динаміці показників.
— Більшість потенційних батьків не змінюють своїх намірів виключно через допомогу, оскільки для них важливі можливість поєднувати народження й кар’єру, доступне житло й освіта для дітей, дитячі садки й послуги, уже згадані безпека й стабільність, — пояснює Борис Крімер.
Існує припущення, що насправді до виплат у такому форматі чутливі переважно малозабезпечені сім’ї. Українські науковці не можуть підтвердити, чи спостерігався такий ефект в Україні, оскільки окремих досліджень на цю тему не проводили. Проте організації, які допомагають родинам у складних життєвих обставинах, натрапляли на подібні факти.
Складні обставини
У 2012-му Інна Щербак захистила дисертацію на тему дитячої бездоглядності, в якій досліджувала, зокрема, механізми стимулювання народжуваності в країнах Європи. Працювала в притулку для дітей в Одесі, а пізніше, коли прийшла в «СОС Дитячі Містечка», мала досвід роботи з малозабезпеченими сім'ями Київської та Луганської областей.
— Тож я добре знаю ситуацію зсередини. Бачила малозабезпечені сім’ї, які народжували дітей одну за одною. От і уявіть. Сім’я перші три роки отримує ці кошти, а далі все — вони не мають чим годувати, — розповідає вона. — Натомість інтернати вміють показати батькам, як у них гарно. Пригадую одну маму, насправді вона не одна така. У неї було п’ятеро дітей — і всі в інтернаті. Ми намагалися переконати забрати їх. Але вона на це казала: «Їм же там краще, вони не хочуть додому, у них є заняття з музики, а в селі цього немає». Розумієте? І це вже не тільки про гроші, а й про те, що потрібна інфраструктура, мають бути якісні соціальні й освітні послуги на місцях. Бо без цього саме по собі істотне підвищення виплат не працює як слід. Я не кажу, що воно катастрофічно збільшить кількість дітей, яких народжуватимуть малозабезпечені сім’ї та яких «вербуватимуть» інтернати, але однозначно такий ризик є.
З нею погоджується Маріанна Онуфрик, керівниця громадської організації «Соціальна синергія».
— Тоді після підвищень виплат очевидними стали суттєві проблеми. Бо за три роки новоспечені батьки побачили, що дитячих садочків не вистачає, дитяча інфраструктура нерозвинена, навіть просто кудись зайти неможливо, бо де там те безбар'єрне середовище. Але ж наявність усього цього робить родини й дітей видимими, особливо якщо йдеться про родини з ознаками вразливості: чи то в сім’ї дитина з інвалідністю, чи то дитину виховує одинока мама або тато і так далі. Бо коли вони дійсно мають можливість комунікувати, соціалізуватися, перебувати з іншими в спільному просторі, тоді найкращі шанси вчасно підхопити родину, яка потрапила в скруту. І в розвинених країнах основні зусилля спрямовані саме на запобігання таким ситуаціям.
Інна Щербак мала нагоду пересвідчитися, як працюють соцслужби та школи в Німеччині, аби виявити неблагополуччя в родині. Коли сім’я тільки-но переїхала, у 9-річного сина Інни почалися досить важкі адаптаційні місяці. У місцевій школі відреагували на це.
— Запрошували мене поспілкуватися, звертали увагу на емоційні прояви сина. Я тоді відчула, що моя дитина під прискіпливим поглядом. Ми одразу кинулися до психологів — і, на щастя, усе налагодилося. Що мені особливо сподобалося, то це зворотний зв’язок зі школою: мені розповідали про прогрес сина, хвалили його, — каже Інна.
А коли вона отримувала свідоцтво про народження вже Діани, то їй одразу дали інформацію про місцеві групи допомоги для всіх охочих, а також окремі групи для сімей у складних життєвих обставинах.
У нас же зазвичай механізми допомоги запускають, коли все вже дуже-дуже погано.
— Звісно, в ідеалі сім’ї мають отримувати достойні виплати. Але ще важливіше інвестувати в розвиток послуг — не тільки освітніх або медичних, але й соціальних. Адже через війну потенційно вразливих родин у нас усе більше, — каже Маріанна Онуфрик. — І зараз, до речі, цій комунікації приділяють більше уваги. Ми потрапили в поле зоре міжнародних організацій, і вони так чи інакше впливають на порядок денний.
Маріанна очолює громадську організацію «Родина для осіб з інвалідністю», де надають послуги дітям з інвалідністю. Вона зізнається, що з початком повномасштабного вторгнення вперше за час існування організації всі послуги для родин безкоштовні.
— Ми розширили їх перелік, відремонтували друге приміщення, узяли більшу кількість людей, — розповідає вона. — Усе завдяки донорам, тоді як втратили навіть ті 10 % співфінансування з боку київської влади, які були. Оскільки ми повністю покладаємося на зовнішні ресурси, то донори й визначають, куди спрямовувати зусилля. А вони роблять фокус не на соціальних виплатах, а, навпаки, на самозарадності родин — на послугах денного догляду, тимчасового перепочинку для батьків, пошуку роботи. От, приміром, зараз розпочинається великий проєкт для громад і в умовах прямим текстом написано, що фінансування отримають ті ініціативи, які допоможуть працевлаштуватися батькам. Скажімо, ви беретесь організувати денний догляд за дітьми, щоб вивільнити час батькам. Отакі ініціативи зараз превалюють і формують, у тому числі політику уряду.
Якщо говорити про фінансові інструменти підтримки сімей з дітьми в Україні, то вони крутяться переважно навколо перших трьох років життя дитини. Але оскільки поява дітей збільшує витрати й, відповідно, ризик бідності, то важливі як тривалість цієї підтримки, так і стабільність. Тому в європейських країнах часто акцентують саме на невеликих, але довготривалих платежах до 18–20 років.
Водночас задіюють інші інструменти. Приміром, податкові пільги для родин з дітьми, бо працюють не каральні методи, а заохочувальні. Або відпустки для батьків при народженні й відпустки для догляду за дитиною — хай вони коротші, ніж в Україні, але оплачувані, що головне.
Цікаво, що першу спільну оплачувану відпустку, яку міг узяти будь-хто з батьків, запровадила Швеція ще в 1974 році. Зараз це 480 днів, причому кожен з батьків, якщо їх двоє, має право на 240 днів з них. Тобто працює принцип «або бери, або втратиш». Таке залучення татів до догляду, каже Борис Крімер, мало позитивний ефект на народжуваність, як показали дослідження.
— Але, до речі, ті самі скандинавські країни, де народжуваність довго трималася на високому рівні, як для розвинених країн, ніколи не ставили пронаталістських цілей. Узагалі в них політика не ведеться в цьому дискурсі «народжуваність потрібно збільшити якомога швидше», — уточнює він. — Їхні зусилля спрямовані насамперед на покращення якості життя батьків і дітей. І я хотів би звернути увагу саме на це.
Французькі діти
— Оскільки я психолог, завжди питаю «Навіщо?», «Для чого?», «Яка мета?». Ми хочемо підвищити народжуваність, щоб потім ці діти...? — каже Світлана Паніна.
— Працювали, платили податки. Думаю, у держави мета одна, — відповідаю я.
— Країни, де є висока народжуваність, але немає достатньої підтримки освіти, здоровʼя, культури, ми зазвичай не бачимо як економічно стабільні. Діти, яким бракувало якісної освіти в дитинстві, у дорослому віці не будуть тими, хто годуватиме нас, коли ми постаріємо. Це не вони платитимуть податки, найпевніше, вони потребуватимуть соціальної допомоги самі. Є такий важливий показник — індекс людського розвитку, який використовує ООН, щоб оцінити потенціал розвитку суспільства. Що він нижчий для країни, то менше народжуваність впливатиме на майбутні надходження й таке інше. Розумієте?
Родина Світлани ламає стереотипи про сучасну модель сім’ї. У них з чоловіком четверо дітей і троє котів, хоча тих і не враховують у статистиці. У 2014-му Світлана з рідними мусила залишити рідний Крим. А у 2022-му — Горенку. Тікали звідти буквально під обстрілами. А після кількох важких переїздів з країни в країну зрештою осіли у Франції.
— Я була впевнена, що тут висока народжуваність завдяки великій кількості емігрантів з економічно не дуже розвинених країн. Але насправді багато французьких родин обирають народити собі навіть трьох-чотирьох дітей. Країна підтримує великі сімʼї, робить так, щоб діти не опинилися в скрутному становищі. Вони отримують соціальні виплати, якщо дохід батьків нижчий за певний неоподаткований мінімум на кожного члена родини. Але навіть якщо батьки заробляють достатньо, вони все одно отримують податкові преференції.
І що більше дітей у родині, то менше вона платить податків.
Народжуваність у Франції дійсно досить довго була однією з найвищих у Європі. Але й коштувало це так само дорого: на сімейну політику країна спрямовує 3,5–4 % ВВП.
— Насправді секрет у тому, що якщо ти хочеш материнства, то воно тут доступне. У Франції, на жаль, досі немає перемоги фемінізму. Жінки, як і в усьому світі, вигрібають домашні справи, дітей і при цьому працюють. Але в чому може бути впевнена будь-яка француженка? Якщо вона народить, то може розраховувати на мінімальні соціальні виплати до трьох років, щоб залишатися з дитиною. Так, це буде не надто заможна родина, але навіть якщо жінка народила одна, ані вона, ані дитина не підуть з простягнутою рукою. Будуть виплати, їй допомагатимуть оплачувати, приміром, ясла, допомагатимуть з працевлаштуванням, — розповідає Світлана.
Оплачувана відпустка для догляду за дитиною невелика, як правило два місяці. Але в цей період мати отримує 60–100 % зарплати. Потім вона може звернутися по соціальні виплати, але більшість із тих, хто працював до пологів, обирають повернутися на роботу.
— Тобто мати має цю можливість вийти на роботу, якщо вона хоче, — каже Світлана. — І її всіляко в цьому підтримують. Як наслідок, тут не дуже поширене грудне вигодовування, але навіть лікарі досить легко ставляться до цього — ніхто матерів не звинувачує в «недостатньому материнстві».
У муніципальні ясла дитину можна відправити вже з шести місяців. У Франції теж є проблема з дефіцитом місць. Але держава підтримує створення приватних мініясел — це коли жінка няньчить трьох-чотирьох дітей у режимі садочка. Преференції, пов’язані з народженням дитини, закінчуються переважно через три роки. Адже з цього моменту кожна дитина має обов’язково піти до школи.
— І, напевно, найсильніше враження на мене справила дуже якісна французька шкільна освіта і ступінь їхньої інклюзії. Якщо дитина не може ходити, то батьки або спеціальне таксі привозять її на колісному кріслі, і далі це вже справа вчителя й асистента підхопити дитину, привітати й інтегрувати в шкільне життя. Якщо в дитини є розумова відсталість, з нею додатково займається спеціальний помічник педагога. Дітей з інвалідністю, навіть з тимчасовими порушеннями руху або здоров’я, залучають до всього, що тільки доступне всім звичайним дітям у школі. Це добре для дитини, для родини й, кінець-кінцем, державі такий підхід обходиться дешевше. Мої діти з особливими потребами. У Богдана синдром Дауна, який тут вважають важким діагнозом. І хоч спеціальна комісія розглядала наш запит на відвідини школи 10 місяців, але очікування було того варте. Богдан почав учитися у звичайній школі (хоча він там єдиний з таким станом) і став фактично її символом, улюбленцем усіх, — розповідає Світлана.
Перші в черзі на місця в яслах і групах подовженого дня саме працюючі мами й матері, які самостійно виховують дітей.
— У мене є одна подруга-француженка. У неї двоє дітей, молодшому три роки, вона живе зі своїм бойфрендом, батьком дітей. Про те, що вони не одружені, я дізналася нещодавно, коли мене запросили на весілля, — сміється вона. — Чому вона не одружена? Зокрема і через деякі соціальні преференції, які має як мама, яка одна. І француженки користуються цим. Чом би й ні? «Діти ростуть швидко, а чоловіка обираєш надовго, треба все добре обміркувати», — кажуть французькі жінки й не квапляться з весіллям.
В Україні ми були дуже відокремлені від державних інститутів, каже Світлана.
Я звикла розраховувати на себе. Як у мене було? Я багато працюватиму й достатньо зароблятиму, мої діти отримуватимуть платну медицину, якщо треба — додаткову платну освіту. І в Україні саме так усе і складалося.
У Франції інакше. Тут Світлана, навіть працюючи цілодобово, не зможе дозволити собі ані платну освіту, ані платну медицину для великої родини. На щастя, у цьому поки що немає потреби. Страхова медицина навіть з базовою державною підтримкою доступна й гідна.
— Але треба бути з державою чесною. Тут я перетворилася на справжнього бухгалтера, який постійно заповнює декларації про доходи й рахує кожен євроцент, — сміється вона.
Французька сімейна політика — приклад комплексного підходу зі складною сумішшю різноманітних інструментів.
— Тут дійсно розвинені виплати при народженні, вони диференційовані, і складно переповісти всі їхні комбінації. Є система податкових пільг для батьків з дітьми. Але все ж я починав би зі системи догляду за дітьми, яка важливіший елемент у сучасній сімейній політиці. Якщо вже ранжувати далі, то потім ідуть відпустки для догляду за дитиною, виплати й житлова політика, — каже Борис Крімер.
Змінити фокус
Але якщо вирішили, що хтось ухопив бога за бороду, то це тільки здалося. Демографічні процеси все одно складніші й непередбачуваніші. І навіть у Франції, попри всі зусилля, рівень народжуваності останніми роками знижується.
Це змусило Емманюеля Макрона говорити про необхідність «демографічного переозброєння». Безкоштовні тести на фертильність, доступніші програми штучного запліднення, триваліша оплачувана декретна відпустка — усе це частина його нового плану, який має врятувати ситуацію.
Демографічна наука й політики країн накопичили величезний досвід різних механізмів регулювання народжуваності й постійно поповнюють його. Але правда і в тому, що без карколомних результатів і без якогось інструменту, який має доведену ефективність впливу на бажання мати дітей, чарівної пігулки не буде, каже Олена Стрельник.
Тепер додайте до цього фактор війни. І йдеться не тільки про прямі загрози. Війна змінює саму структуру української сім’ї, деформує її: багато родин вимушено розділені, багато людей виїхали, зростає кількість родин, де мама сама виховує дитину. Так само війна змінює розподіл гендерних ролей у сім’ї. Тут трансформації найбільше зачепили сім’ї військовослужбовців. У цих родинах жінки беруть на себе ті рішення, які раніше ділили з чоловіками.
Водночас ми не можемо скористатися тими позитивними трендами, які вже встигли проявитися до повномасштабного вторгнення.
— Ми досягли доволі значних змін у популяризації нових моделей батьківства, того самого образу тата в декреті. А тепер я думаю, що на рівні публічного визнання чи промоції цих моделей не найкращі часи. Бо панівний образ хорошого тата, коли вся країна потребує захисту й залучення чоловіків до війська, — це тато-військовий. З цієї точки зору, боюся, ми ризикуємо втратити той прогрес, який мали до великої війни в питаннях так званої турботливої маскулінності, — каже соціологиня.
Певний відкат стосуватиметься і жінок, які й без того переважно на собі тягли репродуктивну працю. Зараз із цим буде гірше. Дитсадки не всюди працюють, бо немає бомбосховищ, очевидно, що багато родин воліють доглядати дітей вдома. Серед принципово нових викликів, за словами Олена Стрельник, — саме жінки своєю доглядовою працею компенсують ще й недоліки державної системи лікування та реабілітації військових. Усе це разом знижуватиме рівень їхньої економічної активності, ну і поглибить гендерний розрив в оплаті праці й нижчі пенсії жінок.
Мені здається, нам варто змінити фокус питання з «як стимулювати народжуваність?» на «як створити ті умови, за яких родина захоче народжувати дітей в Україні», — каже Олена Стрельник.
Зараз обговорюють проєкт стратегії демографічного розвитку до 2040 року, у якому є великий блок завдань, пов'язаних зі створенням суспільства, дружнього до сімей, до можливостей балансувати між професійними та сімейними обов'язками.
— Стратегію вже критикують. Мовляв, вона за все хороше й проти всього поганого. Але я не підтримую цієї критики. Саме тому, що слідкую за цими документами весь період незалежності й добре пам'ятаю попередні версії. Це був жах, бо там йшлося про відродження багатодітності, традиційних сімейних цінностей. Оця риторика, знаєте, класична, патріархальна. Тож я дуже тішуся, що ми нарешті в цьому документі відійшли від такого примітивного розуміння, що колись зможемо відродити моделі, характерні для традиційної України. Такого не буде, тому що суспільство змінилося й ми не можемо очікувати, що сім'я буде така сама, якою вона була 100–200 років тому, — пояснює Олена Стрельник.
І народження — це тільки початок. Важливо, де народжена дитина проведе своє життя.
— Уявіть, що ми зараз, приміром, зробимо величезні виплати, народимо за декілька років, скажімо, на 20 % дітей більше, ніж у якомусь 2025 році. Проте ситуація з безпекою в нас не покращиться, з економікою так само. Тож є висока ймовірність, що батьки просто вивезуть цих дітей. Тому вкладатися треба в якість життя і розвиток людського капіталу — це те, що треба робити завжди. І є шанс, що це сприятиме вищій народжуваності. Або принаймні вона повільніше зменшуватиметься, — каже Борис Крімер. — Треба допомогти родині реалізувати своє бажання мати таку-то кількість дітей. Це максимум, що ми можемо зробити. Якщо вони хочуть двох дітей, треба, щоб вони змогли народити й виростити двох дітей. Якщо хочуть одну, треба, щоб змогли народити й виростити одну.
***
Ксенія, про яку ми розповідали на самому початку, — хоч і незапланована, але бажана дитина.
— Я мріяла про двох, бо сама росла в сім’ї, де були я і брат. Мені здавалося це ідеальним — ненудно разом, не будуть егоїстами, — сміється Олена.
Зрештою, її мрія здійснилася, хоча шлях до неї — це окрема історія. Перший шлюб, у якому Олена народила сина, розпався. За десять років був другий, на який вона покладала надії. Але непрості стосунки, а тут ще й повномасштабне вторгнення, яке розділило сім’ю (чоловік Олени — військовослужбовець). Потім два найстрашніші місяці в Маріуполі, де вона залишилася заради мами. Примарний шанс на порятунок.
— Пам’ятаю, як ми вперше простояли із сином у черзі на евакуаційний автобус. Люди з валізами щодня збиралася біля торгового центру ПортCity. Це був початок травня. До нас приїхали військові, мабуть, денеерівці, з роздрукованим аркушиком, на якому напис українською (це мене вразило): «Автобусів на Запоріжжя не буде». Нам постійно казали: «Ніхто вами не цікавиться, ніхто про вас не домовляється, дарма ви тут стоїте».
Але тоді почалася місія евакуації цивільних з Азовсталі — і автобус таки приїхав. Зрештою після фільтрації, переїзду до Запоріжжя Олена із сином опинилися у Львові, де їх на перший час прихистив родич.
— Чоловік кілька разів приїжджав. Так і з’явилася Ксенія, — каже вона.
Тут можна було б розповісти про рішення розлучитися, яке все ж прийняли Олена з чоловіком, і самостійне материнство. Про невдалі пошуки гуртожитку, про життя в орендованій кімнаті, про відсутність нормально оплачуваної роботи. Нині заклад, у якому Олена працює вихователькою-методисткою, на простої. Розказати й про щедрий на допомогу Львів, де вона отримала підтримку, психологічну зокрема. І це не заслуга держави, яка так хоче, щоб народжувалися діти.
Але замість цього просто залишу тут її слова:
— Моя ситуація не найскладніша, але й не дуже позитивна. Що ж тоді дає мені наснагу жити далі й бути мамою? Я умасштабнила свою роль. Кажу собі: ти робиш велику справу — ти плекаєш нове життя. Зараз! І тоді я ніби піднімаюся над своїми проблемами й дивлюся згори. Ловлю кожен момент, проведений з дитиною, і зміни, які в ній відбуваються. Це такі унікальні миті. І негаразди втрачають свою ціну й вагу. Я розглядаю материнство як проєкт. Кінцевий результат, який я хочу мати, важливий. Для мене це розумна, здорова, щаслива жінка. І кожного дня я працюю над цим.
Попри все.
