***
В принципі, ще 13-го… тобто не 13-го, а за кілька днів – як вони перестали виходити на зв'язок, я все зрозуміла. Але людина така істота, що завжди чіпляється за надію. Навіть найменшу, найбезглуздішу, навіть за маааленький шматочок надії. Особливо, коли мова про близьких людей.
Ми шукали його скрізь.
Особливо серед полонених. У списках, без списків, по-різному.
– Він – відомий журналіст, він був у цивільному, з камерою, нелогічно його просто так вбивати. Його ж можна обміняти на цілий пучок росіян! – твердила я собі.
– Із цього району наших забирали у Гомель. Лікарні, в'язниці, треба скрізь дивитись, – казала його колишня дружина та моя дорога подруга Інна.
Ми дивилися. Через усі можливі канали. І неможливі також. Це Інна мене наштовхнула: РПЦ! Соня, ти ж колись була в МП, давай підключимо батюшок. Ми підключили (навіть знайшлися «високопоставлені», пробач Господи, батюшки в Білорусі, які взялися допомогти). Безрезультатно.
***
Коли Мощун звільнили, почалася зачистка території. Так стало відомо, що наш Макс Левін загинув.
Він був, повторюю, без зброї, у цивільному з камерою наперевіс та маркуванням «Преса».
Його вбили двома пострілами. Серед лісу.
Тобто чудово розуміли, що роблять. Просто розстріляли беззбройну людину.
***
Ми пропрацювали разом десять років.
Як шеф-редактор і журналіст, як два репортери.
І навіть коли кілька років тому Макс сказав, що хоче трохи відпочити і потім – на вільні хліби, ми все одно залишилися близькими людьми – спілкувалися, він часто приходив до редакції, ми разом відзначали свята. Особливо дні народження. У нього – сьомого липня, у мене – восьмого. Нам дуже подобалася наша традиція.
Я пишаюся тим, що у LB.ua люди працюють роками. Є ті, хто з першого нашого дня – 13 років, і навіть якщо щось змінюється, ми байдуже – сім'я. Всі ми.
***
За ці десять років було багато, дуже багато чого. Згадувати можна безкінечно, але перед очима чомусь стоїть один зовсім не робочий епізод.
Я народила Естер 23 травня 2019 року. Звичайно, як кожній мамі, мені хотілося фото з виписки. Але запрошувати сторонню людину була не готова – надто вже інтимне, на мій погляд, дійство.
Довго вагалася (не вмію я для себе, тим більше не по роботі), але все ж таки зважилася запитати наших Максів - Левіна і Требухова. І знаєте що? Вони між собою посварилися, хто з них візьметься. (Господи, як же я люблю вас обох, мої дорогі).
Досі не можу про Левіна сказати у минулому часі. Щоб уникнути невиробничого конфлікту, вирішили, що Левін приїде на виписку, а Требухов потім – на хрестини.
Так ось.
Радісна подія відзначалася в парку Пущі-Водиці – у приватному пологовому будинку неподалік, де моя дочка з'явилася на світ, шампанське на виписці не віталося, та й ми хотіли якнайшвидше проскочити стадію офіціозу і просто побути всі разом – найближчі: сім'я, мій Олег Базар з дружиною Світланою, дві подруги (журналістки, зрозуміло) та Макс.
Я назавжди запам'ятала картинку…
Знаєте, ось такий стоп-кадр, що віддрукувався в пам'яті. Я сиджу на лавці, а Макс стоїть навпроти. У нього за спиною – густа травнева зелень, крізь неї сяє сонце, і вся його постать ніби світиться. Здається, я навіть пам'ятаю, у що він був одягнений – свою улюблену бавовняну футболку, яку його сини «розфарбували» різнокольоровими долоньками – він їх любив, дуже любив. Рідко, коли для чоловіка батьківство грає т-а-к-у роль. У цьому сенсі Макс був прикладом для багатьох.
Синів у нього було четверо (тоді ще троє), і він казав моїй мамі:
– Які ви щасливі, у вас дівчинка. Я також дуже хочу дочку.
– Буде, Максиме. Звичайно ж, у тебе ще буде донька, – відповіла моя мама.
Вже не буде, на жаль.
Для мене Максим назавжди залишиться стояти у тому парку – у промінні сонячного світла.
***
Втім, робочих епізодів теж достатньо.
Наприклад, пізній вечір 18 лютого 2014 року. Ми з Максом у редакції, я дописую текст про події того чорного дня і потім хочу швидко вискочити додому – за якимось зарядним.
Мешкаю я в 15 хвилинах ходьби від редакції, в центрі Києва і ось, терміново мені це зарядне знадобилося, прямо візьми та поклади.
– Додому мотнусь, скоро буду, – я вже піднімалася з-за столу і натягувала чорний, прокопчений шинами пуховик.
Він стояв у дверях кабінету:
– Нікуди ти не підеш! – гаркнув раптово.
Дуже різко. Між нами так не було прийнято.
– Ти офігів? – я аж присіла. – У сенсі не піду? Мені треба! Та й чого ти мені вказуєш?
– Не підеш, я сказав. Там усюди «тітушки». Будь тут.
– Максиме!
У секунду, він зрозумів, що, мабуть, перегнув, і зараз я точно вчиню по-своєму, тому дав задню:
– Гаразд, давай так, я зараз заряджуся, поміняю картку і підемо разом. Заодно подивимося, що там діється.
– Ну, добре, – я якось розгубилася і осіла.
Заходить знову за півгодини. Довбаних півгодини.
– Сонь, там на перехресті Володимирської, біля «Чорного поросяти» вбили Веремія.
– У сенсі вбили?!
– Витягли з машини та вбили.
Ми переглянулись, він вийшов. Більше цей епізод ніколи не обговорювали.
18 лютого 2014 року Макс, з великою ймовірністю, врятував мені життя.
Мій традиційний маршрут із дому на роботу і назад пролягає через це перехрестя. Якби він тоді на мене не гаркнув, у момент звірства «тітушок» – саме хвилина в хвилину – я була б там. І, хто знає…
***
Крім неймовірного професіоналізму, всіх його репортерських якостей, Макс був дуже доброю і легкою у спілкуванні людиною. Швидко знаходив спільну мову з будь-ким, але не можу сказати, що швидко до себе підпускав. Але якщо так, то всерйоз і надовго.
У нас склалася саме така «хімія».
Думаю, значною мірою тому, що ми обидва – репортери по крові. Свій до свого, по своє – це відчувається. Так звірі безпомилково визначають «свого» навіть на далеких відстанях.
Нам обом було важливо перебувати у центрі подій. Першими все фіксувати.
Але якщо я завжди надавала перевагу політиці, кулуарам, розплутуванню «палацових інтриг», то Макса незмінно тягнуло в «поля».
– Ти ж відпустиш мене знову на Донбас? – приходив він, бувало, канючити чергове відрядження.
– То ти ж позавчора приїхав тільки!
– Ну, там те й те треба знімати ... (нічого особливого, насправді, там не відбувалося, просто там йому було добре).
– Максиме, ну, цього тижня Рада. Мітинги анонсовані, плюс у нас чотири інтерв'ю. І круглий стіл. Треба у Києві попрацювати.
– Требухів із Сергієм Нужненком впораються. Правда. Ну, то я пішов?
Що йому відповісти? Крім:
– Гроші візьми хоч у бухгалтерії на витрати.
– Потім. Потім, як повернуся, на бензин у мене є, – долинало вже з-за дверей.
***
Крім усього, у нього було чудове почуття гумору – він мене постійно підколював. Я не ображалася – веселилася разом із ним.
Ось, скажімо, ранок 19 лютого 2014-го року (після того нічного епізоду з Веремієм, так), ми прокидаємося в редакції. Я – у себе на дивані в кабінеті, Макс – у спальнику у ньюзрумі. Крім нас у редакції ночувало ще чоловік десять колег – хто працював на Майдані і кому не було куди йти зарядитися/надіслати фото/погрітися.
Встаю на автоматі, абияк умиваюся і плетуся на кухню – робити бутерброди та каву на всіх. Ми точно розуміємо, що сьогодні до центру Києва підуть війська (Тодішній міністр оборони Павло Лебедєв підтвердив мені це телефоном. Офіційно. Так і сказав: «Я крові на руках не боюся. Хлопці вже їдуть»).
Редакція – наш останній бастіон, але продуктів – особливо з урахуванням наявності гостей – зовсім небагато. Макс спускається на кухню, поки я там копаюся.
– Сонь, поки ранок, я піду за покупками. Може знайду, що відкрито. Візьму хліба, снеків, консерви.
– Яблук мені купи.
– Яблук?
– Ну, мені яблука потрібні.
– Господи, Соня, війна, які яблука?!
– Вони продаються у маленьких магазинчиках. Шкода тобі чи що?
Він приніс кілограмів зо три. У ті чорні лютневі дні вони нам дуже стали у нагоді.
***
Або, ось, наше перше відрядження на Донбас.
Початок квітня 2014-го, мабуть. Точної дати не пам'ятаю, але пам'ятаю, що «броник» і каски тоді були розкішшю.
Р-о-з-к-і-ш-ю.
Я добула нам дві «четвірки» (з умовою, що повернемо, як приїдемо) та один кевлар на двох. Останній, звісно, віддала Максу. Оглядаючи трофеї, він весело присвистував.
– Ну ти даєш! На Майдані в нас були «одинички» (я й «одиничку» не хотіла одягати – він силоміць мене змушував, натягував та перевіряв застібки), а – тут…
– Стривай, у нас проблема – нормальний рюкзак для техніки лише один. Шмотки якось розсуємо, то дурниця, але техніку треба захистити. Всі твої об'єктиви і що там у тебе, покладемо в середину, там стінки товщі. Мій комп - у бокову кишеню. Але я переживаю, що якщо що, осколок припустимо, то, хай йому, комп же з краю. Як же я буду працювати?
– Сонь, якщо осколок, то який на хер комп? Оце ти смішна!
– Ай, ну тебе!
– Ну, серйозно!
І разом регочемо.
Ми взагалі часто і багато сміялися.
Навіть колись вперше їхали на війну.
***
Влітку 2014 року я працювала над книгою «Майдан. Нерозказана історія». Якоїсь миті стало зрозуміло: писати її в перервах між відрядженнями до Слов'янська неможливо. Або одне, або інше.
– Їдь, – твердо сказав Макс. – Те, що ти задумала, важливе для історії. Для нашої країни. Їдь. Сядь десь у глушині та працюй. Я тут сам поки що. Потім повернешся, і знову їздитимемо.
Я послухалася, поїхала.
В Іловайську він був без мене. Зумів вийти.
Не буду повторювати зараз цю історію, але тоді я написала великий і важливий текст (після якого стала ворогом у Мордорі. Ну, не дивно). «Іменем Гелетея» називається. Почитайте. Там – усі подробиці та обставини.
Після повернення ми домовилися, що зберемося всі разом у редакції – просто побачитись, обійнятись і символічно відзначити його щасливий порятунок.
Того дня я, як завжди, йшла на роботу пішки (зокрема через той самий провулок на Володимирській, від якого він мене вберіг), звертаю до нас у Михайлівський провулок, до редакції метрів 150 залишається, дивлюся – Макс. Іде назустріч.
– Я – по сік у магазин, – каже. – А то вина купив, а соку ні, але ж у нас багато хто за кермом.
Ці слова були зайвими. Трапляються моменти, коли слова зовсім зайві. Ми стояли посеред вулиці, просто вп’явшись один в одного – обіймалися.
Не збрешу, якщо це були найсильніші обійми в моєму житті. Найсильніші. І цим все сказано.
Можливо, ми стояли навіть на проїжджій частині (провулок завжди намертво запаркований і для пішоходів місця немає). Напевно пам'ятаю, що нам відчайдушно сигналили.
А нам було важливо обійнятися. Тут і зараз. Він вирвався з пекла. Із самого пекла. Звідки не вертаються. Було важливо ф-і-з-и-ч-н-о відчути, що це – не сон, що він живий і ось він тут. Помацати його, вибачте, – руки, плечі, спину.
Ми знову разом.
У серпні 2014-го смерть пройшла повз.
Макс таки продовжив шлях за соком, а я – пірнула в нашу арку, де вже редакція.
В арці стояла машина. Та сама «Інфініті» його друга Сашка Радченка, що врятувала життя йому та хлопцям. У «Інфініті» був прошитий капот, розбите заднє скло, обстріляний весь лівий – водійський – бік. І кров на торпеді. Кров Макса, зрозуміло.
І ось тут я розплакалася. В голос. Коли Макс уже не чує, а колеги ще не чують.
Мені не можна плакати.
Тим більше при свідках.
Я сильна.
***
Ми багато, дуже багато разом пройшли за десять з гаком років. Тисячі інтерв'ю, десятки відряджень, круглих столів, форумів, дружніх посиденьок. Три кримінальні справи (найбільша – 2012-го. Формальний привід – його фотки. Які режим Януковича намагався використати, щоб нас знищити, знищити LB.ua. Ще 2012-го, так. Настільки ми були неугодними. Фігушки. Ми вистояли. Дуже непросто, але вистояли).
Була його аварія з п’яним неадекватом з «Укрзалізниці» (боюся збрехати, але його, здається, потім знову кудись призначили).
Багато, дуже багато всього...
Макс був дуже прямолінійною, кришталево порядною і чесною людиною. Він не сприймав «договорняків».
…Ми не герої. Ми просто журналісти. По життю та по крові. Це, певне, і тримало нас разом стільки років. Тих, хто прийшов у професію в 15 років. Тих, хто цінував кайф улюбленої справи.
Тепер я цінуватиму його за двох.
***
Ти не був сентиментальним, пирхав на всі оті «ніжності телячі», але ти знаєш, як сильно я тебе люблю.
Я продовжу нашу справу.
І обов'язково за тебе помщуся.
За той ліс під Києвом, де ти два тижні пролежав.
Слово – потужна, дуже потужна зброя.
Як і фото.
Спи спокійно.
