Фотограф
Кілька подробиць про фотографію, яка показує, що люди добрі.
Її зробив фотокореспондент Макс Левін на чотирнадцятий день війни. Точніше: йдеться про дві фотографії. Автор другої — Михайло, Максів колега. На першій світлині — група людей, уважне око нарахує чотирнадцятьох. Вони несуть сумки, рюкзаки. Троє щойно форсували річку Ірпінь. Річка називається так само, як і місто неподалік, що межує з Києвом на заході. Ліворуч і праворуч у кадрі видно її мілку, але бурхливу течію. Початок березня — вода, вочевидь, крижана. В її дзеркалі — низьке небо. Над головами біженців — бетонний проліт зруйнованого мосту в Романівці. Першим іде чоловік, років тридцяти, в окулярах, у шапці, в чорній куртці з хутром навколо капюшона, у джинсах. Він несе на руках величезну німецьку вівчарку. Голова собаки торкається арафатки, обмотаної навколо чоловікової шиї, а хвіст — його кросівок. Пес, доглянутий і довірливий, на фотографії здається найважливішим. Він — її головний зміст. Фото показує нам, що люди, які тікали від війни, забирали із собою тварин. Навіть таких великих і важких, як ця вівчарка.
Інші вигнанці чекають на задньому плані, їхні обличчя нечіткі. Бо вони ще на тому березі. За мить перейдуть річку. Весь час чути обстріл, про що ми знаємо від Михайла Палінчака, автора другої фотографії. Вона зроблена за тих самих обставин. Але не під мостом, а вище.
Міст на фотографії, яку зробив Михайло, перекручений у різні боки, лежить, немов упольований великий звір, якого люди щойно повалили. Його сталеві, ще теплі нутрощі здіймаються за спинами кількох людей. Їм тільки-но вдалося перейти річку й видертися нагору. У центрі фотографії — старша жінка: окуляри, куртка до колін, на правому передпліччі біла стрічка. Правицею вона хапається за простягнуту руку чоловіка з автоматом. Через її ліве плече перекинутий дворяга. Він упевнений, що господиня його не впустить. Він явно важливий у її житті. Можливо, найважливіший. Бо, окрім нього, жінка взяла лише чорну сумочку й невеличкий наплічник. На знімку вона ступає по нерівному бетону. Тож зліва її підтримує ще хтось. Інший чоловік. Не з автоматом на плечі, а з фотоапаратом на шиї. У бронежилеті з написом PRESS. Це Макс Левін — автор першої фотографії. З усіх людей, зафіксованих на цих двох світлинах, ми знаємо лише його ім’я. Саме він кількома днями раніше зробив дроном фотографію розтрощеної багатоповерхівки в Бородянці.
Ми з Максом не були друзями, — розповідає фотокореспондент Михайло Палінчак, — не ходили один до одного в гості. Бачилися на зйомках, на роботі. Може, раз чи двічі сходили разом на пиво. Того разу ми зробили щось, чого ніколи раніше не робили. Обійнялися. Під тим мостом. А потім кожен пішов фотографувати. Дивлюся — а Макс зайнятий чимось іншим. Макс допомагає старшій жінці з песиком.
Через чотири дні рашисти вбили Макса в лісі неподалік. Він поїхав туди з колегою Олексієм. Вони шукали свій дрон, який там упав. Потрапили до рук кацапів. Це було 13 березня 2022 року. 31 березня, коли українці виганяли росіян з-під Києва, знайшли спалений автомобіль Макса. Поруч — обгоріле тіло Олексія. Наступного дня, за сімнадцять метрів звідти, виявили тіло Макса. У нього влучили три кулі. Одна здалеку, дві зблизька. Поранений, він мусив дивитися, як живцем горить Олексій? Чи змусили вони Макса зняти черевики? Чи зняли їх із нього вже після третьої кулі? Це були добротні черевики, на роки. Тіло Макса знайшли босим. Хтось з убивць взув його черевики? І досі ходить у Максових черевиках?
Ангел
Коротка історія фотографії, якою захопився світ.
Той самий зруйнований міст у Романівці, під яким обійнялися фотокореспонденти Максим Левін і Михайло Палінчак. Той самий день, інша пора, інші люди внизу переходять мілку річку. Дорогою нагорі йде дівчина з косичками. За нею блакитне небо. Вродлива, горда, сповнена енергії, у короткому штучному кожушку кольору зношеного джинсу. Брунатні штани, важкі черевики. Ні шапки на голові, ні багажу. Тканинна поясна сумка на ремені — мабуть, із документами. В обох руках вона тримає довгі полотняні стрічки. Замість повідців. Кожну — посередині, тому кожна має два кінці. Разом — чотири. На кожному кінці по кілька собак. Пов’язаних між собою. Щонайменше десяток. Точно порахувати важко. Деякі замість задніх лап мають коліщата. Собаки з інвалідністю. Таку групу вести важко. Кожна зупинка — проблема, бо стрічки сплутуються. А собаки лякаються. Триває обстріл.
До дівчини із собаками біжать фотокореспонденти.
Вони приїхали з Польщі, Чехії, Німеччини. Один навіть устиг сюди зі Сполучених Штатів. Перегороджують їй шлях. Повна дезорганізація собачої евакуації. — Ми ходили по битому склу, — каже Жінка-Ангел (так закордонні газети підпишуть цей гарячий кадр війни: «Ангел з-під Києва»). — Собаки перестали слухатись. Але ми не могли повернутися назад. В Ірпені вже несила було жити, — пояснює Ангел. — Пам’ятаю, на п’ятий день наші підірвали цей міст. А лінія фронту ще раніше розрізала Ірпінь навпіл. Одна вулиця під окупацією росіян, інша — ще наша. Бої між багатоповерхівками. То вони відступали, то наші. Трупи на хідниках. На Університетській я бачила тіла. Спершу вимкнули газ, потім електрику, потім воду. А в мене були паралізовані тварини. Я мусила мити їх щодня. Не вистачало їжі. Крамниці розграбовані. Наші теж грабували. Обкрадали ресторани. Ми з чоловіком ухвалили рішення: тікаємо. Куди? До батьків? Вони залишилися в пеклі під Бородянкою. Зі своїми собаками. Годували їх кукурудзою, що росла на полі біля дому. Ми зв’язувалися, коли мама ходила до лісу. Потім росіяни те поле спалили. Собакам батьків не було чого їсти. Один із голоду відгриз собі лапу. Або від стресу — бо там постійно літали ракети, гелікоптери. Але це було там. Ми мусили врятувати дев’ятнадцятьох собак. Наших собак — хворих, кульгавих, зібраних звідусіль.
У нас були гарні умови, винайнятий будинок, великий сад. Ми з чоловіком пішли до супермаркету по візок, щоб покласти туди наших котів, черепаху, павука. Хамелеону потрібне тепло, тому я сховала його під кофтину. Ми знайшли візок. Чоловік штовхав його перед собою. Собаки мусили йти на своїх візочках. Рудий дворяга, його звали Лайф, не мав задніх лапок, а на коліщатах тікати не хотів, тож я їх відстебнула. Він зрозумів серйозність ситуації й чимчикував на куксах. Інші не розуміли. Не хотіли йти. Не хотіли залишати дім. Я ледве поскріплювала їх тими поворозками. Мабуть, ми мали дивний вигляд. Такий дивний, що росіяни оніміли й не вбили нас, коли ми проходили повз їхній блокпост. Там у мене заплуталися собаки, я мусила одного відв’язати. Він утік. Потім зірвалася моя любима Зузя, біґль, я бачила, як вона від мене тікає.
Зузя! Зузя!
Я не могла побігти за нею. Мусила тримати інших. Іти вперед. У бік мосту. Вперед. Усього від мене втекло четверо, — розповідає Анастасія Тиха. Так її звати. Для мами — Настя. На відомій фотографії (точніше, на фотографіях — у той момент на мосту їх зробили багато) їй двадцять років, і вона кричить фотографам: — Уйобуйте!
***
Войцех Тохман — один з найважливіших польських репортерів і авторів літератури факту. Його книжки Schodów się nie pali («Сходів не палять»), Wściekły pies («Скажений пес»), Eli, Eli («Елі, Елі»), Jakbyś kamień jadła («Ти наче камінь їла»), Dzisiaj narysujemy śmierć («Сьогодні ми намалюємо смерть»), Pianie kogutów, płacz psów («Піяння півнів, плач псів»), Historia na śmierć i życie («Історія на смерть і життя») вже посіли своє місце в каноні польського репортажу й досі викликають жваві дискусії. Тричі номінований на премію Nike. Лавреат Premio Kapuściński, яку вручають у Римі, а також має нагороду Pióro Nadziei від Amnesty International. У 2025 році отримав Stand with Ukraine Awards — відзнаку, яку присуджує українська спільнота в Польщі. Його книжки перекладено понад 10 мовами.
Переклав з польської Андрій Бондар.
Книга виходить друком українською за підтримки Польського інституту у Києві.