Окупація
На вході до міської ради Нової Каховки охорона з автоматами. Хлопчина риється в жіночій сумочці.
— Він зростом із свій автомат. Руки трусяться, пітніють. Ми знаємо одне одного. Він ніколи не міг і два слова зв'язати. А тепер обшукує. Тепер у нього автомат, — розповідає Ірина Дубас.
Так для неї починався липень 2022 року. Далі чекала розмова з ще одним знайомим — колишнім колегою-директором, якого нещодавно призначили очільником “управления образования Новой Каховки”.
“Ирина Петровна, мы с вами давно работаем. Вы такая молодец. Представляете, какое образование будет в Новой Каховке! Нам немножечко надо: чтобы все предметы были на русском. А украинский язык мы сохраним. Пусть учителя и директора не переживают, пусть открываются. Давайте соберем всех, и вы скажете, что будем работать. Смотрите, какие у вас достижения, на вас равняются”.
Наостанок він повторив, ніби завчену фразу, яку вона вже чула два тижні тому: “Снегиревка наша, тут все наше. Россия тут навсегда”.
— Тоді найприкріше мені було від розуміння, що я ж йому допомагала колись, коли він тільки-но став директором. Так би мовити, давала списувати протягом трьох років. І тут таке, — говорить Ірина.
“Дякую за пропозицію, але на цьому наші шляхи мають розійтися”. — “Тогда на вашу школу буду искать замену». — “Робіть, як вам сказали”. — “Я сам знаю, что делать». — “Ну якщо знаєте, то робіть».
На тому розмова закінчилась. Навряд чи колись Ірина могла уявити себе учасницею такої сцени, а також все, що трапилось до та після.
— Ми вірили в здоровий глузд, — зізнається вона, — Ніхто не очікував повномасштабної війни.
23 лютого в школі, як зазвичай, замовили харчування для учнів на наступний день, а 24-го Нова Каховка опинилась в окупації. На 8 ранку в школу прийшли всі вчителі і деякі учні, не розуміючи, що відбувається. Зрештою замість навчання у напівпідвальному приміщенні ліцею утворився стихійний прихисток, де збиралися мешканці мікрорайону.
— На ранок у місті не було ні більшості депутатів, ні СБУ, ні прокуратури, ні військкомату. Хто міг, ті виїжджали через Каховську ГЕС. Ми ж чекали, що от-от все це закінчиться, бо ж як інакше? — каже Ірина Дубас.
Проте зовсім скоро почали виїжджати і вчителі, насамперед, дружини АТОвців. Батьки забирали дітей з міста. Коли вони діставалися до безпечного місця, то повідомляли класних керівників. МОН рекомендував всім школам в Україні піти на канікули на два тижні. Після ліцей продовжив навчання онлайн.
Жодних окремих інструкцій навчальним закладам, які опинились в окупації, ніхто не давав. Вони були на зв’язку з міським головою, який ще залишався в місті, і відділом освіти. Тримайтеся, вчіться онлайн і до 30 квітня виконайте програму. Ось і всі настанови.
— Ми пройшлися по програмі й завершили навчальний рік. Зрозуміло, що тільки по документах, — визнає Ірина Дубас.
А в травні, поки це ще було можливо, все рівно продовжували займатися в онлайн-режимі з 9-11 класами. Тоді вчителі ще приходили до школи. Навіть деякі діти відвідували її. Тому що в ліцеї був інтернет, якого через пошкодження могло вже не бути по домівках. Ті викладачі, що поїхали з міста або на підконтрольну Україні територію, або в Польщу, так само виходили на зв’язок.
— Ми вірили в те, що завтра-післязавтра нас звільнять. Адже бачили, як швидко росіян відігнали від Києва, як їх погнали з Гостомеля, з Бучі, з Чернігівщини. Ми чекали, що наші повернуть Снігурівку. А там Херсон і ми. Сиділи в Новій Каховці і вірили, — зізнається Ірина.
Перші спроби з боку окупаційної влади промацати ситуацію в освітянській спільності почалися вже наприкінці весни.
“Якщо ззовні ніякої допомоги немає, то мушу сама приймати рішення, що мені робити”
— Коли в квітні оголосили про призначення гауляйтера Нової Каховки (ним став Володимир Леонтьєв — LB.ua), довелось задуматись над тим, з ким же я працюю, чи можу спілкуватися з людьми вільно. І якщо ззовні ніякої допомоги немає, то мушу сама приймати рішення, що мені робити. Бо саме на мені відповідальність за заклад, за учнів.
І коли директорів шкіл та садочків збирали у міській раді, то я для себе вирішила, що все ж піду на це подивитись. До нас вийшов призначений гауляйтер. Очі не піднімає, прізвища записує, бо всіх не знає.
“Вы должны понимать, что вы нам не враги, вы не должны бросать своих детей, вы должны продолжать учиться, но только по российским программам. Украинский язык мы сохраним, зарплату будете получать не только вот эту вашу нищенскую (пусть вам Украина платит), а мы вам будем платить в два раза больше. Соглашайтесь. Даю вам две недели. Пишите заявления. У нас все получится. Мы все школы и садики сохраним. Смотрите, уже все наше — Снегиревка наша, Николаев завтра будет наш, Одесса будет наша. Россия тут навсегда».
Це тривало 15 хвилин. Ми послухали і пішли. А коли виходили з зали, то я бачила, що частина людей сиділа окремо від загалу. Я якось внутрішньо відчула, що це ті, хто співпрацюватиме. Вони одразу почали кучкуватися. Я не дуже здивувалась. Раніше на наших загальних зібраннях вони завжди відмовчувалися. Ніколи ні за, ні проти. А коли так, то ти і не розумієш, що взагалі людина в житті робить.
Потім доведеться пережити шок. 29 червня був мій день народження, а 30 червня — ювілей у директорки Корсунської гімназії. Ми, директори, зібралися, майже всі. Піднімаємо келихи за ЗСУ, за швидку перемогу, за те, що нас визволять, і ми продовжимо навчання 1 вересня. А на другий день в інтернеті: “Директорка Корсунської школи очолить російську школу”. І ще один біль. Моя подруга, директорка дитячого садочку, стала директоркою першого ліцею — “русской школы”. Уявляєте мій стан у липні?
Далі наш відділ освіти відправив нас у відпустку. Ми отримали кошти — відпускні, оздоровчі — все, як треба. Мої сторожі чергували в школі. А з 8 серпня я вийшла на роботу.
Машина з позначкою Z
Чуток, що на місце Ірини Дубас когось шукають, не було. Говорили про те, що з 1 вересня мають відкрити дві школи, російські. А у серпні до ліцею №3 під’їхала машина, позначена Z.
— До мене в кабінет зайшли так званий “начальник управления образования” В’ячеслав Резніков і прессекретарка гауляйтера, двоє військових з автоматами і ще шестеро людей. Це були колись звільнені з різних шкіл співробітники, — розповідає Ірина.
Поки за її спиною стояли автоматники, Ірину знову почали агітувати за співпрацю:
“Договариваемся сейчас или никогда. Вы открываете российскую школу и будете ее директором». Вона повторила, що не працюватиме в російській школі.
— А прессекретарка мене питає: “Почему? Вы понимаете, что у вас одна на весь Каховский район экспериментальная школа. У кого мы будем учиться?», — пригадує Ірина той момент. — Я кажу: експеримент називається «НУШ”. Розшифруйте. А вона: “Ну будет у нас российская школа НУШ”. Уявіть собі ступінь маразму...
Техніку, якою був обладнаний ліцей, Ірині Дубас вберегти не вдалося. Два сейфи з ноутбуками для учнів, комп’ютери в класах, плазми, планшети для 5 класів — все це зрештою вилучили.
— Наша школа була дуже добре оснащена. Але вони чітко знали, що у нас є, — каже вона.
Потім дійшла черга і до документів. “Значит так, заберем вас на подвал, если сейчас не вернете все”.
— Моїх співробітників, які тоді були на роботі, поставили до стінки під автомати. Завучі все зрозуміли, і протягом двох годин класні керівники повернули всі документи, особові справи учнів. У нас забрали навіть архіви, — каже Ірина Дубас. — Це те, що я завжди зберігала під трьома замками, а потім перенесла до себе в квартиру, щось заховала у свекрухи. Але вони прийшли з обшуками і знайшли навіть там.
У школі обійшли кабінети, зробили опис майна, повисмикували все із шаф, забрали печатку, ключі. І одразу ж поміняли замки на всіх чотирьох входах до школи.
— Попри це, ми з колективом вирішили, що маємо працювати далі, — розповідає Ірина.
Наприкінці серпня вчителі разом з директоркою домовились вийти на зв’язок з батьками учнів, щоб запустити новий навчальний рік онлайн.
Сама вона збиралась виїхати з Нової Каховки з колегою Оксаною Якубовою. Вони вже домовились з перевізником і знайшли житло в Києві. Там на них чекали. До від’їзду Ірина вирішила побути вдома з чоловіком у селі Урожайне. Треба було звідти забрати деякі речі. Сміючись, додає: “І закатати помідори”. Саме туди по Ірину приїхали ФСБ-шники.
«Кто из вас Ирина Дубас? Собирайтесь, мы вас забираем»
— З автівки вибігли п’ять чоловіків у балаклавах, перестрибнули через тин, оточили будинок. Думала, наші вівчарки їх порозривають. Ми і раніше помічали, що собаки на росіян реагують інакше, ніж на чужих, але українців. Це якась загадка для мене. Приходять рашисти по сусідству в будинок (вони там жили). Чоловік мені каже: “Подивися, як наш Лорд реагує”. Собака рвалася з ланцюгу.
Нас тоді в будинку було четверо: ми з чоловіком, його сестра 72 років на милицях і Сашин робітник, теж 70 років. Всіх поставили до стіни і питають: «Кто из вас Ирина Дубас? Собирайтесь, мы вас забираем». Саша відповідає: “Чому ви увірвались на мою територію без дозволу”. — “Меньше говорите, у нас свои разрешения российские. У нас другие законы. Вы тоже собирайтесь». А ми ж Саші тільки стенти замінили. Я кажу: “Ви ж приїхали за мною? То забирайте”. З собою дозволили взяти лише ліки.
Звичайно, було страшно. Але на той момент я вже пройшла спілкування з гауляйтером, з так званим “начальником управления образования”, обшуки з автоматами в школі, додому теж приходили. Тож трималась.
Мене відвезли в поліцію. Почався перший допит. Переді мною сидів чоловік у балаклаві з ромашками. Його очі я добре запам’ятала. “Моя задача провести с вами беседу и получить от вас заявление, что вы согласны на работу в третьем лицее. Если отказываетесь, то по нашим законам, по российским, за то, что вы разрушаете образовательную систему Российской Федерации, вам грозит 15 лет лишения свободы».
Я кажу: “Але ж ми в Новій Каховці”. Лиш слово проти від мене, то одразу піднімають автомати, тільки і чуєш клац-клац.
“Новая Каховка на территории Российской Федерации. Посидите подумайте». Коли ж я запитала, чи є лікар, бо мені треба тричі на день робити ін’єкції, він відповів, що посадить мене в камеру до директорки 2-го ліцею. “Учителя ж все умеют. У меня мама учительница”. Так я дізналась, що Оксана Якубова, з якою ми мали виїжджати, теж тут.
Думаю, вони вирішили, що якщо нас схилити до співпраці, то вони зможуть запустити освітній процес у Новій Каховці. Решта за нами теж підтягнуться. Бо Якубова була начальником відділу освіти 15 років, я — директор майже 20 років, ще й експериментальної школи.
Після тригодинного допиту мене відвели в камеру. А там три людини — дві голови ОТГ і Оксана. Хтось сидів на підлозі на якихось кожухах. Хтось на ребрі поваленої шафи. У кімнаті трилітрове відро від майонезу. Як виявилося, це був наш туалет. Спека 40 градусів. Дихати немає чим. Я взагалі не знала, що мені робити, як поводитися. Мені кажуть: ну ось сідайте на шафу.
Перші три доби вони не казали моєму чоловікові, де я, не годували. Тільки двічі на день виводили в туалет. Ну а між тим краще не пити. Тільки обполіскувати рот. Ми не говорили між собою, тому що не можна. Були й інші кімнати, в яких тримали наших полонених військових. Їх катували.
Коли почалися обстріли ЗСУ, то я подумала: “Та яка вже різниця, де мені вмирати. Чи ЗСУ нас тут прихлопнуть разом з бурятами, чи той в балаклаві мене застрелить”.
На четверту добу принесли їжу — хліб і помідори. Ми точно знали, що поруч була ковбаса, якісь пиріжки, печиво, бо ще відчувався їх запах. Але ми були раді і тому, що є. Кожного дня той хлопець у балаклаві викликав нас по черзі з Оксаною. А на п’ятий день вже не витримав: “Вы какие-то ненормальные. Вызывайте бухгалтера и завуча». Відкриває телефон і починає з нього читати перелік, що ще з майна ми не принесли в школу.
“Ваша Ирина Петровна будет сидеть тут, поки не принесете все до точки, и пока она не напишет заявление”. Мої дівчата все принесли, але ж заяву я не пишу. Сидів він наді мною, не знав, що робити, потім комусь подзвонив:
«Решили по вас». Мене відпустили під підписку про невиїзд. Дали дві доби, щоб написати заяву.
«И по крайней мере такой передовой лицей НУШ откроется»...
Школа онлайн
Наступні події розгортались блискавично. Чоловік забрав Ірину, перевізника вже знайшов. “Виїжджаєш звідси швидко”. І о п'ятій ранку вона виїхала з окупованої території через Василівку.
— Слава Богу, що не гаяла часу, бо через дві доби списки в Василівці вже були, і мене б не випустили, — каже вона.
— З вами все гаразд?
Ірина стояла застигла перед холодильником з морозивом, коли до неї підійшла працівниця київського супермаркету і запитала, чи потрібна їй допомога.
— Ні-ні, просто я з окупації.
У Києві Ірину зустріла колега, вона ж прихистила її у себе вдома зі словами “поплач два дні”.
— Ну я і поплакала. У перший день зайшла в супермаркет. Отак іду поміж стелажів, сльози течуть. А потім побачила це морозиво по 11 грн. У нас у Новій Каховці все було дуже дорого і на смак жахливе, десь з Криму завезене, — пояснює Ірина.
Звикала до Києва непросто. Але й часу не було, щоб думати про це надто довго. Винайняла квартиру, полагодила ноутбук, який пошкодили росіяни на блокпосту у Василівці, побачила свій колектив онлайн, бо ж попереду новий навчальний рік. Паралельно їздила на допити в СБУ, прокуратуру, поліцію, проходила детектор брехні.
— Я з розумінням до цього ставлюся. Не виїхала вчасно, моя помилка. Але, зрештою, хіба нам хтось казав, що ми були зобов’язані це зробити? Жодних протоколів дій немає і досі.
Запустити онлайн-навчання не склало проблем. Ковідні роки до цього підготували. Інша справа, що осінь і зима з блекатуами і відключеннями світла стали окремим випробуванням. Але зрештою і з цим впорались. Також довелось шукати вчителів на заміну тим, які виїхали за кордон. Протягом року з цієї причини з ліцею звільнилися 12 викладачів.
— До заступників у мене була головна умова — бути коло мне в Києві, — каже Ірина Дубас. — Ми живемо в радіусі півкілометра, зустрічаємось офлайн. Маю таку розкіш. Це важливо для функціонування системи, коли школа весь час живе в онлайні.
Щодо дітей, то переважна більшість залишились з ліцеєм. У минулому вересні вдалося зібрати 556 учнів з 650-ти, які навчалися в ліцеї до повномасштабного вторгнення. Хтось з батьків пішов на співпрацю, якісь родини виїхали в Росію або в Крим. Хтось за кордон. Деякі учні пішли в українські школи навчатися офлайн.
— Я порахувала, що минулого вересня було приблизно 5-7% дітей, про яких ми не знали нічого взагалі, — розповідає Ірина Дубас.
У цьому році в ліцеї навчатиметься вже 617 дітей.
— Ми зробили все, щоб зберегти школу, — каже Ірина. — Гуртувалися колективом весь час окупації. Батьки вірили в нас, вони бачили, що вчитель не кине дітей в жодному разі, де б вони не були, що ми надамо допомогу і будемо знаходити рішення для будь-якої проблеми.
249 учнів ліцею нині залишаються на тимчасово окупованій території. Вони переходять на сімейне навчання або на екстернатну форму. Коли можуть, виходять в онлайн, щоб здавати контрольні роботи.
— Роблять це десь з підвалу бабусів-дідусів, бо дітей ховають по селах, щоб їх не бачили рашисти, — пояснює Ірина.
195 учнів ліцею перебувають за кордоном. Минулого року дітям, які не могли приєднуватися до уроків через паралельне навчання в іноземних школах, вчителі проводили вечірні заняття з математики, української мови, алгебри, геометрії, фізики, хімії.
— Ми не рахувалися з часом і з силами, аби тільки не втратити дітей, — каже Ірина. — Слава Богу, зрештою міністерство дозволило в кінці навчального року зараховувати оцінки, які діти отримали в закордонних школах. Питання тільки в тому, а про що вони думали, починаючи з вересня? Ми ж муштрували тих дітей — і там вони вчились, і тут.
У ліцеї є шестеро учнів, які фактично пропустили рік навчання. Приміром, брат і сестра, які не відвідували школу.
— Мама каже мені: я займалась з дітьми, як могла, я на тимчасово окупованій території, перебуваю в Криму, але я хочу, щоб діти вчилися в українській школі, — розповідає Ірина Дубас. — Вона і так в розпачі. Моя задача – підтримати її морально. Ми приймемо їх, зробимо зріз знань і вчителі займатимуться з ними додатково. Бо моя позиція така. Якщо дитина пропустила, скажімо, 6 клас, нічого страшного. У нас є вересень, жовтень, листопад. Надолужуватимемо освітні втрати настільки, наскільки спроможний колектив. Ми маємо бути поруч, щоб не загубити родину. Тому що люди важливі, сім'ї важливі. Тобто задача сьогодні — побачити кожного. Ні в якому разі не залишатися осторонь. А вчителів я мотивую фінансово, бо розумію, що матеріальна складова — це перше.
Тим паче, що навантаження велике. Третій ліцей — пілотна школа НУШ. Його семикласники розпочинають цей рік по новій програмі.
— І тих новеньких дітей, яких ми набрали в 7-мі класи, фактично треба довчити — все те, що вони упустили за попередні роки, — пояснює Ірина. — Я вже не кажу про початкову школу. Бо не всі освітні заклади серйозно ставляться до Нової української школи. Я бачу це, оскільки як освітній експерт, відвідую уроки вчителів молодших класів з різних областей, дивлюся на їхні методичні матеріали, на оснащення. Та вам таке щастя! У вас є школа, у вас є все! Працюйте!
Загалом 12 з 13 новокаховських шкіл продовжують працювати в онлайні. Натомість в самій Новій Каховці окупантам цього року не вдалося відкрити жодної школи.
“Я хочу до свого міста. Повернемося ми, повернеться громада”
— Школа в окупації — це багато викликів. Сьогодні для закладів, які опиняються в окупації, дуже потрібен протокол дій. І протокол має бути не тільки для директора, а для заступників, вчителів, батьків і дітей. Тому що директор-колаборант, завучі не знають, що робити, завуч-колаборант, директор не знає, що робити, міський голова-колаборант, припиняється фінансування взагалі. Мені, приміром, телефонували колеги з Новотроїцького району з питанням, як їм бути, бо вони з лютого по серпень не отримували зарплату. Кажу: “Іди до начальника відділу освіти”. Вона — колаборантка. “Добре, іди до міського голови”. Колаборант. І вчителі залишились без грошей. Бо треба знайти виконуючого обов'язки на підконтрольній території, поміняти токени, вирішити проблему з казначейством, щоб гроші йшли на ТОТ. Маємо більше півтора року після повномасштабного вторгнення, а алгоритму дій “якщо те, то те” для всіх учасників процесу немає.
На конференціях всі аплодують, коли чують історії шкіл з Херсонщини. Слава Богу, нам вдалося зберегти свої експериментальні класи. Але скільки ми протримаємось? Як втримати вчителів? У мене, приміром, наразі немає ні школи, ні кабінету. У це не треба вкладати кошти. Але підтримайте людей — доплатіть учителям, щоб вони могли компенсувати витрати на житло на підконтрольній території. Це було б супер.
Я вже не кажу про те, щоб оплачували вчителям інтернет, і забезпечили їх нормальними гаджетами. Так, нам дали хромбуки. Але я готова і з дротовою мишкою працювати, аби тільки техніка була якісною і повноцінною.
Вкладете в людину, вона вкладе в свою справу. Це стосується і учнів, які перебувають на підконтрольній території. З Новокаховської громади жодна дитина не отримала гаджет. Я в Кривому Розі захищала бюджет. Запитую у начальника військової адміністрації: чому? Він каже: “Все спрямовано на деокуповані території”. А чим діти з деокупованих територій відрізняються від дітей з окупованих?
З нами вже попрощалися? Де люди можуть знайти підтримку? Вони її мають відчувати не тільки від мене і вчителів, а і від начальника військової адміністрації, від міського голови. І навіть міністр мав би встати і сказати: “Шановна Нова Каховка, Генічеськ, Херсонщина, я вас підтримую. Окуповані території, для вас сьогодні ми виділяємо тисячу ноутбуків для вчителів і дітей”. Ось цього, на жаль, не було.
Не всім дітям з окупованих територій гарантують безкоштовний вступ в університети і технікуми. Якби прийняли рішення, що всі 11-класники з окупованих територій мають право на безкоштовне навчання, то багато хто виїхав би вже сьогодні. А так вони сидять там, бо не відчувають перспектив тут. Бо батьки не мають грошей виїхати. Вони працювали на винограднику, на полуницях, на помідорах. Вони і зараз їздять на ті ж городи, фермери ж все рівно працюють. Я знаю чимало випадків, коли родини повертаються на окуповані території, оскільки там мають хоча б своє житло.
Той, хто не був в окупації, ніколи не зрозуміє, що це означає. І коли я розповідаю про те, що є важливим для людей з окупованих територій, то мені можна повірити на слово або ні. А сьогодні найважливіше вкласти в людей.
Знаєте, мені вже пропонували посаду в Києві. Але стривайте. Я хочу до свого міста. Повернемося ми, повернеться громада. Бо освіта – це такий якір, взірець, називайте як хочете. І у нас все вийде, я не сумніваюся. Все буде добре в Новій Каховці.
