Вразливі
За даними Національного інформаційного бюро, Україні вдалося офіційно задокументувати випадки депортації або примусового переміщення 19,5 тис. дітей. Частину з них розлучили з батьками або законними представниками.
Водночас в особливо вразливому становищі, як зазначають автори дослідження, опинилися статусні діти (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування. — LB.ua). З одного боку, їхніх законних представників чи близьких рідних змушували прийняти російське громадянство. А вихованців інтернатів Росія фактично привласнила, колективно нав’язавши громадянство за рішенням керівника закладу. З іншого боку, на окупованих територіях тривають процеси позбавлення батьківських прав.
«Відповідно до “підсумкових звітів” Міністерства просвіти РФ “з виявлення та влаштування дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків”, за три квартали 2023 року у так званих луганській народній республіці (далі — “ЛНР”), донецькій народній республіці (далі — “ДНР”), частинах Запорізької та Херсонської областей, підконтрольних російським агентам, було виявлено 1020 дітей, які “залишилися без піклування”. Частину з них забрали в кровних родичів під приводом “безпосередньої загрози життю чи здоров’ю” без уточнення деталей. 78 зі згаданих дітей було передано на усиновлення громадянам РФ».
З дослідження «(Не)повернення дітей: Україна перед найбільшим викликом з часів незалежності»
Так само повномасштабне вторгнення посилило кризу в сім’ях, які вже перебували в складних життєвих обставинах, але залишались непомітними для держави. Тому, зауважують у дослідженні, вони не отримали вчасно підтримки або не знали, як нею скористатися.
Якщо почати з цифр, які всі вже, напевно, вивчили, приміром, ці понад 19 тисяч депортованих або переміщених дітей, яких Україні вдалося ідентифікувати. Ця кількість не змінюється кардинально, хоча говорять про те, що вона може бути в десятки разів вищою. Виходить, це якась стеля, в яку ми вперлися? Ми не можемо знайти дітей?
З цифрами все дуже складно. Скажімо, є експертна оцінка кількості дітей, які залишаються на окупованих територіях. Це 1,6 млн. Але насправді ми не знаємо точно. У нас траплялися кейси, коли діти, яких ми повернули з Росії, за всіма даними мали б бути в окупації з рідними, а фактично ні. Є випадки, коли дитина поїхала в Європу на навчання, а ми її знайшли в Росії. Усі були дуже здивовані, як же так, адже ми перевіряли й Польща передавала якусь інформацію.
Але на практиці перевірка — це тільки температура по кімнаті. Ситуація змінюється, вона динамічна. Від дітей, яких повертаємо додому, ми дізнаємося про інших, про яких нам нічого невідомо. І процес депортації триває прямо зараз. Мої рідні залишаються в Донецьку, і я час від часу читаю місцеві канали. Інформація про те, що діти поїхали на відпочинок до Владикавказа чи ще кудись — лейтмотив повідомлень. І велике питання, чи ці діти повертаються і що це за діти. Особливо страшно, коли вивозять підлітків 16–17 років. Ми ж розуміємо, що на них може чекати. Бо повертали хлопців, які вже мали на руках повістки і яким уже казали: підеш захищати «вєлікую Росію». Ну і маленьких дітей вивозять так само. Можемо тільки здогадуватися, що далі.
Наскільки я розумію, більшість дітей, яких ви повернули, з вразливих сімей.
Так. У нас є діти, які п'ять-шість разів змінювали сім'ї, були під опікою бабусі, потім в інтернаті, потім під опікою іншої бабусі. Є діти з багатодітних родин або ж мама виховувала дітей сама. І про них хоча б можна знайти дані в тому чи іншому реєстрі.
Тобто вони принаймні видимі.
Але є і такі сім'ї, які взагалі ніколи не потрапляли в поле зору соціальних служб. Умовно, якщо є мама, яка виховує двох дітей, і тато ніби є, але фактично його немає, то це точно вразлива сім'я. Але інформації про неї ми не маємо. І потім з'ясовується, що мама самостійно намагалася щось зробити, щоб виїхати з дітьми, і в неї нічого не вийшло. І таких випадків чимало. Тому ми в дослідженні зробили висновок, що депортація стала можливою ще й тому, що недостатньо працювала, зокрема, превенція, тобто виявлення таких сімей.
Ну і якщо подивитися, то значна частина дітей, яких повернули, або мали досвід перебування в інтернатних закладах, або були вивезені в складі інтернатів. Ми не вважаємо, що тут винна Україна, і ми знаємо, хто ворог і чому це відбулося. Але чи можливо було цьому якось запобігти? Я вважаю, що так. Хоча б вивозити інтернатні заклади. Так, ми знаємо, що Херсон окупували першого ж дня. Але ж більшість маріупольських закладів устигли виїхати, розумієте? А ось, наприклад, Куп'янська спеціальна школа: дітей з неї вивезли спочатку в Луганську область, а потім на російську територію, і ми ще у 2022 році повертали по одній, по дві дитині.
При цьому підходи Росії незмінні — дітей повертає на власний розсуд, і незрозуміло, як визначає, кого віддасть, а кого ні?
Абсолютно. Тут не можна щось передбачити, на жаль. Я можу лише сказати, що повертати дітей стає все складніше й буде ще гірше. Це й питання часу, який грає проти нас.
У нас багато дітей, з якими маємо контакт, але не можемо їх повернути. Не можемо, тому що нам їх просто не віддають.
І це стосується навіть таких дуже відомих кейсів, як про 31 дитину з Маріуполя, Харцизька та Шахтарська, про яких уже робили розслідування, зняли документальне кіно (вивезення дітей до Московської області в пансіонат «Поляна» санкціонував голова «ДНР» Денис Пушилін. — LB.ua). Якщо подивитися на цей список, то ми повернули дуже мало. Приміром, Богдана Єрмохіна, трьох дітей Межевих. Є ще кілька, але називаю тільки публічні кейси. Усі інші залишаються там, де вони й були. Та сама історія з Херсонським будинком дитини, з Олешківським дитячим будинком-інтернатом. Я просто перераховую резонансні випадки, про які точно всі знають, хто плюс-мінус вивчав цю тему. Але насправді ситуація більш жорстока, тому що є діти, які дуже хочуть повернутися додому до своїх батьків в Україну, але їх перекидають з однієї російської прийомної сім'ї в іншу.
І це одні з найскладніших випадків, коли батьки чи законні представники намагалися виїхати з окупації через Росію самі або за допомогою волонтерів і по дорозі дорослий, не дай боже, помер. Або от ситуація — маму заарештували, вона зараз у СІЗО, а дитина сама. Вивозити таких дітей важко, навіть якщо є інші родичі. Це вимагає великих зусиль і державних органів, і громадських організацій. Оскільки сьогодні навіть передати документи в Росію — така собі задача із зірочкою.
Плюс зараз з’явилася нова тенденція. Дитина потрапляє в інтернатний заклад у Росії, а в неї тут є українські рідні, які готові забрати. І щоб вони могли це зробити, від них вимагають отримати російське громадянство й оформити всі документи відповідно до російського законодавства. Тобто такі випадки були від самого початку, але зараз вони набувають масовості. Тому ми просто змушені діяти рішуче. Якщо знаємо, що умовно завтра-післязавтра є ризик потрапляння дитини в інтернатний заклад, шукаємо можливості вивезти її просто сьогодні. І не завжди це відповідає законодавству. Але в нас є задача зробити все в найкращих інтересах дитини — возз'єднати її з рідними, дотримуючись умов безпеки.
Ну і, відповідно, якихось передумов для того, що ми повертатимемо дітей великими групами, поки що немає?
До процесу повернення залучені міжнародна коаліція та Катар. Але поки що ми не бачимо значущого прогресу. Наскільки мені відомо, то попередні списки, які Україна передавала Катару як посереднику, великі — по 700 дітей. І я пам'ятаю, що в грудні в нас була зустріч з колегами. Ми обговорювали, що, можливо, з початку року будуть повертати велику кількість дітей і як нам треба підготуватися. Але цього так і не сталося. І не тому, що дітей немає, а тому, що нам їх не віддають, от і все.
Можу сказати, що координація між тими, хто дотичний до ідентифікації дітей і повернення, йде непогано. Це і Офіс омбудсмана, і команда, що залишилася від Міністерства реінтеграції, і Національне інформаційне бюро, і громадські організації, і організації, які займаються безпосередньою евакуацією. Є координаційний центр, який супроводжує дітей після повернення. Але все це дуже складні процеси.
А особисто для вас які найскладніші випадки?
Чесно, я намагаюся максимально абстрагуватися, і якщо в нас з'являється кейс, то немає такого, що хочу когось звинуватити. Моя основна задача — безпечно повернути дитину в Україну. Але коли з'ясовуємо обставини… Наприклад, у дитини батьки загинули у 2014-му, вона залишилася з бабусею. Дитина проукраїнська, мала активну позицію, а бабуся в кращих радянських традиціях була проти України. У 2023 році вона приїхала в Польщу, відзвітувала (бо на бабусю оформлена опіка), що дитина там на навчанні, сама повернулась в окупацію, а дитину відправила до Воронежа. І дитина, розуміючи, що в неї нікого нема, крім цієї бабусі, майже рік шукала можливості виїхати сюди. Розумієте, отакі історії, вони просто прибивають.
Насправді дуже часто порушують права дітей власні батьки, законні представники.
Дійсно багато історій, пов’язаних з внутрішньосімейними конфліктами, коли батьки ділять дітей. І в Європі є така історія. Мама поїхала з дітьми, і є тато, який до нас звертається по допомогу. Або, наприклад, батько вивіз дитину в Росію, а мама намагається її повернути. І дитина хоче бути з мамою в Україні, а батько категорично проти. І він що завгодно готовий зробити, навіть відправити дитину в інтернат, тільки щоб Росія, бо таке його рішення. Але це точно не наша тема.
Бо у вас у такому разі просто зв'язані руки?
Так. Якби він, умовно, був позбавлений батьківських прав, то тоді включаються інші механізми. І тоді для цього є Офіс омбудсмана, можна якимись законними шляхами пробувати повернути дитину.
Я думаю, ви також бачите, що час від часу Україна віддає дітей у Росію, оскільки в них там, наприклад, мама, або тато, або ж бабуся, а тут, в Україні, батьки загинули. Отакі історії теж є.
Але якщо, скажімо, батьки військові, а дитина залишилася з родичами і вони раптом передумали віддавати дитину, тут ми втручаємося. Для цього є медіація. За допомогою наших психологів, фахівців ми розмовляємо, намагаємося налагодити контакт з дорослим, пояснити, що це дитина, вона хоче бути з батьками, батьки чекають на неї і ви не маєте права утримувати її. Десь це спрацьовує, десь ні. Але ж є випадки, коли просто сусідка забирає дитину, бо в тої померла бабуся. І не хоче віддавати. Це, як правило, підлітки чи молодші підлітки. Вони намагаються зв’язатися з родичами, а сусідка повідомляє про це новій окупаційній владі й каже, що краще інтернат, ніж Україна. Діти іноді самі тікають, і ми раптом дізнаємося, що дитина десь у Ростовській області. І тоді шукаємо варіанти, як її підхопити. І добре, коли з документами, та дуже погано, коли без, але все одно шукаємо шляхи.
Чи от маємо історію, коли три брати втратили маму. Самі виїхати вони не можуть, але серед них є старший хлопець, він повнолітній, міг би оформити опіку. Але йому не дають це зробити. І ми спільними зусиллями намагаємося продумати, як нам легалізувати цю сімейну історію, щоб їх вивезти.
Правозахисники кажуть, що дітей розпорошують по території Росії, переміщують з місця на місце. Це дуже нагадує те, як РФ поводиться з полоненими.
У нас є випадки, коли дитина спочатку була в таборі в Геленджику, потім, коли ми її знайшли, вона вже була в Єйську, а коли доїхали за нею, вона опинилась у Воронежі. І тримати зв'язок за таких обставин складно. До того ж батьки мали заборону на в'їзд у Росію, а росіяни хотіли віддати тільки батькам. І ми шукали варіанти, як це можна зробити. Знайшли родичку, на яку оформили доручення. Ось у таких умовах доводиться повертати дітей.
Я не можу сказати, що ми вивезли мільйони. Ні, це по одній, по дві дитини. І не завжди ми впевнені в тому, що нам вдасться. У нас є багато випадків, з якими не можемо впоратися. Приміром, приїхали за дитиною, але сусідка викликала міліцію й ми не змогли вивезти дівчинку. Її мама загинула, тато тут воює, і вона дуже хотіла до нього. Як з’ясувалося, сусіди слідкували за нею, перевіряли телефон, потім просто відібрали. І зараз ми не можемо вийти на зв’язок з дитиною. На жаль, бувають такі драматичні історії. І можна чекати повноліття, якщо це діти плюс-мінус дорослі, а якщо маленькі, то ще складніше й емоційно також, бо розумієш усі розклади на майбутнє.
А коли вдається повернути когось, то, крім радості, особисто я відчуваю, знаєте, таке спустошення.
І головна біда, що не може бути якогось універсального рішення. Тобто якщо вчора щось спрацювало, це не факт, що за тиждень це працюватиме так само. Є дуже-дуже різні випадки, і я не можу узагальнити. Можу говорити тільки прикладами конкретних дітей, конкретних обставин. Тому це не про тенденції, а про якісь окремі явища.
Травма прив’язаності
Примусова зміна громадянства, навчання за російськими програмами, цілеспрямоване перевиховання, мілітаризація — такі реалії життя українських дітей на тимчасово окупованих територіях і в Росії.
«Початкова, загальна та середня освіта на окупованій території має на меті змусити українських дітей усвідомлювати себе частиною російського народу, патріотами “Батьківщини” — РФ, за яку вони ладні стати до бою та віддати власне життя. Пропагандистські наративи містяться не лише у навчальних посібниках, вони також насаджуються під час позакласних, але обов’язкових занять, таких як “Розмови про важливе” (“Разговоры о важном”) і “Уроки мужності” (“Уроки мужества”). На базі навчальних закладів також діють “кадетські й казачі класи”, які мають підготувати учнів до вступу у військові заклади освіти і несення військової служби».
З дослідження «(Не)повернення дітей: Україна перед найбільшим викликом з часів незалежності»
Свої дії Росія маскує нібито гуманітарними цілями — евакуювати, надати соціальний захист. Або ж це просто відверті погрози, залякування й фактично примус.
«14-річна юнка з Херсонщини пригадала, що “в школі пропонували табір у Росії дуже наполегливо. Багато дітей виїхало, але назад їх не привезли. Поки батьки їх самі шукали, дітям сказали, що батьки відмовились і їм треба звикати жити в Росії”».
З дослідження «(Не)повернення дітей: Україна перед найбільшим викликом з часів незалежності»
За даними правозахисників, у 2023-му мережа таборів і санаторіїв, куди відправляли на «відпочинок» українських дітей, налічувала 55 закладів у Росії, 9 в окупованому Криму та 13 у Білорусі. Приміром, цього літа окупаційні адміністрації планували вивезти на «відпочинок» до 40 тисяч українських дітей. Це майже вдвічі більше, ніж минулого року.
По суті, пояснюють автори дослідження, це не що інше, як тимчасове вилучення дітей у батьків, утримання їх у закритих закладах, де вони навчаються за російськими чи білоруськими освітніми програмами та проходять патріотичну й військову підготовку. Мілітаризація відбувається і через діяльність патріотичних і військово-патріотичних рухів, таких як Юнармія, «Лідер» («Вагнерьонок») чи «Молода Республіка» тощо.
Водночас що довше дитина навчається за російськими програмами, то глибшим є вплив.
З вашого досвіду, як відрізняються діти, які мали досвід депортації кілька місяців, і ті, які провели в Росії або на окупованих територіях, скажімо, два роки?
Тут варто дивитися все ж таки не на термін, а на ті обставини, через які пройшла дитина. У нас є дитина, яка була два місяці в російському таборі, але за ці два місяці вона втратила маму, не мала змоги зв'язатися з рідними, не знала, що її очікує, і ніхто їй цього не казав. І ця невизначеність, неможливість дізнатися, що з твоїми рідними, з людьми, яких ти любиш, ввела дитину в такий стан, який вимагає складної роботи.
Або є приклад хлопця з Луганської області, який спочатку втратив дідуся, потім батька, сам їх ховав, потім його відправили в Луганськ до реабілітаційного центру, із цього центру — до Росії в прийомну сім'ю. Прийомним батькам щось не сподобалося — його повернули в реабілітаційний центр, і врешті-решт з Луганська його забрала сестра. На той момент він встиг стільки всього пережити й умістилося це у відносно невеликі строки.
А є діти, які дійсно жили два роки в окупації, але поруч були знайомі, однокласники, люди, які їм допомагали, які опікувалися ними, і після того, як ці діти виїхали в Україну, я не можу сказати, що вони дуже травмовані.
Насправді депортація чи окупація — це одна з обставин. Що я бачу як фахівець у темі сирітства, то це багато ознак травми прив'язаності, коли дитина дуже сильно переживає розлуку зі своїми рідними, батьками і не вірить, що колись побачить маму. Уявіть, що дитина ще й потрапила в інтернатний заклад, де до неї жорстоко ставляться, постійно розповідаючи «ти нікому не потрібен, ні батькам, ні країні, нікому».
Що зараз з тими родинами, яким ви допомогли повернутися?
З важливого — вони нікуди не поїхали далі. Є сім'ї, які намагалися повернутися ближче до домівки, але все ж не в окупацію. У деяких дітей почалися проблеми зі здоров'ям, відповідно, їм була потрібна медична допомога. Якщо спочатку сім'ї, діти відмовлялися від психологічної допомоги, то через рік-півтора вони все ж звернулися. Ми продовжуємо допомагати їм з освітніми послугами, з пошуком репетиторів. Така допомога родинам точно важлива. Особливо тим, де є законні представники, тому що це нові сім'ї і їм потрібна підтримка. Бо це такий виклик, до якого вони, чесно кажучи, не готувалися.
І ми зараз з Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Офісом омбудсмана, командою Ірини Верещук (нині заступниця керівника Офісу Президента України. — LB.ua) й іншими громадськими організаціями розробляємо постанову, де випишемо, як має відбуватися реінтеграція дитини, а, по суті, соціальний супровід дітей, які були довгий час в окупації, в депортації. Бо вже зараз бачимо, що короткотривалої підтримки недостатньо. По правді, варто було б супроводжувати ці сім’ї до трьох років.
А як багато родин з дітьми виїжджають зараз з окупованих території?
По-перше, зараз є тільки один пункт виїзду в Україну — це Доманове (населений пункт на кордоні України й Білорусі. — LB.ua). До цього потрапити до України можна було через Колотилівку (населений пункт на кордоні України й Росії. — LB.ua). Ми рахуємо дітей, які виїжджають з окупованих територій, просто для себе. І йдеться про дуже невелику кількість. На день це може бути п’ять дітей. Якщо порахувати в сім'ях, то нехай це приблизно п’ять сімей.
І тут не питання в тому, що вони не хочуть. А в тому, що там недостатньо або немає інформації про те, куди їхати, що їх тут чекає. Натомість вони постійно чують, що не можна в Україну, що це небезпечно, і, мовляв, он скільки людей повертається, бо їх у чомусь звинуватили. Така там пропаганда, і вона працює. Один з останніх випадків: ми повертали маму з маленькою дитиною, жінка брала участь в АТО, дуже хотіла вибратися, але не вірила, що зможе проїхати. Думала, що потрапить у полон, що заберуть її маленьку дитину. Коли ми вивозимо людей з окупації, то потім часто дізнаємося про якісь такі обставини — у когось син у ЗСУ або ще щось.
Тобто це не про прийняття тієї влади, а про те, що дійсно не вистачає інформації, чи тут чекають, чи є якісь можливості і що буде далі.
Я сама, як ВПО, прекрасно розумію, як це, коли ти їдеш у нікуди. І люди часто кажуть: так, тут погано, нас примушують, щоб діти навчалися за російською програмою, примушують отримати російські паспорти, але хоча б є де жити і ми з голоду не помремо. Звісно, ситуації всі дуже різні. Але ми працюємо, розповідаємо, що допоможемо.
А які канали зв'язку з ними є?
Як би дивно це не прозвучало, але телемарафон багато хто дивиться. Не знаю, як вони це роблять, через які приставки підключаються, але це факт. Тому я думаю, що максимально треба використовувати в тому числі й такі ресурси, говорити про те, куди можна звернутися, яка буде допомога, і руйнувати ці страшні міфи.
А так, у принципі, основне джерело інформації — усе ж сарафанне радіо. От нещодавно була історія: жінка з дітьми виїхала й повідомила нам про те, що в неї по сусідству жили хлопці, мама яких померла в травні. Ми вийшли з ними на зв'язок і зрештою вивезли. Але це така робота, коли треба шукати, шукати, шукати, а потім намагатися переконати, що зможемо допомогти, зокрема й тоді, коли родина буде вже тут.
Нас дуже часто питають: «Дашо, а може, ви якихось ворогів України повертаєте, чи ви не боїтеся?». Ми не можемо гарантувати вплив на подальший шлях дитини. Але я бачу в дитині тільки дитину з її правами. І коли ми спілкуємося, я знаю про те, що вона каже: «Я хочу в Україну, я хочу жити зі своїми». У нас є дівчинка, яка мешкає в Криму з батьками й прагне виїхати в Україну, тут у неї родичі. І, може, ми ризикнули б їй допомогти, але рідні в Сумській області, а це зараз не найкраще місце для перебування. Їй має виповнитися 18, от, може, ми й допоможемо їй приїхати.
Коли ми розмовляли з вами минулого разу, ви казали, що ми наближаємося до критичної часової позначки — два роки. Це справді перешкода для повернення?
Так, особливо якщо ми говоримо про маленьких дітей до п'яти років. Мені дуже складно уявити, як ми вириватимемо цих дітей, які, скажімо відверто, не дуже розуміли, що відбулося. Але нам на допомогу все ж є Конвенція із захисту прав дитини, яка говорить про право дитини знати про свої коріння, про свою біологічну сім'ю. Я зараз повертаюся до того, що багато років працюю з дітьми, які втратили батьків, які влаштовані в сімейні форми виховання, усиновлені в дуже маленькому віці. У 10, 12, 15 років вони починають цікавитися своїм корінням, навіть якщо від них це приховували. Але все це знову ж таки час. Тому з підлітками простіше, оскільки вони виходять на зв'язок, вони повідомляють, де вони, планують самі свої втечі.
Робота над помилками
Кожна історія повернення — це кропітка робота багатьох людей без гарантованого результату.
У спрощеному вигляді механізм має такий вигляд: спочатку за запитом дорослого знаходять місце перебування дитини або ж її законного представника, якщо відомо, де саме дитина (Росія не надає списків з іменами й місцем перебування українських дітей, які були депортовані, переміщені чи перебувають на непідконтрольній Україні території). Далі з’ясовують обставини, як саме дитина потрапила на територію Росії чи на тимчасово окуповані території. Готують документи, які можуть знадобитися для повернення, розробляють логістику — це так звана індивідуальна траєкторія вивезення дитини.
Здебільшого дорослий мусить подолати кілька країн Європи, аби потрапити на окуповані території або в РФ. Сам шлях до повернення дитини може тривати від двох тижнів до двох місяців. Допити, вимоги російської сторони надати якісь додаткові документи або провести експертизу ДНК — те, що може трапитися в дорозі, і те, як Росія створює перешкоди на шляху додому.
Один випадок повернення, пишуть автори дослідження, коштує в середньому дві тисячі євро. Це включає логістичні й супровідні витрати. Після повернення дітей і їхні родини беруть під соціальний супровід, що триває до трьох місяців. Цей етап у середньому коштує дев'ять тисяч євро.
Чи ми за ці понад два роки виконали якусь роботу над помилками? Якщо подивитися на те, що відбувається в Донецькій області, де рухається лінія фронту, на Сумщину або Харківщину зараз, щось змінилося на краще з погляду тої ж евакуації?
Сказати, що для цього нічого не зробили влада чи організації, я не можу. Мій друг працює в «Білому Ангелі», евакуює з найскладніших точок. І я знаю, як вони приїжджають у населений пункт, цілий день розмовляють, домовляються, що завтра заберуть родину. Приїжджають, а їх нікого нема — вони поховалися по сусідніх будинках, по підвалах.
Мені здається, що це явище — адаптації до війни — недостатньо досліджене, але воно є. Особливо якщо ми говоримо про людей, які мали досвід виїзду: у них щось не склалося — і вони повернулися. Ми бачимо це по Харківській області. Улітку ми, як СОС Дитячі містечка, пропонували евакуацію місцевим з дітьми на Волинь. Там повний пансіон, їжа, аніматори, психологи. І нам було дуже складно знайти охочих. І я вже, чесно кажучи, не розуміла, як ще їх переконати виїхати хоча б ненадовго, щоб дитина поспала нормально, не в бомбосховищі, не під цими тривогами.
Люди приїжджали, були, а потім казали: «Ні, ми поїдемо назад. Ну а що, там же всі живуть». Не знаю, як це назвати, я не психолог і не хочу вигадувати, але прекрасно розумію, що буде ще складніше. Ми чуємо: «Поїдемо, коли стане гірше». І це кажуть люди в Покровську. Куди ще гірше? Ну а, відповідно до всіх гуманітарних стандартів, ми не можемо просто примусово забрати в мами дитину, бо це вважають порушенням прав дитини й ми вже багато про це говорили. Тільки якщо батьки, скажімо, п'ють безпробудно й дитина сама по собі, це інша ситуація. А там, де вони разом живуть, варять борщ у підвалі, є любов, то насильно нічого не зробиш.
Ну і треба розуміти, що багато з тих сімей, які залишаються, це сім'ї, які ми називаємо вразливими, сім'ї в складних життєвих обставинах: ну якось вони живуть, а якщо ще й гуманітарку привозять, то в принципі їм узагалі непогано.
А тут треба подолати інерцію, мати сили на це.
Так, це ж усе спочатку: треба приїхати, знайти, де жити, влаштувати дитину в школу, піти по якісь документи. І до того всього, коли людина насправді травмована, вона на отакі кроки просто не здатна. Вона як заморожена. Задача просто вижити. Ти прокинувся, дитина під боком — і все, тебе більше нічого не цікавить.
Так чи інакше ми постійно нагадуємо про Харківську область і про те, як важко в жовтні 2022-го повертали групу з 38 дітей, які були в Росії. Ці мами, бабусі, вони ридали, просили пробачення у своїх дітей після того, як віддали їх на відпочинок, а потім не знали, чи взагалі повернуть їх.
І інтернатним закладам, які чомусь не хочуть виїжджати, ми теж кожного разу нагадуємо. Розумієте, сьогодні ви вважаєте, що так вам зручно, а завтра цих дітей повідбирають і будемо знову шукати їх і виправдовуватися, чому вони там залишалися.
Тобто такі ще є?
Наприклад, Сумська область. Тільки на початку жовтня мали вивезти Центр соціально-психологічної реабілітації. От я сподіваюся, що їх усе ж вивезли. Будинок дитини в Сумах вивезли, якщо не помиляюся, позаминулого тижня.
Ми вперто цілимо в ті самі граблі?
Ну, так воно і є. Знову граблі, і знов жертвоприношення дітей.
А в чому проблема з інтернатами? Зрештою, хто вирішує, їхати чи ні?
Річ у тому, що законний представник цих дітей — керівник закладу. Наприклад, я пам'ятаю ситуацію з Херсонським будинком дитини, коли ми їм у березні 2022 року десять разів пропонували свою допомогу з виїздом. Тоді мені головна лікарка сказала, що в неї хтось лежачий, що в неї там сім'я і нікуди вона не поїде.
Зараз, думаю, що на них точно можна тиснути. Але десь не готовий виїжджати персонал. Може бути таке, що, наприклад, якісь діти перебувають у процесі влаштування в сім'ї. Але в принципі прийомні батьки готові їхати куди завгодно, і зараз вони дуже активно їздять навіть за кордон, щоб познайомитися з дітьми.
Тому я теж не розумію, чому залишаються діти. І вважаю, що все ж там, де для них є ризик, заклади треба вивозити в більш безпечні місця, не вичікувати. Наприклад, залишається Кременчуцький будинок дитини. Я була в Кременчуці в серпні, там майже цілий день тривоги. І як я зрозуміла, бомбосховища в закладі немає.
Звісно, треба вирішити, куди їхати, як. Але ці питання не лягають тільки на плечі директора. Це насправді таке спільне рішення, з місцевою владою зокрема. Вони можуть координуватися з іншими областями, питати, чи хтось може їх прийняти. Національна сервісна служба іноді пропонує якісь варіанти. Але тут дійсно є питання, хто їхатиме з дітьми з тих, хто знає їх, або хто працюватиме з ними.
Є питання, які вам найскладніше комунікувати в темі повернення?
Ми дуже багато обговорюємо все, що стосується депортації, повернення дітей з окупації. І, можливо, дійсно до цих дітей більше уваги, ніж до інших, які теж постраждали від війни. І якщо подивитися на масштаб проблеми, то, на жаль, є випадки, коли діти продовжують жити на лінії фронту чи на інших складних територіях, чи втратили батьків, чи отримали якісь дуже серйозні фізичні та психологічні травми. І мені хотілося б, щоб усе ж таки ми дивилися загалом на тих дітей, які постраждали від війни й будували систему підтримки, орієнтуючись на їхні потреби, а не на ті обставини, які вони пережили. Тому ми так активно й адвокатуємо появу соціальних послуг на рівні громади. А соціальні послуги — це фахівці, які вміють працювати з такими сім'ями: психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги. І це і про виявлення вразливих родин, і про підтримку. Ну, про все насправді.