У 2006 році Девід Френкель зняв найпопулярніший фільм у своїй кар’єрі — «Диявол носить Прада». Це була мелодраматична комедія про те, як учорашня університетська випускниця з підвищеним почуттям соціальної справедливості Енді (Енн Гетевей) опиняється в ролі асистентки головної редакторки найстильнішого глянцю «Подіум» — деспотичної Міранди Прістлі (Меріл Стіп). Весь фільм — це суміш казки про Попелюшку і процедуралу. Роль феї-хрещеної тут виконує дизайнер глянцю Найджел (Стенлі Туччі), а заздрісної сестриці — старша асистентка Емілі (Емілі Блант). Байдужа до моди, але розумна Енді потроху включається у скажений ритм світу фешн-журналістки і стає головною зіронькою цього свята мішури і лицемірства. Навіть сама Міранда Прістлі каже їй: «Молодець!». Проте успіх у фешн-глянці — це продаж душі, тож Енді відмовляється від блискучої кар’єри і спішить на зустріч зі світом соціальної журналістики, про яку мріяла від початку.
Кар’єра режисера Девіда Френкеля складалася відверто так собі. Колись він отримав «Оскар» за найкращий короткий метр, однак решту часу знімав прохідні комедії, серед яких особливу глядацьку увагу мав лише «Диявол носить Прада». Фільм, з одного боку, досить цікаво показав індустрію фешну та глянцю, а з іншого — витримав цей процедурал у дусі популярних тоді романтичних комедій. У сукупності з блискучим акторським складом це забезпечило стрічці культовий статус. Після «Диявола» кар’єра Френкеля також не відзначилася чимось, крім прохідних комедій різного рівня успіху, від «Велика надія», що зібрала пристойну касу завдяки акторському дуету Меріл Стріп і Томмі Лі Джонса, до «Великої гри Джеррі та Мардж», яку не витягнув навіть Браян Кренстон.
І ось у 2026 році, зловивши вайб міленіальської ностальгії за золотою ерою 2000-х, Френкель випускає продовження свого найуспішнішого проєкту. За 20 років змінилося багато, але не все. Міранда і Найджел досі працюють у «Подіумі», а от Енді стала однією з найвідоміших репортерок і редакторкою серйозного видання. Емілі ж очолила PR-відділ Dior у США. «Подіум» знову потрапляє в скандал, і виручати його наймають Енді, а та раптово знаходить собі союзницю в Емілі. Але не забуваймо, що Емілі — «заздрісна сестриця», тому все не так однозначно, хоча насправді очікувано.
«Очікувано» — саме те слово, яким можна вичерпно описати продовження «Диявола». Весь фільм — це переказ першої частини на новий лад. Героїня Енн Гетевей начебто успішна зубаста журналістка, але досі сиплеться, як стажерка, перед героїнею Меріл Стріп. Міранда Прістлі — досі та сама деспотична акула, яка в необхідний момент так само покаже м’яке серце. І між цими жінками знову «добрий фей» Найджел, який і Енді дасть пораду, і за Міранду попереживає.
Сценаристка Алін Брош Маккена (вона працювала зі сценарієм і в першій частині) намагається обіграти сучасні журналістські та суспільні тренди: нова асистентка Міранди слідкує, щоб та не сказала чогось дискримінаційного, зокрема, щоб говорила не «жирні», а «бодипозитивні». А ще весь сюжет тримається на тому, що стара друкована преса померла і їй на заміну прийшов суцільний онлайн з його короткими форматами, де складно говорити про серйозне чи хоча б масштабне. Є навіть спроба покритикувати світовий капітал, який скупив медіа у свої холдинги і душить розвиток журналістики на догоду рекламодавцям і трендам. Однак усе це у фільмі настільки поверхово, що просто виступає тлом для демонстрації нових і нових дизайнерських нарядів головних персонажів. Тут нема ані щирої драми, ані соціальної критики, ані хоча б натяку на щось більше, ніж історія «про все хороше». Це комфортна, але нудна данина ностальгії за часами молодості фанбази першої частини фільму або кумедна ретрореконструкція для тих, хто народився у 2000-х.
«Диявол носить Прада 2» виглядає точно так само, як попередник. Актори, за виключенням Емілі Блант, взагалі не змінилися. Однак змінився контекст. Зараз не 2006-й — період відносного миру, економічної стабільності та мрій про світле демократичне майбутнє. У 2026-му світ переживає глобальну кризу, коли війни розгортаються по всьому глобусу, а лідери найпотужніших країн світу стають усе більш авторитарними чи, навпаки, безхарактерними. Сьогодні мелодраматична комедія про особисті страждання в антуражі багатства та гламуру виглядає як нежива історія, яка може стати хіба ескапічною для найбільш відданих фанатів першої частини, що безуспішно мріють повторити долю наївної Енді, якій світ глянцю звалився на голову вже вдруге за 20 років.
Деякі речі бувають модними лише раз — і більше не повертаються у вжиток. Десь так воно було з циліндрами, довгими цигарками й намаганням відновити мелодраматичні й романтичні комедії 2000-х.