Немає однієї причини аварії: її спричинила сукупність управлінських, ідеологічних і технічних рішень
Чому насправді відбулась аварія на Чорнобильській АЕС?
Однієї причини немає. Мені в цьому плані подобається висловлювання Миколи Рижкова, тогочасного голови Ради міністрів СРСР: «До цієї катастрофи ми йшли всі».
У цю коротку фразу можна вмістити і управління, і ідеологію, і проєктантів, і конструкторів, і експлуатаційників — усіх.
Я виділяю кілька причин. Ідеологічна: твердження, що радянська атомна енергетика була «найбезпечнішою у світі», а радянський реактор «вибухнути не може». Цей меседж звучав усюди: і в школі, і в інституті, і серед працівників станції.
Анатолій Александров — президент Академії наук СРСР у 1975–1986 роках, — казав, що реактор можна поставити навіть на Червоній площі. І йому вірили: це ж академік, один із «батьків» РВПК (РВПК-1000 — реактор великої потужності канальний, реактор на теплових нейтронах електричною потужністю 1000 Мвт, у якому як уповільнювач використовується графіт, а як теплоносій — вода, — Ред.) Люди не вірили, що реактор може вибухнути.
Друга причина — проєктні й конструкторські помилки. Я наведу лише один приклад: стрижні системи управління і захисту реактора мали на кінці графітовий витіснювач, який на короткий момент не глушив, а навпаки — збільшував нейтронний потік, витісняючи воду. Потім це виправили.
Ще одна помилка, на мій погляд, — це саме впровадження проєкту. Його створювали з економічних міркувань, бо потрібно було швидко нарощувати потужності. У той час вже з’являлися ВВЕРи (водно-водяні енергетичні реактори, – Ред.). Це великий металевий корпус, «скороварка» — великий посуд із товстими стінками. У Радянському Союзі такі корпуси виготовляли на одному заводі в Жовтих Водах. І, звісно, за темпами, яких вимагало керівництво, вони просто не встигали. Тому було завдання створити реактор без корпусу, так званий безкорпусний. Звернулись до атомних спеціалістів.
Досвід уже був. Першою АЕС у Радянському Союзі була Сибірська. Основне її завдання полягало у виробництві плутонію, але потім почали використовувати тепло для електроенергії й теплопостачання закритого міста. Тобто атомна енергетика почалася з графітових реакторів. Їх і взяли за основу, але внесли зміни, зокрема, змінили крок графітової решітки.
Зробили відразу великий реактор. І в цьому, на мій погляд, була помилка. ВВЕРи впроваджували поступово: 320 МВт, 440 МВт, потім 1000 МВт. На малих реакторах відпрацьовували технології, виправляли помилки, вдосконалювали систему. РВПК одразу був на 1000 МВт. Активна зона — 7 метрів у висоту і майже 12 у діаметрі. Це величезна установка.
Я спілкувався з операторами, які працювали і на ВВЕРах, і на інших реакторах. Вони казали: «РВПК — це у десятки разів складніше». Через велику активну зону складно контролювати енерговиділення по всій площі.
Принципових порушень регламенту експлуатації не було. Те, що відключили систему аварійного охолодження реактора для випробувань, траплялось раніше і було частиною додаткової безпеки.
Суть випробування полягала в тому, щоб перевірити: чи вистачить енергії від вибігу турбіни після зупинки реактора для живлення насосів до запуску дизель-генераторів. Їм потрібно 40–60 секунд на запуск. Тобто перевіряли, чи зможе інерційне обертання турбіни забезпечити живлення насосів під час короткого провалу енергопостачання.
І в чому була помилка випробування? Потужності були занадто великі?
Я б виділив психологічну помилку персоналу. Оператор Леонід Топтунов (старший інженер управління реактором реакторного цеху ЧАЕС, який працював у ніч катастрофи 26 квітня 1986 року, – Ред.) при переході на автоматичний режим знизив потужність. Регулятор не спрацював, і потужність впала. У будь-якій іншій ситуації реактор би просто зупинили. Але тут вирішили продовжувати випробування. Подібні ситуації вже траплялися раніше: тоді потужність «витягували» назад. Тому виникла впевненість: «ми це вже робили, зробимо і зараз».
РВПК має конструктивний недолік: на блочному щиті не було оперативної світлової чи звукової індикації щодо кількості стрижнів і запасу реактивності. Інформація надходила із затримкою в 10–15 хвилин. У момент аварійної ситуації це критично.
Керівництво знало про ризики на ЧАЕС, але не зупинило процес
Чи можна було уникнути аварії на ЧАЕС?
На мій погляд, було два ключові чинники, які не дозволили її уникнути. Перший — рішення диспетчера продовжити роботу станції вдень, коли вже почалося планове зниження потужності перед випробуваннями.
Зниження потужності — планомірний і повільний процес, щоб уникнути дисбалансу температури й тиску. Зупинка почалася в ніч із четверга на п’ятницю. До обіду п’ятниці потужність знизили до 50% — приблизно за 12 годин. Далі мали знижувати ще, щоб уночі провести випробування. Їх готувала вечірня зміна, яка добре знала програму.
Для цих випробувань також відключали систему аварійного охолодження реактора. Пізніше МАГАТЕ визнала: навіть якби вона була увімкнена, це не вплинуло б на розвиток аварії.
Але в цей момент надходить дзвінок диспетчера: у пік споживання електроенергії десь «випав» енергоблок. І потрібно терміново компенсувати втрати. Диспетчер дивиться: Чорнобильська станція ще працює, хоча вже на зниженні. І ухвалює рішення: нехай ще попрацює.
Другий — особливості реактора РВПК, який не є маневровим. При зниженні потужності нижче 50% накопичується ксенон, що «глушить» його реакцію (так звана йодна яма). Це робить реактор нестабільним. Хоча диспетчер і не зобов’язаний знати ці тонкощі. Його задача — балансувати енергосистему.
А от керівництво станції ці особливості знало. І зрозуміло, що реактор не може довго працювати на 50%, випробування доведеться переносити на ніч, а нічна зміна була гірше підготовлена. І в ніч виходить молодий і недосвідчений оператор Леонід Топтунов. Хоча на вечірній зміні був досвідчений спеціаліст, який готувався саме до цих випробувань.
Знаючи все це, теоретично можна було відмовитися від виконання команди. Але в радянській системі діяло негласне правило: якщо диспетчер сказав, значить, це не обговорюється.
На мій погляд, тут багато залежало від харизми керівника: чи здатен він узяти на себе відповідальність і потім пояснити своє рішення, а не просто виконати наказ. Бо логіка була проста: «ну нічого, проведемо випробування не ввечері, а вночі — яка різниця».
Також є і відповідальність персоналу, зокрема Олександра Акімова (начальника нічної зміни, яка працювала на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року, — Ред.) і Анатолія Дятлова (заступника головного інженера з експлуатації ЧАЕС, — Ред.) Коли впала потужність, від випробування треба було відмовитися. Можна було провести інші перевірки, наприклад, вібрації, заміри турбіни. Але саме ці випробування слід було скасувати.
Тут спрацював психологічний фактор: мовляв, ми ж уже витягували реактор. Топтунов був недосвідчений, поруч залишився Юрій Трегуб (керівник зміни 4 блока станції, — Ред.) із попередньої зміни й підказував, які стрижні витягувати. Тобто потужність свідомо намагалися підняти. І, звісно, всі були певні, що радянський реактор не може вибухнути.
Ви працювали на Чорнобильській АЕС із 1988 року і глибоко досліджували цю тему. Я дивилась інтерв’ю працівника станції Юрія Руснака. Він описував ситуацію як повний хаос: без чітких розпоряджень, без розуміння, що робити, без інструкцій. І це дивує. Як на такому об’єкті могло не бути алгоритму дій?
Частково це правда. Але не повністю. До моменту вибухів паніки на блочному щиті не було. Потім вибухи, сильні вібрації, зникає світло, вмикається аварійне освітлення, гул — і ніхто не може зрозуміти, що сталося.
Люди, які тієї ночі виходили на майданчик, бачили уламки графіту і доповідали: «Там лежать графітові блоки». Але ж реактор «не може вибухнути». Тому психологічно усвідомлення масштабу катастрофи просто не приходило.
Базові дії були передбачені: повідомити керівництво, штаб цивільної оборони, пожежну службу. І вони це зробили. Комусь може здаватися, що діяли повільно. Але спробуйте уявити себе в тих умовах: прилади зашкалюють, дозиметрист не може назвати рівень радіації. У блоці темно, люди повертаються й не можуть чітко пояснити, що відбувається. Приносять обпечених постраждалих, багатьох починає нудити. І поступово вони почали розуміти, що це – радіація, і ситуація вийшла з-під контролю.
У таких умовах складно мислити холодно і миттєво ухвалювати правильні рішення. І попри це персонал діяв. Наприклад, до останнього шукали зниклого працівника Валерія Ходемчука (старшого оператора головного циркуляційного насоса 4 енергоблока реакторного цеху ЧАЕС, який був першою жертвою аварії, — Ред.), фактично ризикуючи життям.
Я так розумію, спочатку основною версією було, що вибухнув не реактор, а водень чи якийсь бак…
Так. Тому й ухвалили рішення подавати воду для «охолодження»; це була помилка. Вже денна зміна сумнівалася. Олексій Бреус згадував, що кілька разів перепитував: «Чи потрібно подавати воду? Може, вже не треба?» Він бачив зруйнований блок і розумів, що реактора фактично немає, і воду подавати нікуди. Але спрацьовувала субординація: чекали команди керівництва, яке ще не усвідомило масштаб руйнування. У підсумку вода накопичувалась і затоплювала нижні рівні блоку.
Чи можна було зменшити масштаби катастрофи, якби влада діяла інакше?
Один із атомних реакторів пошкоджений. Триває ліквідація наслідків аварії, постраждалим надають допомогу, створена урядова комісія. Приховати масштаб цієї події неможливо. Його можна певний час не озвучувати, але приховати повністю — ні.
Замовчування було. З одного боку, це неправильно, бо люди мали знати правду. З іншого, інформація не відразу була повною. Уявімо: Прип’ять, уже субота. Місто закрите. Після обіду виїзд обмежений, на виїздах стоять пости міліції. Хто встиг зранку, той виїхав.
На той час керівництву та урядовій комісії вже стає зрозуміло, що реактора фактично немає. Міністерство охорони здоров’я говорить про необхідність евакуації. А їм кажуть: «Коли?». Евакуація 50 тисяч людей — це не швидке рішення. Потрібно організувати тисячі автобусів, залучити транспорт із різних регіонів, визначити маршрути, місця розселення, забезпечити логістику.
Окреме завдання — не допустити подальшого поширення радіаційного забруднення. Якби відразу оголосили повну евакуацію без підготовки, люди виїжджали б самостійно, у забрудненому одязі, на забрудненому транспорті, що могло б значно розширити зону ураження. Тому ситуація не була однозначною.
Ззовні легко говорити про приховування інформації, але в реальних умовах рішення ухвалювали в обмеженому часі і в умовах недостатнього розуміння масштабів події.
Якщо ти боїшся «Укриття», краще туди не ходити
Як формувалось «Укриття» (ізоляційна споруда над четвертим енергоблоком ЧАЕС, побудована до листопада 1986 року після вибуху 4 реактора, — Ред.)? Що було не так із першим, і чому вже у 2016 році довелось будувати нове?
Вже у 1986–1987 роках учені й керівники розуміли: те, що змонтували дистанційно в 1986-му, — це ненадійна конструкція. Коли говорять про «гарантію 30 років», то насправді ніхто не давав такої гарантії. Йшлося радше про стійкість металоконструкцій до корозії, тобто що метал витримає певний період. Але гарантії довговічності всієї споруди як системи не існувало. Було чітке розуміння: потрібно будувати інше укриття, бо це не має достатнього запасу міцності, і жодна служба не могла цього гарантувати.
Згодом, уже в середині двотисячних, провели стабілізаційні роботи. Після них з’явилось уявлення, що об’єкт став більш контрольованим і безпечним.
Я спілкувався з Валентином Головіним, керівником служби нагляду за будівлями і спорудами об’єкту «Укриття». Він дав показову оцінку: загалом об’єкт достатньо стабільний. І він же говорив, що його не обов’язково було розбирати, заради чого, власне, і будували арку та створювали складні інженерні рішення для демонтажу нестабільних конструкцій. На його думку, можна було обмежитися так званою «повзучою стабілізацією»: виявляти найслабші елементи, підсилювати їх і далі постійно моніторити стан. Десь послабилась конструкція — її підсилили, і система працює далі. Поступово, крок за кроком.
Я не кажу, що арка була не потрібна. Вона виконує важливу функцію: захищає довкілля від можливих пилових і аерозольних радіоактивних викидів. Тобто не дає радіоактивності виходити назовні. Це важливо. Але я залишаюся при думці, що повний демонтаж — це складна і, відверто кажучи, надмірно важка робота.
Скільки разів ви були всередині саркофага?
Я не рахував… Думаю, ніхто з нашої групи фото-, відео- та дозиметричної розвідки об’єкта «Укриття» вам точно не скаже. Десятки разів, мабуть.
Ви казали, що не відчували там страху — чому?
Я новим працівникам і дозиметристам завжди кажу: якщо ти боїшся «Укриття», краще туди не ходити. Страх — не найкращий помічник. Бо можна спіткнутися, щось зачепити, впасти або навіть отримати переопромінення просто через паніку.
До того ж, страх посилює наслідки через психосоматику. Є простий приклад: двоє абсолютно здорових людей заходять в «Укриття», отримують однакову дозу. Для одного — нічого, він навіть не помітить. В іншого починається: «я переопромінився, я помираю», і далі він сам себе накручує. З’являються симптоми, які можуть бути не від радіації, а від стресу, самонавіювання. Тому, якщо боїшся, краще не йти.
Для роботи в об’єктах укриття, та й взагалі на атомних станціях, потрібно розуміти, що таке радіація і як із нею працювати. Найкращий захист — це знання і два базові принципи: час і відстань. Що на більшій відстані і що менше часу там перебуваєш, то краще. Саме тому перші дослідники Інституту Курчатова, коли поля були просто захмарні, не використовували свинцеві фартухи, які одягали на ліквідаторів на даху. Бо важке спорядження сковує рух, ти швидше втомлюєшся, дихаєш важче, повільніше рухаєшся, і в результаті можеш не виконати задачу.
Яким був рівень радіації у перші дні після аварії і який є зараз?
У перші дні після аварії не було переносних приладів, щоб точно виміряти поля. Ті, що були, просто зашкалювали. Більш точні заміри робили, закидаючи касети зі спеціальними «таблетками-вудками». Закидали «вудку» з гірляндою касет, чекали 2–3 хвилини, ховаючись за стіну чи колону, потім витягували і вимірювали поглинуту дозу. Звідси обчислювали рівні радіаційних полів: десятки, сотні, тисячі, до 20 тисяч. Переносних приладів для таких значень тоді не було.
З часом рівні падали через період напіврозпаду. Цезій-134 — потужний гамма-випромінювач із періодом напіврозпаду трохи більше двох років. Якби очищення даху відклали на два роки, дози були б значно меншими.
До речі, операція з відправкою солдатів на дах була безглуздою, адже для запуску третього блоку вона не мала вирішального значення. Пил уже прибирали іншими методами. Логічніше було б зачекати, поки рівні впадуть. Але ж «потрібен подвиг». У результаті люди отримали великі дози.
Яка доза є безпечною?
Це залежить від визначення «безпечної». Природний фон — 10–20 мікрорентгенів на годину. У містах — близько 30, у промислових районах — до 40. На вугільних ТЕЦ — 100–150. Тому 100–200 мікрорентгенів для когось — умовна норма.
Яку дозу ви отримували в «Укритті»?
Разова — від 5 до 15 бер (бер — біологічний еквівалент рентгена, – Ред.)
До 2000 року річна норма для працівників АЕС — 5 бер, після — 2. При досягненні 3,5–4 людину виводили із зони. Це норми для підготовлених працівників. Для звичайної людини такі дози — значні.
5–15 бер за раз — це перевищення. Але виходи були рідкісні: 2–3 рази на рік. Працювали переважно взимку або в міжсезоння. Влітку — спека і пил. Взимку волога осаджує пил, повітря чистіше.
Що ви одягали?
Використовували костюми Tyvek. Жовті пластикові не «дихають» і в них спекотно. Вони не захищають від гамма-випромінювання: від нього жоден такий матеріал не врятує. Зате захищають від бета- й альфа-забруднення. Іноді траплялися білі Tyvek: вони «дихають» і в них комфортніше. Але вони тонші, їх легше пошкодити, тому рухаєшся обережніше.
Скільки часу ви там зазвичай перебуваєте?
Залежить від місця. У центральному залі — 10–15 хвилин, 20 — це максимум. Біля «слонової ноги» трохи довше, але там більше пилу, без маски складно. У барботажному басейні ще довше.
Зазвичай ходили з напарником. Брали два дозиметри: накопичувальний і той, що сигналізує. Один ставили на поріг 10 рентгенів, інший — 25. Якщо «пищить» 10, можна працювати. Якщо 25 або більше — це сигнал, що треба швидко виходити.
А які були перші враження, коли ви вперше потрапили всередину?
Якщо чесно, сильніше вразила сама зона. Це було 5 травня 1988 року: ранок, порожні села, забиті вікна. Надворі весна, а птахів немає: повна тиша. Це справді тиснуло. А в «Укритті» інші відчуття. Для дозиметриста це унікальне місце: там можна виміряти майже всі види випромінювання, крім нейтронного.
«Тисячі людей щодня шкодять зоні і заважають роботі
Ви критикували серіал «Чорнобиль». А як насправді проявляється променева хвороба? У серіалі показано, що все відбувається майже миттєво.
Як художній фільм він добре зроблений. Але там багато перебільшень. Не буває так, щоб одразу шкіра сходила, кров, виразки. У пожежників симптоми з’являлися за добу або дві. Так, реакція організму була. Але не миттєві «жахи», як у кіно.
Смертельна доза — приблизно 400–600 бер, але навіть тут усе індивідуально. Були випадки і 800–1000, коли люди виживали. Багато залежить від генетики, імунітету, загального стану організму та способу життя.
Який міф про Чорнобильську катастрофу вас дратує найбільше?
Історія про «чорнобильських водолазів». У кіно їх показують як завгодно: ніби вони пірнали в киплячу воду, з аквалангами, ластами. Я детально розбирав те, як вони йшли, куди саме і скільки там було води.
Є й спогади одного з водолазів, Олексія Ананенка. Він прямо казав, що радянські журналісти це прикрасили. У газеті «Труд» вийшла стаття про «подвиг» і пішло-поїхало. Написали, що вони були в гідрокостюмах, і для читача це вже звучить як щось героїчно-екстремальне, хоча реальність була іншою.
Чи може колись відновитися життя в зоні відчуження?
Воно вже відновлюється. Природа без людини показує, як швидко здатна відновлюватися. Це унікальний процес. Але я проти масового туризму в Чорнобилі. Тисячі людей щодня шкодять зоні і заважають роботі. Вони буквально «витоптують» територію. Навіть сталкери завдавали менше шкоди, ніж потоки туристів. Зона має бути простором для науки: досліджень, експедицій, вивчення відновлення природи, адаптації екосистем.
Чи є сенс зносити старі будівлі в Прип’яті й відбудовувати місто?
У десятикілометровій зоні — жодного будівництва. І тим паче відновлювати місто немає сенсу. Прип’ять — це пам’ять. Мене, наприклад, обурила ідея встановити туристичний ліфт у шістнадцятиповерхівці. Хто нестиме відповідальність? Хто його обслуговуватиме? Це виглядає як безглузда ідея.
Російський удар по Чорнобильській АЕС. Усе, що треба знати про наслідки
14 лютого 2025 року російський шахед влучив у захисну споруду ЧАЕС. Наскільки це небезпечно?
Як і будь-який ядерний об’єкт, станція потребує захисту. Сам факт влучання є. Але з радіаційної точки зору я відразу розумів, що критичних наслідків не буде. Удар був не над самим об’єктом «Укриття», тож на нього нічого не впало.
Більше хвилював технічний стан інфраструктури, зокрема північного гаража обслуговування кранів, які потрібні для демонтажу конструкцій. Якби він серйозно постраждав, роботи довелося б зупинити. На щастя, пошкодження незначні, і системи можуть працювати.
Водночас питання відновлення нового безпечного конфайнмента залишається відкритим. Там порушена герметичність і змінені умови всередині конструкції. Відновити це до проєктних параметрів складно. Невідомо, який обсяг пошкоджень.
Тобто конфайнмент не розрахований на такі удари?
Ні. Його проєктували з урахуванням, наприклад, падіння легкого літака — щоб він не зруйнувався повністю. Але пошкодження в такому разі все одно будуть. Він має вистояти, але далі потрібні будуть ремонтні роботи. Зараз конфайнмент виконує свою функцію: якщо щось обвалиться всередині «Укриття», радіоактивний пил здебільшого залишиться всередині або вийде через спеціальну вентиляцію з фільтрами.
Які ризики залишаються?
Якщо «не будити сплячого пса», ризики мінімальні. Якщо ж втручатися, треба чітко розуміти, які заходи безпеки передбачені, щоб уникнути наслідків.
