«Зловісно і страшно»: історія назви збірки
Кілька років тому, каже Ліна Костенко, вона дивилась передачу про космос – там був запис того, як звучить вітер з Марсу. «І я вам скажу, що це відчуття таке, наче я побувала на Марсі. Це настільки зловісно, це настільки страшно, що мені війнуло це по землі. Я відчула цей вітер, який може пройти по нас», – розповідає вона. Тодішнє передчуття великої біди було співзвучним з тим, що вона переживала раніше, на початку 1990-х. За словами поетеси, вона вже тоді знала, що «Незалежність не впала нам з неба» і що за неї доведеться платити велику ціну.
«Я не можу пояснити те відчуття, яке я пережила. Відчула загрозу в майбутньому. Я б не хотіла її відчувати, але… Ми живемо в казковому світі. Це ж казка – галактика на мільярд зірок… Це Божий храм, але люди ніколи не мали змоги жити в цьому Божому храмі. То Чорнобиль вибухнув, то тепер війна. А ви знаєте, Чорнобильська катастрофа і війна – вони змикаються. Бо хто був у зоні, той знає, що це таке. Тим більше, що зараз дрон потрапив у новий саркофаг. І це страшне».
Поетеса ділилася споминами про Чорнобиль – місце, яке вона відвідувала безліч разів, де знає «кожне село». «В одному селі був чоловік, і він казав: «Ви письменниця, скажіть щось, зробіть щось, ми українці, ми поліщуки, і ми гинемо», – згадує вона. І в часи СРСР, і в часи путінської Росії біда в Україну прийшла з боку Чорнобиля, розмірковує Костенко, згадуючи наступ ворога в лютому-березні 2022 року.
На запитання, чи має вона передчуття щодо того, як і чим завершиться війна, Ліна Костенко відповідає цитуванням свого поетичного роману «Берестечко». Йдеться про сцену ворожіння на майбутнє України, коли баба-шептуха на прохання Хмельницького викликає дух полеглого козака Мартина Небаби, і той пророкує трагічну долю України: «…а ще скажи про долю України? / Козак сказав: / Я ще раз хочу вмерти…».
Хоча, додає Ліна Костенко, звертаючись до жінок-військовослужбовиць, присутніх на презентації: «Доки ви боретеся, я вірю, що Україна буде такою, якою ми хочемо її бачити. Але випробування ще будуть страшні». Під час всієї зустрічі Ліна Василівна декілька разів повторює, що хотіла б бути на війні, на фронті – разом із тими, хто прийшов послухати її вірші.
Байдужа до премій та нагород
Ще раз згадавши Чорнобиль, Ліна Костенко каже, що бачила своє покликання у поїздках в Зону. «Я їздила і відчувала, що життя моє не даремно проходить, бо я щось роблю і щось зберігаю. Те, для чого живеш, те й надихає. Надихають мене страшно оці люди, які борються зараз. Коли мені передали, що якісь солдати читали мої вірші в окопах, то я готова заради них жити. Вони мені передали прапори… Мене не надихають премії, звання і так далі. Я то все не відчуваю», – зізнається вона.
«Мене дівчата військові надихають. Іларіон Павлюк надихає. Іван Малкович надихає. Оскільки він всього вигадав. Слухайте, це ж треба спочатку, на зорі Незалежності, створити дитяче видавництво, щоб діточок з малечку виховувати. А тепер і для дорослих книжки почав видавати, бо дітки виросли…. Мене надихають гарні люди, і я абсолютно не зношу поганих людей. Причому кажуть, що письменникам легше писати негативні персонажі. Мені завжди легше писати гарних людей», – зазначила Ліна Костенко.
Вона подякувала видавництву А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА та його засновнику Івану Малковичу, котрий після довгого «мовчання» Ліни Василівни та її відмови друкувати свої твори, зумів заохотити поетесу до видання кількох нових книг. Подякувала вона й художнику Владиславу Єрку, який проілюстрував «Вітер з Марса». Костенко розповіла, що військові часто просять її книжки. «Я готова підписати їм їх стільки, скільки є», – говорить вона.
«Ми, шістдесятники, дуже цікавилися 1920-ми роками»
Значна частина імпровізованої прес-конференції, яка почалася на презентації після читання Ліною Василівною її віршів, була присвячена історичному та культурному феномену шістдесятництва. «Люди, які тоді прийшли, вони ж не знали, що вони шістдесятники. Це були молоді, гарні, чесні люди. Що було найкраще тоді між ними в стосунках? Взаємна повага, повага і любов. Такої ворожнечі та гризні, як була у 1980-х та 1990-х роках, між нами не було. Це вже покоління, яке прийшло в 1980-х роках, не тільки не оцінило шістдесятників, але почало їх бити копитом. А бити для чого? Щоб самоствердитися?», – запитує вона.
Звичайно, каже Ліна Костенко, не всі, хто жив у ті часи, є шістдесятниками. Це поняття включає і жертовність, і опозицію до тодішньої влади. «Мені не хочеться називати прізвища, але просто... Зараз навіть деякі серйозні літературознавці називають шістдесятники людей за тою ознакою, що вони в ті роки жили. Але справжні шістдесятники – і письменники, і художники, і композитори – це ті, хто стояв під судами, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, хто вимагав випустити заарештованих. Серед тих, хто йшов на таку самопожертву, були й безіменні люди».
«Нас вбивали, але ми пручалися. Таланти пручалися. І дуже цікавилися тими, що жив раніше, до нас. Ми у 1960-ті роки дуже любили 1920-ті. Я коли дістала книжечку Тичини «Замість сонетів і октав», яка вийшла якраз у 1920-му – ну, може, не перше видання, але з тих часів – була просто щаслива», – розповідає Ліна Костенко. І додає, що той таки Тичина піддався політичній кон’юнктурі свого часу і написав «Партія веде». Його слідами пішли й багато інших талановитих митців.
Саме так і народжується малоросійщина, попередила Ліна Костенко. Причому ХХ століття не відкрило нічого нового – значно раніше, в часи Хмельницького і після нього, українці ставали на службу російській імперії. «Просто спокушалися вони… А от не можна спокушатися. Не можна митцю в партію вступати, ні… Ми самі багато в чому винуваті були, коли пішли в малороси», – зауважує вона.
Про літературу майбутнього
Ліні Костенко поставили питання, якою буде українська література після війни. Чи сформується вона як антивоєнна і чи правильно, якщо вона буде саме пацифістського направлення? На це спікерка відповіла, що, можливо, буде непопулярною, але особисто вона виступає за антивоєнну літературу.
«От недавно десь на Полтавщині поховали 19-літнього хлопця. Недавно десь там на Сході поховали 21-літнього. А якщо їм навіть по 50 років?... Не можна вбивати людей. Тому що стільки горя, як війна, ніщо нам не приносить. І антивоєнна література – «Прощавай, зброє» тощо – цілком природна і очікувана…».
«Колись у ХІХ столітті у Європі утворили Священний союз – лігу держав, яка не хотіла більше, після падіння Наполеона, воювати. Але війни все одно йшли. Потім створили Лігу Націй, і вона теж провалилася. Війни треба завершувати, хоч ми й маємо страшного сусіда, який не заспокоїться. Боротися з ним треба, і ви боретеся, але й війн бути не повинно», – переконана Ліна Костенко.
Після цієї презентації її збірка «Вітер з Марса» виходить у продаж. Далі у планах Ліни Василівни – новий прозовий твір. Попри все, поетеса сповнена оптимізму і віри в Україну, невід’ємною і емблематичною частиною якої вона є.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.