«Попри те, скільки сюди лягло тонн снарядів, мін, боєприпасів, ракет, – люди вистояли»
Як почався для вас перший день великої війни, 24 лютого?
Я знаходився в Білій Церкві, почув свист ракети, вибухи. Задзвонив телефон – командувач Сухопутних військ сказав: «Розпочалась війна, підтягуйся сюди, на Київ, і решта підрозділів в прискореному темпі нехай висуваються сюди». Я ще раз перевірив зброю, одягнув бронежилет, вийшов і пішов на КП бригади. Дзвонили мобільні телефони, ще був ранок, було чутно розриви ракет в небі, літали літаки. Не хотілося вірити в те, що дійсно розпочалась війна.
Збройні сили готувалися до вторгнення Росії завчасно. У чому полягала підготовка 72-ї бригади?
Станом на 24 лютого вже десь 40% бригади знаходилось в околицях Києва. Зайняли визначені райони, рубежі, проводили інженерне обладнання, налагоджували зв’язок, створювали систему вогню.
Ми очікували основний удар з напрямку Чернігова, підрозділи там зайняли оборону і були готові зустрічати ворога. А правобережна Україна – це лівий фланг бригади, сюди зайшла тільки піхота другого батальйону. А техніка тільки 24 числа рухалася в напрямку Києва. Станцією розвантаження мала бути Буча, але ми розвантажились в Києві. А танковий батальйон, підрозділи артилерії, підрозділи забезпечення йшли своїм ходом в Київ.
Наскільки Збройні сили були готові до такої війни?
До такої війни? Я навіть не знаю, як правильно відповісти. Напевно, до такої повномасштабної війни ми стовідсотково не були готові. Ми були готові до ведення бойових дій в районі виконання завдань Операції об’єднаних сил, але до такої широкомасштабної агресії, до такого повномасштабного вторгнення, такої армади сил Російської Федерації з застосуванням авіації, ракет, я думаю, ми не були готові.
Свого часу ви порівнювали бої за авдіївську «промку» зі Сталінградом. Ваші бійці кажуть, що бої на Київщині, зокрема, у Мощуні, були набагато важчими.
У далекому 2017 році, коли тривали бої за «Алмази» (опорні пункти окупантів поблизу Авдіївки, – LB.ua), близько восьми діб тривало протистояння між нашими підрозділами, приданими підрозділами, які підтримували нас, і підрозділами «ДНР» та регулярних військ Російської Федерації. Нам було дуже важко, тривали важкі, кровопролитні бої. Але інтенсивність вогню (яка була на Київщині у 2022 році, – LB.ua), інтенсивність застосування авіації, артилерії, сам хід боїв, спосіб, форми, методи ведення бою – ми з таким не стикалися. Дійсно, сюди опустилося пекло. От таке відчуття, що все, що є погане, все, що є злом, горем, опустилося от на цей невеличкий шматочок землі, на цю невеличку ділянку місцевості.
Саме тут ворога зустріла 72-га та інші підрозділи сил захисту.
Тут, на цій ділянці місцевості було зосереджене все, що є краще в Україні. Я в боях за Київ зустрів кращих синів та доньок України.
Я завжди казав: життя всьому дають люди. Тут був такий рубіж… Я пам’ятаю, приїхав головнокомандувач Збройних сил з командувачем Сухопутних військ. Я вже на той момент п’ять чи шість діб не спав, головнокомандувач мене запитав: «Як в тебе обстановка?». Кажу: «Обстановка важка». Командувач Сухопутних військ зрозумів, що я не можу навіть нічого пояснювати, доповів що і як тут відбувається. Потім головнокомандувач каже: «Що плануєте робить?». Кажу: «Треба відходити, тому що...». Він каже: «Якщо відійдете – далі Київ». І попри те, скільки сюди противник завдав вогневого ураження, скільки сюди лягло тонн снарядів, мін, боєприпасів, ракет, – люди вистояли.
Всі розуміли, яке горе могло статися, якби ворог зайшов в Київ. Те, що сталось з Мощуном, могло статися з нашим рідним Києвом. Ми бачимо, яке зло несе ворог. Просто це війна, як то кажуть, не на перемогу, а війна на знищення.
У Мощуні проти 72-ї росіяни кинули свою еліту – 76-у і 98-у десантні дивізії, 155-у бригаду морської піхоти, сили спеціального призначення. Завдяки чому вдалось вистояти і перемогти, адже ворог мав перевагу в живій силі і техніці?
Наша цивільна людина, як приходила, брала до рук зброю, без курсів підготовки, які дійсно потрібно пройти, маючи елементарні навики, які показали побратими, брала автомат і ставала на голову, на дві вище, аніж цей спецназівець. Тому що вона воювала за свою землю, за своїх дітей, за своє майбутнє.
А взагалі підготовка цих підрозділів (ворога, – LB.ua) була на рівні. І вони самі не могли зрозуміти – як так? Ми ж готувались, тренувались і, як то кажуть, у них на карті було «проведение учений на незнакомой местности». Але що каже їхній командир бригади своїм бійцям? «Ровняйсь, смирно, слушай боевой приказ! Надо то-то, то-то». А нашим бійцям і казати нічого не треба – вони захищають свою землю.
Я вже розповідав цю історію. Підходить військовослужбовець, бачу поранений, він навіть не знав, хто я такий. Каже: «Мені треба на Мощун». Кажу: «Чому?». – «У мене там брат лежить». Кажу: «Ну, ви ж поранені». – «Ні, мені треба туди, я йому обіцяв». Тобто не на життя, а на смерть тут. Щодня кращі з кращих віддають життя. Страшна війна, а ми маємо перемогти. По-іншому ніяк. Іншого не пробачать на небесах. І кожен вже бореться, скільки кому, як кажуть, написано, потім хтось продовжить нашу боротьбу. Однозначно продовжить.
Ви писали у перші дні війни, що Україні допомагає навіть природа...
Я пам’ятаю, як я їхав на рекогносцировку (розвідку, яку проводить командир, – LB.ua), світило сонце. Це ще був лютий місяць, але сонце так світило, що земля ставала рихлою, важкою для того, щоб по ній пересуватися. І я пост в Facebook написав, що навіть природа за Україну.
От ми зараз стоїмо там, де була вода. Річка Ірпінь вийшла зі свого природного русла десь на 1,5 до 2 метрів, течія річки пішла навпаки. Зазвичай вона йшла зі сторони Ірпеня у напрямку Козаровичів, а коли був зруйнований шлюз, пішла з Козаровичів в напрямку Ірпеня. І тут всюди була вода, вода доходила майже до Мощуна.
Саме тут, де річка Ірпінь, противник поставив другу переправу. Всього їх було три. Перша була зруйнована, другу підбили, частково зруйнували, потім вода піднялася і ворог вже не міг нею переправлятися. Третя переправа так і не була зруйнована. Але, завдяки тому, що річка Ірпінь вийшла з берегів, піднялася, противник не міг проводити подальші дії.
Оце Мощун, а вверх туди – населений пункт – Гута Межигірська. Між ними є хутір Шавліївка. От там, за Шавліївкою, вже було більше батальйона противника – закопалися в лісі. Ми взагалі про нього не знали. Вийшов лісник до командира підрозділу, який стояв у Петрівцях, і каже: «Там в лісі купа техніки». Спробували підняти літак, але РЕБ настільки працював, що ми не могли спуститися нижче й нічого не бачили. Але, як то кажуть, інформація є, навели і нанесли ураження БМ-21 «Градами». Один снаряд попав в бойову машину, вона почала вибухати. Ми зрозуміли, що там дійсно є техніка. Тоді вся артилерія, яка була на цьому напрямку, навелась туди, ми почали завдавати вогневе ураження. Коли вони почали масово відступати, бойові машини десанту загрузли у цьому ґрунті.
Природа, це 100%, – на боці України, на боці добра. А добро завжди перемагає зло.
Бійці 72-ї розповідали, що засоби РЕБ ворога працювали дуже ефективно.
Вишки стільникового зв’язку противник знищив і підтягнув сюди своє основне озброєння. От що хочу сказати, що РЕБ – радіоелектронна боротьба – в них дійсно на рівні: зв’язок ліг повністю. Навіть такі засоби зв’язку, як Harris (радіостанції американської корпорації L3Harris, – LB.ua). Навіть по них ми не могли спілкуватися і це створило дуже велику проблему.
З часом ми розпочали видавати супутникові телефони, можна було знайти супутник і зателефонувати. Навіть засоби проводового зв’язку також тут себе не виправдали: щільність вогню артилерії, ракет, авіаційних ударів була дуже велика і польовий дріт просто перебивали.
«На всіх командирах лежить відповідальність за збереження життя»
Ми переїжджаємо на околицю Мощуна, до будинку, де знаходився ворожий взводний опорний пункт. Олександр Вдовиченко згадує про останній день перед російською навалою.
23 лютого я проводив рекогносцировку району майбутніх бойових дій і виїхав сюди, на околицю Мощуна. В будівлях з труб йшов димок, десь лунала музика. Я стояв і дивився на Гостомель, далі – Буча, знаю, що там далі Ірпінь. І мені ще не вірилось, що ворог може піти в святиню святих – на Київ, столицю України.
Підрозділи батальйону тут розосереджувалися, якраз були на підході вже. І потім знайомі з розвідки сказали, що все – ворог готовий, завтра вранці буде наступати. Але якось ще все одно не вірилось. Не вірилось до того часу, як почали вибухати ракети. І потім я сюди (на околицю Мощуна, – LB.ua) прийшов наступного разу вже в кінці березня, коли ворог відійшов, вже не рвались снаряди і ми так спокійно пройшли, дивлячись під ноги, оминаючи залишки снарядів, мін, розірваних патронів. Як змінилось тут життя…
Людина, коли народжується, хоче продовжити свій рід, виховати дитину, побудувати будинок, посадити дерево. І от як воно все може зруйнуватися в будь-який момент. Коли це зло прийшло на нашу землю, ця орда кацапська… Руїни. Скільки болю, скільки життів…
...Десь в середині березня ворог під прикриттям, під артилерійським прикриттям, розпочав відтісняти наші підрозділи з Мощуна. На західних околицях, де зараз ми знаходимось, вже були підрозділи повітряно-десантних військ Російської Федерації. Ми зрозуміли, що не можемо втримати північну частину, відійшли і разом з підрозділами ГУР (командир в них – «Шаман»), зосередилися в самому центрі населеного пункту Мощун. Тут уже був ворог, ми бачили, як вони пересувалися, вели бій.
Інколи в середині Мощуна, на взводному опорному пункті (хоч взводним опорним пунктом його можна назвати образно – це були деякі будівлі), перебували наші бійці, в основному – розвідники, бійці мотопіхотного батальйону. Інколи їх там було навіть менше десяти. Але присутність наших людей в Мощуні не давала противнику розвернутися на повну силу. От ліс попереду нас – там вже був взводний опорний пункт противника, на цих околицях був ворог, з цієї сторони був ворог. Вони вже його намагалися обійти зі східної сторони, але всюди зустрічали супротив.
28 лютого прес-офіцер бригади Сергій Тахмазов написав у Facebook: «Комбриг 72-ї «Слов’ян» гучним шепотом керує боєм навколо Києва, іноді озираючись на завішану ковдрою кімнату холодного підвалу, де сплять закутані діти, які знайшли з мамами притулок на ніч. Від російських ракет та інших «братерських» подарунків». Де саме це було? І що то був за бій?
24 лютого ми вибули в напрямку Києва, до свого основного командного пункту, який мали зайняти. Але не встигли доїхати. Ми розгорнулися в центрі Києва – в одній з військових частин знайшли підвал і розмістилися там. Коли розпочався обстріл, розпочались бої в самому Києві, стрілянина, – до нас зайшли діти і жінки, вони ховалися поряд з нами. Ми не мали змоги переїхати в інше місце, тому що треба було б розгорнути зв’язок. І ми були поряд з цими дітьми. На наступний день ми переїхали в інше місце, залишивши це підвальне приміщення для дітей. Таке було, да… Ніби вічність пройшла, це ви нагадали. Загалом зараз трохи відійшли від боїв, то так – кожен день вже не 24 лютого.
Було таке відчуття, що продовжується той самий день?
100%. Десь до кінця березня було. Живеш з ранку до вечора і з вечора до ранку. От дивлячись інколи, коли є час, у Facebook, гортаючи стрічку, бачиш скільки гине людей, скільки кращих з кращих віддають життя за майбутнє своїх дітей, за майбутнє країни. Страх, дійсно, страшна війна.
Ви дуже емоційно сприймаєте втрати серед своїх. В одному з інтерв’ю згадували: «Якось мене викликали на нагородження. Я кілька десятків орденів забрав у Києві на батальйон. Викликав начальника штабу: «Завтра їду вітати, розпиши хто – де». Приходжу до нього вранці, на столі – кілька коробочок із нагородами. Я вибухнув: Що за х**ня? Чому завдання не виконав? – «Так нагороджувати ж нема кого…». Виявилося: хтось загинув, решту поранено. На той момент мені жити тупо не хотілося...». До втрат своїх неможливо звикнути?
Ні. Кожне життя людини безцінне. Життя дається людині один раз. На всіх командирах лежить відповідальність за збереження життя… Хочеться, щоб всі жили, щоб ніхто не гинув, щоб ніхто не вмирав. То важко.
Коли, наприклад, гортаєш стрічку – втрати там, там, там – це боляче, важко. Але набагато важче, коли ти людину знав особисто. Наприклад, останні військовослужбовці, які загинули (на Мощуні, – LB.ua). Андрій Норов, він загинув тут, на Мощуні. (Капітан Андрій Норов 13 березня загинув у бою, захищаючи Київщину, посмертно нагороджений Зіркою Героя, – LB.ua). Здається, що такі люди мають жити завжди. От «Сімдесят дев’ятий», полковник Гудзь (Валерій Гудзь, колишній командир 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Будучи слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, полковник Гудзь повернувся в рідну бригаду. 12 березня загинув на Луганщині. Посмертно нагороджений званням Герой України, – LB.ua).
Горе, біль, напевне, до цього не можна звикнути, тому що це життя, це... Я навіть перестав видаляти в телефоні контакти. Не видаляю – хай вони живуть в пам’яті. Вони живі, доки ми пам’ятаємо, вони живі, доки за них ставлять свічки, про них розповідають. Це війна на виживання, це 100%. І кому написано дійти до кінця, перемогти, той не забуде. Ми не забудемо.
24 серпня 2020 року я потрапив в ДТП. Ні, не 24 серпня, я навіть вже не пам’ятаю коли, напевне, 24 липня. Мені потрібно було виїхати з території частини, на склади – буквально 500 метрів. Я взяв машину дружини, виїхав з КП, повернув ліворуч і на великій швидкості в мене влетів джип, пежо 508, наче. Три доби кращі лікарі боролись за моє життя, я лежав у лікарні місяць. І це, коли лежав, думав про одне: кожному, напевно, в цьому житті відміряний його шлях. Як ото в фільмі «Пункт призначення» – з точки А в точку Б. Хай він буде всім нам якомога довшим.
Хто у 72-й повідомляє про втрати рідним?
Взагалі – військові комісаріати носять звістки. Але, в основному, це роблять знайомі. Я декілька раз, ще на початку війни, відправляв заступників на поховання. Це важко.
Коли була поминальна неділя, їздив на кладовище. Там похована велика кількість людей, багато знайомих. Я поїхав провідати людину. Кладовище Лісне, там є алея Слави. І ось вона з 24 лютого стала більшою, ніж за всі часи війни. Там сльози дружин, крики дітей... Коли ти тут, ти входиш в цю ейфорію, в запал бою, ти воюєш. Одна задача – вистояти, вижити, перемогти. Потім, коли зупиняєшся... Кругом стільки болю, стільки смерті. Не знаю. Важко. Кожному командиру важко, але хочеться зробити все, щоб вони жили. На жаль, ми – не боги, ми – всього лиш люди.
«Перемога – то коли остання кацапська нога залишить територію України»
Ми вже пройшли певний перелом у цій війні?
Перелом в цій війні? Ті, хто воює, вже пройшли. Країна чи пройшла? Ті люди, які побачили ворога, вже знають, що таке війна. Переломом є те, що люди готові воювати, вбивати за Україну. Держава готова і керівництво Збройних сил, Сухопутних військ – вони роблять все для того, щоб ми вистояли.
Що б ми не казали, Росія – потужний ворог. Кількість боєприпасів, снарядів, людей, озброєння, військової техніки в них в рази більша. Але світ не кинув нас, всі бачать, що ми не одні в цій війні. Наразі Україна воює за весь цивілізований світ і країна не одна – це головне. Переломом є те, що ми не залишилися в цій війні наодинці з ворогом. Одним нам його не здолати, це 100%. А якщо весь світ буде на стороні добра, на стороні України, то ми переможемо.
Хай вже це зло залишиться тут, от в цих руїнах, в життях цих людей. Тому що це ж орда. От «Z» вони пишуть, це 100% зло. Зло, орда. Ми передали в морг 51 тіло військовослужбовців підрозділів Російської Федерації. Вони навіть свої тіла не забрали! Там вони валялись, коли ми зайшли.
Ви для себе якось намагалися пояснити, звідки в росіян така жорстокість – щодо цивільного населення? Звідки таке бажання нищити все навколо?
Від безвиході. Розумієте, вони всі себе вважали армією переможців... А тут їх зустрів настільки сильний спротив. Тому в них з’явилась злість. Якщо взяти відтинок від Козаровичів до Ірпеня, то їх тут зустріла лише частина бригади, навіть не вся бригада. Так, були придані підрозділи – Нацгвардії, ГУР, ССО, територіальна оборона в Ірпені показала найвищі прояви патріотизму. Але вся та армада, яка там стояла, не змогла перебороти якусь невелику кількість Збройних сил, частину регулярної бригади Збройних сил.
Колись 72-го бригада, ще до перейменування, мала назву Красноградсько-Київська. Вона брала участь в боях під Красноградом, а потім – в боях за Київ в 1943 році. Напевно, нам було долею визначено, що ми маємо взяти участь в боях за Київ.
Якою ви бачите перемогу? Що особисто ви приймете як перемогу у війні?
Коли я на «Донбас Арені» напишу гасло «Срака Новоросії». Ще колись давно, в авдіївській промзоні, разом з Героями України Андрієм Кизилом (Андрій Кизило, заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї бригади. Загинув 29 січня 2017 року під час бою з угрупованнями російських окупаційних військ в промисловій зоні міста Авдіївка, – LB.ua), Денисом Волочаєвим «Бахусом» (Денис Волочаєв, офіцер «Альфи» СБУ. Загинув 1 грудня 2019 року на фронті, відбиваючи прорив ворожої ДРГ. Герой України, посмертно, – LB.ua) ми сперечалися, хто перший напише на Донбас Арені «Срака Новоросії». В нас було таке гасло – команда на відкриття вогню. Це було тоді, до 24 лютого.
Наразі перемога – то коли остання кацапська нога залишить територію України, територію Криму. І щоб те горе, яке вони принесли нам, прийшло в їхні сім’ї! Я цього дуже хочу. Щоб їхні матері, дочки, батьки відчули це горе. Ті втрати, які поніс і несе ворог, колосальні. Але вони мають бути ще в рази, в рази більші. Тому що це зло. Вони принесли до нас зло, вони орда, плем’я. І щоб Росії як такої не було. Щоб їх просто не стало.
Ви казали в одному з інтерв’ю, що після війни ми будемо жити по-іншому. Що ви мали на увазі?
Знаєте, є така фраза: «можливо, не по закону, але по-людськи». Що це значить? Все має бути однаково. Не може бути білим діткам – білий хліб, чорним діткам – чорний хліб. Закон, закон і порядок має бути один для всіх. Закон. І має бути національна ідея України. Яка зараз національна ідея в нас? Наразі – вижити і перемогти.
Щоб не було такого, що частина живе пріпєваючи, а друга – впроголодь. Кажуть, після розвалу Совєтского Союза ми мали жити припєваючи. Де ми все це поділи? Ми ж європейська країна, поряд Європа...
От тільки ворог відступив від Києва, знов розпочинається: хто більше воював, хто більший патріот, хто зробив більший внесок у перемогу. Візьміть перейменування метро і вулиць в Києві. Ми подали заявку перейменувати метро, в якому було КП бригади, але його не назвали на честь бригади. Тому що ворог вже далеко. Якби це питання підняли, коли ворог був тут, напевно, перейменували б. Але тільки ворог відступив від Києва, багато таких – фух, видихнули, а війна ще триває. На сході, на півдні Збройні сили, підрозділи ТРО, Національна гвардія – всі ведуть кровопролитні жорстокі бої.
Хочеться, щоб не було так, як Симон Петлюра писав «гірше москальських вошей – тільки українські гниди». От щоб не було такого, щоб все було для держави, для перемоги і для людей.
Війна ще триває і ворог сильний, ми маємо тільки разом триматися. Як ми встали тут 24 лютого – єдині, ніхто не розбирався, хто більше робить, хто менше. В кулак всі стали, тому й вистояли. Хочеться, щоб так було, тому що від кожного залежить внесок в перемогу. Кожен по крупиночці, по частиночці, по граму робить свій вклад в цю перемогу. Той військовослужбовець, який буде стояти в окопі чи лежати десь на позиції, чи їхати за штурвалом, чи заряджати снаряди, чи проводити розвідку, чи той, що йому буде везти боєприпаси і паливо, чи готувати їжу, чи той, що буде шити йому форму або просто сплачувати податки, щоб були кошти для утримання Збройних сил.
З 2014-го року згуртувалися всі – так само, як це було під Києвом 24 лютого. А потім далі від 2014 року якось війна стала все далі, далі, далі і далі. Зараз кожен шукає, хто винен. Хтось, можливо, і винен. Але призначати точно не потрібно. В кожному випадку потрібно розбиратися. Ми маємо перемогти, а перемогти тільки тоді ми можемо, коли будемо єдині. Керуючи тут, як би мені не було важко, я був впевненим в нашому керівництві, в керівництві Збройних сил, в керівництві Сухопутних військ, в командуванні угруповань Києва. Я був впевнений в своїх людях. І ми вистояли.