Демографічна криза посилюється
29 мільйонів українців проживають на підконтрольній Україні території станом на початок 2026 року. І це майже на мільйон менше, ніж було торік, повідомила директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Елла Лібанова. Це скорочення вона називає природним — триває воно з 1993 року, але посилене війною та міграцією.
«Люди вмирають, а як ви хочете? — апелює Лібанова. — Населення старе: є кому вмирати, немає кому народжувати. Додалася війна — народжень ще менше, природне скорочення збільшилося.
Багато людей виїхало — переважно у першому півріччі 2022 року. З них повернулося не більше мільйона».
За даними Eurostat, станом на лютий 2026 року в країнах Євросоюзу перебували 4,4 млн українців. Ще десь 700 тисяч розсіяні по інших країнах. І емігрантів з України насправді потроху більшає, зауважує Елла Лібанова.
І кожен місяць гарячої фази війни зменшує кількість людей, які повернуться, тому що вони адаптуються за кордоном. Якщо назад до України приїде хоча б третина з тих більш ніж 5 мільйонів, каже науковиця, це було б чудовим показником.
«Але тут є ще одна дуже неприємна річ. Нам загрожує друга хвиля еміграції, коли скасують воєнний стан. Поїхали в основному молоді жінки з дітьми. І якщо родина не розпалася, якщо жінка там влаштувалася, то дуже висока ймовірність, що не жінки сюди повернуться, а чоловіки поїдуть до них.
І знову погана для нас цифра: понад 70 % жінок віком 25+ мають вищу освіту. Це тому, що виїжджали в основному містяни: харків'янки, киянки. Тут рівень освіти вищий. Ми втрачаємо не просто людей. Ми втрачаємо висококваліфікованих, освічених людей. І ви прекрасно розумієте: якщо жінка має вищу освіту, скоріше за все, її чоловік також має вищу освіту. Якщо їй, скажімо, 30 років, то йому, скоріше за все, 30 + 5, не більше. Тому це все дуже неприємно. Але є, що є», — оцінює перспективи директорка Інституту демографії та соціальних досліджень.
Статистика показує: у 2025 році в Україні, за даними Міністерства юстиції, зареєстрували 485 290 смертей, у 24-му — 495 089. І скорочення смертності у даному випадку, зауважує голова Державної служби статистики Арсен Макарчук, відбувається виключно через скорочення кількості населення.
При цьому фіксується чи не втричі нижча від смертності народжуваність: 168 778 у 2025 році проти 273 тисяч у 2021-му. Тобто за чотири роки кількість новонароджених з 7,3 на 1000 жінок знизилася до менш ніж шести.
«У нас системно скорочується народжуваність, і це дуже негативний демографічний сигнал, наслідки якого відчуватимемо ми, наші діти і онуки. Так само, як українська демографія досі відчуває наслідки Другої світової війни», — каже Макарчук.
З падінням народжуваності відповідно зменшується й кількість школярів, додає він.
«У 22 році в нас було 322 тисячі першокласників по всій Україні, у 2025/2026 їх стало 252 тисячі. Але не через еміграцію — через демографію. Це цифри абсолютно пропорційні народженим у 2015 і 2019 роках», — додав керівник Держстату.
Та всі дані, якими сьогодні оперує Україна, спираються на інформацію мобільних операторів та інших приватних розпорядників, на певні похідні, які описують демографічні процеси, відзначає Арсен Макарчук. Достеменну картинку (а міністр соцполітики Денис Улютін, наприклад, вважає, що населення зараз не більше 25 млн) покаже лише перепис, якого в країні не було 25 років і не буде ще зо два після війни. Це повʼязано з тими «другими» хвилями міграції, про які казала Елла Лібанова, і навіть третіми, пояснює керівник Держстату: сімʼї будуть воззʼєднуватися тут і за кордоном, люди будуть змінювати роботу і місце проживання, з огляду на величезну кількість переміщених осіб.
«Тож, точно зафіксувати, що відбувається в країні, ми зможемо не раніше ніж за два роки після завершення воєнних дій. Однак уже зараз достатньо даних для того, щоб обʼєктивно оцінити картину», — впевнений очільник Держстату.
Що на тлі демографії відбувається з ринком праці
Картина, якщо узагальнити, не надто радісна, зазначає міністр соціальної політики, сімʼї та єдності Денис Улютін. За його словами, в Україні збільшується кількість сімей, які складаються з однієї дорослої людини і дитини (або кількох дітей); де двоє дорослих, але є хтось на утриманні — отже працювати може лише одна людина, бо інша займається доглядовою функцією; сімей, які витрачаються майже всі зароблені гроші на їжу, ліки та житло, не маючи змоги вчитися чи саморозвиватися; і тих, чиїм єдиним джерелом доходів є соціальні виплати.
Всі вони, підкреслює міністр, відносяться до категорії вразливих і фактично є втраченими для ринку праці.
«Коли такий процесинг починає бути сталим, ми цих людей в економіці втрачаємо. Економіка стає максимально вразливою. А ці люди — залежними від соціальних змін чи орієнтирів. Наразі ми маємо картину, коли катастрофічними темпами збільшується кількість непрацюючих людей або тих, хто на утриманні, по відношенню до тих, хто працює», — відзначає міністр.
Зараз, зауважує Денис Улютін, в країні 13 млн унікальних отримувачів різних соціальних виплат і 10,2 млн — пенсійних (9,2 млн пенсіонерів — за віком, ще мільйон отримують інші пенсійні виплати).
Це, на його думку, свідчить про те, що соціальну політику в країні слід кардинально переглядати, відмовляючись від патерналістського підходу, який панував в державі 30 років, максимально виводячи людей на ринок праці.
«Я, як міністр соціальної політики, вважаю, що соціальні виплати не можуть бути безстроковими. Вони повинні давати можливість стати самоврядним та повернутися в економіку» — зазначає Денис Улютін. Соцвиплати мають бути підтримуючою функцію, а не перетворюватися на єдиний дохід, додає міністр.
З іншого боку, зауважує Денис Улютін, змін вимагає й ринок праці, який єдиним цікавим активом для себе все ще розглядає молодих людей працездатного віку, залишаючи соціальну складову виключно державі.
Зокрема, зараз Мінсоц працює з роботодавцями щодо працевлаштування людей з інвалідністю, але бізнес поки що, за словами міністра, не демонструє особливого бажання використовувати цей ресурс.
Як, власне, і людей старшого віку, додає Улютін. «Є регіони, переважно прифронтові, де молодь виїхала, і залишилися здебільшого люди старшого віку. Вони можуть працювати і класно можуть, і хочуть. Але структура і сама система побудована таким чином, що ми не вважаємо їх достатньо економічно активними учасниками цього ринку», — додав він.
До того ж, Мінсоцполітики, розповідає Денис Улютін, намагається якомога раніше повернути на ринок праці людей після народження дитини. Впроваджує програму підтримки батьків, які повертаються до роботи в режимі повного робочого дня — «єЯсла» (виплата щомісячної допомоги у розмірі 8 тисяч гривень на догляд за дитиною), але пропозицій на ринку немає, констатує міністр.
Це при тому, що дефіцит кадрів на ринку праці становить щонайменше 2 млн людей, наводить цифри очільник Державної служби статистики Арсен Макарчук. Принаймні стількох платників ЄСВ не дорахувалися на ринку праці з початку повномасштабного вторгнення, відзначає він.
За такого співвідношення пенсіонерів до загальної кількості населення (10:29), в Україні мала б злетіти «срібна економіка» — світовий тренд, орієнтація сервісів на людей пенсійного віку, додала ще один кут обговорення Тетяна Сальнікова, директорка Всеукраїнського адміністратора пенсійних фондів і експертка з накопичувальних пенсій. Та не за українських реалій — для цього у нас занадто низький платоспроможний попит в цьому сегменті.
Навести лад з пенсіями, додає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова, вдасться тільки тоді, коли всім виплачуватиметься біла зарплата.
«Іншого способу не існує. Якщо в нас буде така частина незареєстрованих доходів, яка є сьогодні, ми ніколи не зможемо платити людям пристойну пенсію. Якщо не буде пристойної пенсії, не буде попиту на товари та послуги для старших людей. Все з цього випливає», — відзначила Елла Лібанова.
Воєнні біженці: як їх повертати?
За даними ООН, станом на зараз за кордоном перебувають до 6 млн українців, які виїхали туди після повномасштабного вторгнення. Найбільше їх у Німеччині — 1,2 млн, у Польщі — трохи менше ніж мільйон й у Чехії — 380 тисяч.
На думку міністра соціальної політики Дениса Улютіна, який посилається на відповідне дослідження, повернутися можуть близько 2 мільйонів з них. Елла Лібанова вважає — не більше ніж третина. Тоді як доктор філософських наук, директор Інституту Гаффінгтона у Лос-Анджелесі архімандрит Кирило Говорун — не більше ніж 20 %.
«Я брав участь в одному проєкті в Джорджтаунському університеті, який був присвячений питанням міграції. З фахівцями, в тому числі системи ООН, ми досліджували ситуації в різних регіонах світу. І загальний висновок такий: в ситуаціях, подібних до України, коли внаслідок військового конфлікту виїжджає середній клас, виїжджають люди, які можуть адаптуватися в новому середовищі, в точці виїзду 80-90 % декларують, що вони збираються повертатися, а після цього 80 % не повертається. Така загальна усереднена статистика по різних ситуаціях», — розповідає Кирило Говорун.
І чим довше триватиме війна, додає Елла Лібанова, тим більше біженців укореняться в закордонному житті і не розглядатимуть варіант повернення. Вже сьогодні, додає вона, 70 % українок у Польщі працюють, а це говорить про те, що вони повністю інтегрувалися.
Допоки йде війна й людей важко повернутися фізично, Міністерство закордонних справ узяло за мету повертати їх інтелектуально. Себто встановити з ними міцний й постійний звʼязок для збереження української ідентичності, розповіла заступниця міністра закордонних справ Марʼяна Беца.
Для цього запустили сучасну електронну платформу «е-Консул», щоб люди могли отримувати консульські послуги дистанційно; цифровий нотаріат (платформа, яка дозволить українцям здійснювати частину нотаріальних дій через «Дію»); підключили всі закордонні дипломатичні установи України до єдиного Державного реєстру для отримання витягів свідоцтв.
Але разом з тим, МЗС працює й над збереженням ідентичності закордонних українців. Для цього, розповіла Марʼяна Беца, запроваджується іноземний компонент в іноземних школах, а там, де це можливо, і країни не сильно пручаються — відкриваються білінгвальні школи. Такі є у Талліні, Угорщині, українські класи — у Німеччині, Польщі.
«Близько півмільйона українських дітей навчаються за кордоном. Вони дуже швидко інтегруються. І просто забувають українську мову. Нам важливо, щоб вони її памʼятали, знали українську історію, українську культуру. Це про збереження ідентичності», — підкреслює Марʼяна Беца.
Також на цю мету працює й множинне громадянство, додає вона. Інструмент поки що новий — відповідний закон набрав чинності лише з початку цього року, але в МЗС його вважають перспективним засобом збереження звʼязку.
«Українці за кордоном — це така велика українська спільнота, яка поєднує в собі дві категорії українців. Ми не хочемо їх розмежовувати, але історично це фактично закордонні українці, тобто в розумінні Закону України «Про закордонних українців» — це іноземці етнічного походження з України. І друга категорія — вимушені переселенці або інша категорія громадян, які перебувають через війну за кордоном. Це величезний потенціал, тому що зараз, під час війни, вони максимально мобілізувалися і відбулася певна консолідація української нації», — зауважила Марʼяна Беца.
Крім того, зараз ведеться верифікація і мапування українських організацій, розповіла також представниця МЗС. Закордонні установи вже співпрацюють з приблизно 700 верифікованими українськими організаціями за кордоном і ще десь з 450 культурно-освітніми осередками. А їх тисячі, це пласт етнічних українців, які вже мають громадянство інших країн, але під час війни дуже мобілізувалися, надають гуманітарну допомогу, зауважує заступниця міністра.
Українці з активною громадянською позицією, визначає Марʼяна Беца, мають важливий голос і виступають партнером української держави для відстоювання її інтересів на міжнародному рівні.
«Там, де, можливо, урядовий голос не спрацьовує, голос суспільства стає важливим на рівні народної дипломатії. Адвокаційні кампанії, які проводили ті чи інші українські громади показали, яка це велика допомога в просуванні інтересів України в ЄС, в посиленні санкційного тиску на державу-агресора, в притягненні Росії до відповідальності. Це важливий адвокат України», — говорить заступниця міністра закордонних справ.
Допомогти тримати звʼязок з домівкою має й відкриття Центрів єдності за кордоном, вважає міністр соціальної політики, сімʼї та єдності Денис Улютін. Вони надаватимуть закордонним українцям як передконсульські послуги, так і максимально повну інформацію про можливість повернення на Батьківщину. Перший Центр єдності відкрився в Німеччині, де зараз перебуває найбільше українців (до 1,3 млн), плануються такі також — в Чехії, Польщі, Швеції.
Питання, чи треба якось фінансово стимулювати біженців повертатися — стало окремою гілкою дискусії. Майже всі спікери погодилися з тим, що такий підхід розділить й так крихке суспільство всередині країни. До того ж, кількість внутрішньо переміщених осіб не набагато менша за тих, хто поїхав за кордон — 4,2 мільйони, а виплати їм від держави ніяк не можуть зрівнятися з тим, що платять в межах тимчасового захисту країни Європи. Тож, будь-які фінансові стимули для біженців визнали неприйнятними з точки зору соціальної справедливості.
Та бізнесмен, голова наглядової ради EFI Group Ігор Ліскі запропонував поглянути на проблему, відкинувши електоральні виміри типу соціальної справедливості, і керуватися цифрами.
«Економічно мільйон людей — це мінімум 50 млрд ВВП на рік у мирній економіці. І коли починаєш рахувати цифрами, виходить зовсім інша розмова. Чи готова держава витратити мільярд на те, щоб отримати 50? Це може бути непоганою стратегією. Можна придумати спеціальні програми, можна цей мільярд інвестувати в якісь житлові історії. Але це має бути державною політикою», — зауважує Ігор Ліскі.
Та поки такої державної політики не буде, наголошує він, жодні стимули не спрацюють.
«Ми сталися як держава, захистили свій суверенітет. Зараз держава Україна знаходиться в руках українців вперше за багато років історії. Ми маємо вирішити свою долю самостійно. Маємо розуміти, що після війни настане інша реальність.
Щоб після війни переможці повернулися і — як у часи Запорізької Січі — не розбрелися хто куди. Хто в Європу поїхав, хто в ПВК, хтось воззʼєднався з родинами, і тут залишилося голе поле. Нам не можна розбрідатися», — заявив Ліскі. Для цього люди повинні мати чітку картинку на рівні державної стратегії — як розвиватиметься країна, що це буде достойний світ для дітей, для дорослих, з робочими місцями, де не буде проблем з житлом.
«Ми маємо сформувати картинку світу, картинку майбутнього, під яку ми підтягуємо людський ресурс. Треба заявити, куди ми йдемо. Не треба чекати від людей, що вони самі зрозуміють. Їм треба показати мету», — впевнений бізнесмен.
Цю тезу підтримав й міністр соціальної політики, сімʼї та єдності Денис Улютін. Бо насправді, додає він, набір вимог, що у ВПО, що у біженців, що у потенційних трудових мігрантів однаковий — безпека, доступ до житла, роботи, доглядових сервісів, інфраструктури. Тому що люди порівнюватимуть умови, в яких перебувають зараз, з тим, що отримають при переїзді. І тому, впевнений Улютін, в контексті стимулювання повернення українців, треба говорити, зокрема з міжнародними партнерами, не про індивідуальну підтримку тих, хто вирішить поїхати до України, а про підтримку громад. Щоб люди бачили розвиток і перспективу.
Також державна міграційна програма, вважає Ігор Ліскі, має визначати, кого в пріоритеті вона хотіла би повернути — хто критично потрібен країні для відновлення після війни.
«Точно треба повертати всіх підприємців. Прям боротися за них. Придумувати додаткові програми чи стартапи, бо кожен наш підприємець у Польщі, який створює там робочі місця, продовжує вивозити туди українців.
Нам треба боротися за молодь, за людей з вищою освітою, за головних інженерів, прорабів, головних механіків за всіх, хто має клепку в голові і хто буде відбудовувати цю країну. Можливо, треба придумати якесь дистанційне бронювання. … Якщо ми вже якимось чином випустили цих людей, треба думати, як їх забирати. Можливо, хай заплатять штраф», — каже Ігор Ліскі.
«Україна — це про військові технології, про штучний інтелект, про суперїжу, тому що ми — аграрна держава. Для цього нам потрібні головні інженери штучного інтелекту, розробники, айтівці, військові.
Щоб була інфраструктура, нам потрібна дешева енергія, для цього — енергетики. Потрібні хороші дороги. Добре, будувати їх ми привеземо турків, але нам потрібні головні інженери, дорогобудівники… Ось з цього починається соціальна демографічна державна політика, — впевнений бізнесмен. — Якщо ми її не пред'явимо, то українці будуть ресурсом для інших країн, в яких на нас уже є план. План на українців є в Німеччині, є в Польщі, в Британії, в Голландії, в Швеції, навіть, вибачте, в москалів є на нас план. А в Україні плану на українців поки що немає».
Без людей, вважає Ліскі, не буде економіки; без економіки не повернуться ті, хто виїхав, і виїдуть ті, хто лишився. Саме тому, наполягає він, державна стратегія повернення українців потрібна вже зараз — іще до закінчення війни.
Тезу про візію підтримав й голова міжнародної бізнес-спільноти Board, професор економіки, засновник групи компаній Advanter Group Андрій Длігач.
«Українці не збираються повертатися в Україну не тому, що немає дитячих садків чи роботи. Є робота, є дитячі садки, є школи, є навіть регіони безпечні. Я щойно приїхав з Чернівців. Немає людей. Чому? Тому що немає світлої перспективи, розуміння того, що буде в майбутньому. В нас немає національної візії — куди ми йдемо? Що має бути?» — зазначив Длігач.
Трудова міграція: не if, а when
На думку доктора філософських наук, директора Інституту Гаффінгтона архимандрита Кирила Говоруна, імміграція в Україну так чи інакше станеться. Тож, це не про if, це про when. Але цього не слід боятися, говорить Говорун, міграція — це глобальне явище, що є нормою існування людства.
Щоправда, Україні доведеться визначитися, вона буде жертвою цих глобалізаційних процесів чи стане їх субʼєктом, стверджує професор. І наводить світові міграційні приклади — Самоа та Росії.
«Самоа — це архіпелаг, який колись був колискою полінезійської цивілізації. Від Самоа люди на каное пропливали тисячі кілометрів до Гаваїв, доплили до Нової Зеландії. Це був, мабуть, один з наймасовіших процесів міграції в історії людства. Коли тисячі кілометрів були покриті каное з вихідцями з Самоа 3 тисячі років тому.
Зараз Самоа розділене на дві частини — Західне і Американське. І люди з Західного Самоа мріють потрапити в Американське, а звідти переїхати на Гаваї або деінде. Через те, що в Американське Самоа їм складно потрапити, вони приїжджають в Нову Зеландію. І зараз те, що було периферією оцього великого полінезійського світу — Гаваї і Нова Зеландія — стали суб'єктами нових міграційних процесів, коли колишній центр зараз переміщається на периферію. Тобто все змінилося навпаки. Самоа втратило можливість залишитися суб'єктом міграційних процесів, перетворившись суто на їх об'єкт», — розповідає Кирило Говорун.
А от Росія, використовуючи ідеологію «руського міра», вчинила зворотно — з обʼєкта стала субʼєктом, додає він.
«»Рускій мір» — це міграційний проєкт насамперед. Він задумувався методологами МГУ (Щедровицьким, його послідовниками), коли через колапс Радянського Союзу купа росіян виїхала по всьому світу і утворили дуже потужну периферію, як звʼязок з центром.
З самого початку методологи вирішили для себе так: давайте будемо дивитися на цю периферію як на наш ресурс, звідтіля братимемо їхні ноу-хау, навички, зокрема, адаптаційні, освіту, яку вони отримали за кордоном, для того, щоб підтримувати центр, Москву. Це була початкова ідея «руського миру».
Потім ця ідея на початку 2000-х змінилася на навпаки. Від центрового процесу — на доцентровий. Тепер не периферія буде джерелом, ресурсом для постачання знань і навичок в центр, в Москву, а Москва буде спрямовувати оці меседжі, сигнали і мобілізувати цю периферію. Таким чином була мобілізована, вепонізована периферія, і цей міграційний процес поставлений на службу Москві», — розʼяснює деталі Говорун.
Саме спираючись на цей ресурс, вепонізацію міграційних процесів, Росія й почала війну, твердить він, коли стала субʼєктом цих міграційних процесів. І українці були долучені до них, коли постачали ресурси за радянських часів, були використані Росією, а зараз воюють проти нас, наголошує директор Інституту Гаффінгтона.
Зараз перед Україною постає питання: вона просто постачатиме ресурси іншим країнами чи здатна стати субʼєктом міграційних процесів. Бо імміграція трапиться так чи інакше, наголошує Кирило Говорун, і до неї треба бути готовими.
До політики трудової міграції треба ставитися обережно, вважає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова, оскільки держава, окрім як завезти робочу силу, повинна дбати й про суспільний спокій.
На її думку, ринок праці в першу чергу потребуватиме додаткових людей робітничих спеціальностей. І, припускає Лібанова, це будуть вихідці з Бангладеш. Їй не хотілося б — і вона це прямо заявляє — аби мігрантів залучили з Іраку, Ірану чи Сирії. Та у будь-якому разі, відзначає науковиця, державна міграційна політика повинна містити квотування й чіткі умови, на яких це відбуватиметься. Щоб не повторювати помилки Європи.
На цьому наголошує й доктор філософських наук Кирило Говорун: обовʼязково мають бути зрозумілі критерії на тих шлюзах, які пропускатимуть цю еміграцію. Одним з таких критеріїв, на його думку, може бути адаптабельність тих людей, які будуть приїздити, їхня готовність виходити зі свого «гетто». Бо не готові — створять його тут. Тому одразу слід відмовитися від компактного розселення, як практикувалося з вимушеним переселенцями — це підхід показав свою хибність, люди просто не вливаються в суспільство, залишаючись закритою спільнотою.
Крім того, додає директор Інституту Гаффінгтона, важливо знати країну, з якої приїдуть люди, і розуміти їх.
«От ми говоримо про Бангладеш як про країну, вихідці з якої приїдуть місити нам цемент. Я був у Бангладеші. Викладав в найкращому університеті Дакки, чудовий університет. Це дуже складне суспільство і дуже освічене. Перший Нобелівський лауреат — Рабіндранат Тагор — був з Бенгалії, він не був індусом. Це бангладешський Тарас Шевченко, про якого ми не знаємо. Ми не знаємо Бангладеш…
Так, будуть й ті, хто міситиме цемент. І для їх інтеграції в наше суспільство треба створити умови. Бо вони або інтегруватимуться, або ні, але вони все одно будуть тут. І умови цієї інтеграції можна створити через освіту», — впевнений Кирило Говорун.
Він радить звернути увагу на освітній інструмент як фолькхьогсколе в Скандинавії (народна школа. — Ред.).
«Це коледжі, де не ставлять оцінок, а використовуються здебільшого для інтеграції мігрантів в місцеве суспільство. Мотивують не оцінками, а іншими інструментами інтегруватися в суспільство. Я бачив це у шведському контексті, працює воно прекрасно», — резюмував Кирило Говорун.
Голова Державної служби статистики Арсен Макарчук в контексті міграційної політики вважає важливим звернути увагу на ще один аспект, який матиме вплив на національну економіку.
«У статистиці ключовою одиницею виміру є домогосподарство. Це не одна людина, а група людей, які ведуть спільний побут. Образно кажучи, мають спільний холодильник. Тому що в теорії, вони мають спільні доходи і спільні витрати. І різні члени домогосподарства можуть відповідати за доходи і за витрати. А витрати так само важливі в економіці нашої країни, тому що це податки і це опосередкований вплив на створення інших робочих місць у сфері обслуговування, у сфері продажів.
І тому нам нецікаво, коли наші громадяни виїжджають, живуть у Польщі і працюють у нас дистанційно, хоча, здавалося б, вони генерують тут певну додану вартість, сплачують ЄСВ, ПДФО. Але вони не витрачають гроші тут, відповідно позбавляють нашу економіку суттєвої частини», — розповідає Арсен Макарчук.
Це стосується й іммігрантів, якщо їх залучатимуть як робочу силу, додає він.
«Це будуть або короткострокові заробітчани, які, знову ж таки, надсилатимуть гроші, які вони заробляють тут, за межі України, і це матиме менший ефект для економіки країни, ніж якби вони витрачали тут, споживаючи.
Або вони привозитимуть сюди сім'ї, своїх дітей. Тоді це буде, умовно, не та цифра, якою ми зараз оперуємо, а помножте її на два-три або й більше. І це також треба брати до уваги. Тому ми говоримо не лише про трудову силу, а про міграцію домогосподарств», — зауважив очільник Держстату.