Про термін “культурна дипломатія” та розуміння культури як інструменту чи зброї під час війни
Ані в Силах оборони, ані в Українському інституті, створеному в межах МЗС, не вважають нині актуальними нині терміни “культурна дипломатія” чи “мʼяка сила”. Натомість оперують поняттями “когнітивна війна” чи “культурна співпраця” – залежно від контексту. За час повномасштабного вторгнення українська сторона зробила суттєвий прогрес і якісний, і кількісний. Втім, враховуючи, що ресурси України не співмірні із ресурсами країни-агресора, пріоритети варто визначати чіткіше, аби прицільно й ефективно докладати зусилля.
Андрій Юсов, представник Головного управління розвідки Міноборони України:
“Термін “м'яка сила” вже нерелевантинй в нашій ситуації, як і термін “культурна дипломатія”.
Культурна дипломатія – це коли “Щедрик” поїхав по всьому світу популяризувати українську культуру, коли українські митці за покликом серця звертаються до світу. Але коли фінансовані ФСБ проекти популяризують теми расизму, ведуть антиукраїнське ІПСО, то це – не культурна дипломатія, це – частина когнітивної війни.
У російських спецслужб всі інструменти когнітивного впливу прописані, є люди, які вчаться їх використовувати, є інструкції, де і коли їх застосовувати, за яких умов. І така зброя пріоритетніша за кінетичну. Бо якщо ти спочатку поставив свою церкву, свого Пушкіна, свою балалайку і балет, то, можливо, заходити танками вже не доведеться, бо зайти буде значно легше.
При цьому ресурси на умовну балалайку і балет потрібні суттєво менші, ніж на балістику та авіацію.
Когнітивна війна, як і класична кінетична, носить геноцидний характер, тому що в ході цієї війни завдання – змінити, розщепити свідомість українців, стерти їхню ідентичність. Завдання в світі – показати, що наша ідентичність неправильна, шкідлива, злочина, конфліктна. І в такий спосіб послабити підтримку, відволікти ресурси, як наші внутрішні, так і міжнародні.
Звісно, когнітивна війна – це не наше ноу-хау. Зараз із цим працює весь світ, НАТО в цьому живе і розвивається. В Академії СБУ та інших воєнних академіях України про це також говорять і втілюють у життя.
Потрібно віддати належне, що з моменти повномасштабного вторгнення вже не тільки Сили оборони, але й громадянське суспільство, бізнес разом і окремо втілили велику кількість успішних операцій впливу. Але, звичайно, треба ще”.
Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту
“Я абсолютно погоджуюсь, що термін “культурна дипломатія” є застарілим. Ми говоримо про міжкультурну взаємодію, бо це завжди про роботу в двох напрямках.
Коли ми говоримо про Український інститут, то тут є кілька важливих напрямків. Це мистецькі, академічні програми, це дослідження й аналітика, в тому числі – вивчення того, як Росія використовує так звану культурну дипломатію в світі. Це вивчення української мови не носіями. Це комунікаційні проекти.
Окрім того, маємо кілька філій – в Німеччині, Франції, Нідерландах. В 2023-му почали прицільно працювати з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.
При цьому наголошую, що хоча Український інститут є флагманською інституцією, культурну дипломатію робимо не лише ми. Є багато незалежних акторів в державі, з якими ми співпрацюємо та будуємо взаємодію. В нас непогана взаємодія з Мінкультом, військом, адже в армії є багато митців.
Водночас важливо говорити, що не кожен проект за кордоном є актом культурної дипломатії. Для себе я вивів таку формулу. Культурна дипломатія – це про довгострокові партнерства і довгострокові зв'язки, які вибудовують довіру. А довіра конвертується в підтримку. Така дуже нелінійна логіка важлива.
Ще один елемент, про який ми має говорити і з яким працювати, це академія – університетська освіта. Це дуже нелінійна історія, але це те, що формує розуміння і знання про нас як про країну і суспільство.
Тому в нас зараз дуже сильно розвиваються українські й кримсько-татарські студії за кордоном. Це те, на основі чого майбутні еліти будуть приймати рішення в своїх країнах”.
Микола Сєрга, Культурні сили:
“Розповім про наш підхід на прикладі однієї поїздки. Це була поїздка в Штати, мета якої була здобути підтримку для України в цілому. Щоб законопроект про виділення допомоги Україні відбувся. Тому ми концентрувались на певних штатах і певних конгресменах. При цьому ми не працювали для діаспори, а, передусім, – на американців. І робили це в тих місцях, де збирались представники потрібних нам соціальних груп. При цьому ми не могли анонсувати концерти, бо швидко ФСБ швидко нами зацікавилось.
Тож ми виступали в церквах, університетах, школах, пожежних і поліцейських частинах, на вуличних майданчиках. Ми зробили 276 концертів за 97 днів. Це був нереальний марафон.
Прямо зараз ми вирушаємо в нові поїздки, перша з яких – Фінляндія. Будемо тестувати новий формат, над яким працювали кілька місяців. Бо Культурну сили – це не просто хаотична, харизматична організація, яка десь щось робить і розповідає потім цікаві історії. У нас дуже крутий аналітичний відділ, який аналізує наративи на кількох рівнях, у тому числі – стратегічному.
Нафта й золото нашого століття – увага. Якщо ви вмієте привернути увагу і скомбінувати це з сенсами всередині, то ви на коні.
Наприклад, у нас буде зустріч з поляками. Ми зрозуміли, що є там певні переконання, що резонують правій політичній ланці. А в нас, так вийшло, є козак, який воював у складі Правого сектору, а до війни він – популярний в Україні і в Польщі музикант. Тож ми беремо його і їдемо на фестиваль до Польщі. Думаю, сам факт, що праві українські музиканти працюють із правими польськими, має привертати увагу. Від того, як ми це запакуємо, залежить, чи ця провокація дасть тріщину, чи спрацює як клей”.
Сергій Устенко, керівник компанії «Карпатська джерельна», партнер проєкту CultHub
Ми розуміємо, що маємо рухатись асиметрично, бо диспрпорація між фінансуванням Россотрудничества та Українського інституту очевидна. Тому для мене культура – це зброя. Але мій підхід до зброї неконвенційний.
Коли йдеться про культуру, то часто ми віддаємо те, що віддавати не потрібно, те, що потрібно максимально використовувати. Це як з автоматом Калашникова. Це хоч і надбання Радянського Союзу, але він робить свою роботу на нашу користь. Так само і з культурним надбанням. Росія зробила велику роботу, щоб балет вважався їхнім. Думаю, нам треба бути жорсткішими в тому, щоб його не віддавати.
По-друге, потрібна консолідація. Ми, звісно, не РФ, в нас всі не можуть працювати по одній методичці, яку написав товариш майор. Але має бути консолідація і концентрація того ж фінансування. Бо якщо вони будуть вливати гроші в балет і ще чотири-пʼять напрямків, а в нас буде партизанський рух на 200 напрямків, то результат буде відповідний.
Ще один аспект. Завдяки винятковій активності українців, дуже багато проектів зʼявились за кородном самі по собі. Їх треба підтримувати. Наприклад, є одна галерея в Німеччині, вони дуже активні, їм потрібне не стільки фінансування, скільки увага з боку української держави, хоча б візит з боку консульства. Але цього не відбувається. Хоча на рівні федеративної землі така підтримка є”.
Андрій Халпахчі, Гендиректор Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”:
“Ми говоримо про культурна дипломатію, мʼяку силу. Але чому ми так боїмося слова пропаганда? Зрозуміло, що для нас пропаганда – це Соловйов, передусім. Але пропаганда існувала завжди, і ми в цьому колосально програли.
Я мав цей досвід, наприклад, у 2004 році, коли ми поїхали з нашою пропагандою в Крим. І тоді я побачив, наскільки російська пропаганда вже зайняла там місце. Ми були майже перші, хто показував українське кіно. І це при тому, що в селах Криму розмовляли здебільшого українською або кримськотатарською.
І ще одне. Ось ми говоримо про протистояння російському мистецтву. Все вірно, коли йдеться про балерину Захарову, скрипаля Репіна. Але нещодавно вибухнув скандал навколо “Мінотавра” Звягінцева. І це нагадало мені ту саму історію про Пастернака: не читав, але засуджую. Люди не бачили кіно, але писали.
Я бачив цей фільм і побачив у ньому діагноз, віддзеркалення для західної аудиторії того, що собою являє сучасна Росія. Ми маємо використовувати таких людей, як Звягінцев”.
Про динаміку сприйняття української культури та зайнятті світові майданчики
Цьогоріч Росія вперше від початку повномасштабного вторгнення знайшла спосіб повернутись на Венеційську бієнале зі своїм павільйоном. Це спричинило масштабну реакцію в мистецьких та урядових колах, аж до подачі журі бієнале у відставку та загрози позбавлення бієнале фінансування з боку ЄС.
Що робила і робить Україна, щоб зайняти фізичні та метафізичні місця, тимчасово вільні від Росії? Чи працює системно із тим, що ліквідувати прогалини в знанні про Україну? Та й взагалі, чи справді світ зрозумів, що українська та російська культури – це два абсолютно окремі світи?
Євген Нищук, міністр культури України в 2014, 2016-2019, гендиректор – художній керівник Театру Франка:
“Ще в 2018-2019 роках ми прораховували і домовлялись про купівлю павільйону для представлення України в Венеції. Вартість на той момент складала 2,5-3 млн євро. На жаль, це тоді так і не трапилось.
Але суть у тому, що для кожного жанру культури є важливі європейські чи світові центри, в яких обовʼязковою є наша присутність – не ситуативна, а планова.
Бо інакше що два роки ми починаємо шукати місце, платимо шалені гроші за оренду, і в результаті ніхто не знає, що це місце – українське. І треба витрачати додаткові кошти, щоб гучно заявити, що це – саме українська презентація.
Нині бракує стратегії і координації. Памʼятаєте активацію теми визнання Голодомору за Ющенка? Це була державна програма, хороший, успішний кейс. Зараз, здається, кожен щось хаотично робить сам. Не можна сказати, що системно опрацьовуємо звʼязки із якоюсь країною Африки чи Китаєм, залучаємо до цього різні види мистецтва. А тоді ми системно їздили в десятки країн Європи, показували перфоманс. І це зробило більший ефект, ніж десятки офіційних листів. Бо лише так люди збагнули масштаб трагедії”.
Алім Алієв:
“Ми багато говоримо про росіян, але маємо в першу чергу навчитись якісно говорити про себе. Історія з бієнале для мене – теж індикатор. Мені здається, в цій невеличкій інформаційній сутичці вони перемогли, бо про російський павільйон говорила більшість. І я абсолютно підтримую, що український павільйон нарешті має бути.
Кілька уроків, які ми засвоїли після 24 лютого 2022 року. Перший: українська культура є конкурентною в світі. В суспільстві раніше були сумніви щодо цього. Зараз бачимо, як заходи по всьому світу відбирають до себе різні українські проекти.
До 24 лютого ми концентрувались виключно на європейських країнах. Після – стало очевидно, що є величезна потреба працювати з ширшим світом. Тепер ми багато працюємо з конкретними країнами Латинської Америки, створюємо колаборації, які сприяють побудові довгострокових партнерств.
І ще одне. В 2022-му році в свідомості світу відбулась ця демаркація між українською та російською культурами. І зараз нам справді потрібно бути присутніми на всіх ключових майданчиках. Нещодавно в нас із колегами була дискусія про один із найважливіших джазових фестивалів в Африці. Він проводиться в Кейптауні і там, очевидно, представлені росіяни. Моя позиція, що ми теж там маємо бути”.
Андрій Юсов:
“Повертаючись до розмови про бієнале та майданчики. Озвучені масштаби абсолютно підйомні, як для держави, так і вже для українського бізнесу, передусім – великого. Це питання відповідальності тих, чий бізнес відбувся завдяки нашій державі.
Я думаю, що ми вже дуже добре навчилися реагувати. У відбитті атак українці сьогодні найкращі і найшвидші. Росіяни продовжують дуже монотонно, тупо, дорого, часто дуже неефективно, але працювати в довгу. Ми можемо сміятись із сюжету про Лаврова в Африці, де відбулись пушкінські читання. Але якщо кожного року на це виділяються мільярди, то в перспективі десяти років це дає результат.
Нам всім треба навчитись працювати в довгу – і силам безпеки і оборони, і державі, і громадянського суспільства.
І окреме велике завдання, окрім впливу на світ, – це вплив на нас самих. Українська діаспора є однією з найбільших в світі. І найближчим часом буде такою лишатись. Вже сьогодні ворог це розуміє і активно працює через церкву, культуру, гуманітарні організації, освіту, дітей, телебачення. Ми не маємо права програти цю війни, і ми не зможемо її виграти лише короткотерміновими кроками.
А щодо демаркації українців і росіян, то прогрес колосальний. Нашу субʼєктність нині визнає ворог. І це вже визнання нашої спільної роботи і боротьби.
Що стосується теми, умовно, хороших росіян. Якщо ми говоримо про когнітивну війну, то які питання можуть бути до Каспарова чи Нєвзорова? Якщо говоримо про класичну війну, то які в мене питання можуть бути до бійця РДК або легіону Свобода Росії. Треба думати, як це осмислювати, як правильно комунікувати і між собою, і перед світом”.
Як митцям будувати звʼязки й партнерства з іноземними аудиторіями та колегами
В ході дискусії, до якої підключались не лише учасники панелі, але й присутні в залі митці, думки щодо обізнаності іноземних аудиторій з українським культурним продуктом розділились. Серед тих, хто регулярно гастролює чи співпрацює за кордоном, є ті, кому здається, ніби знання про Україну досі дуже мізерні. Є й ті, хто поділяє більш оптимістичний погляд на ситуацію.
Аналітичними дослідженням реального стану справ все активніше займається Український інститут. За попередні місяці інституція вже презентувала ґрунтовні дослідження по кількох країнах, з яких можна краще зрозуміти, що знають як про Україну, так і про Росію, з якими міфами доводиться працювати. Дослідження містять також корисну інформацію про те, з якими культурними інституціями чи фестивалями в тій чи тій країні варто співпрацювати.
Влад Троїцький, театральний режисер, продюсер:
“Насправді про українську культуру за кордоном майже нічого не знають.
Це ілюзія, ніби ми там завойовуємо майданчики. Це неправда. Тому що це точкові ініціативи, які там колись трапляються. А так як час зараз швидкий, все забувається.
Чому росіяни продовжують панувати? Бо мають приховане фінансування. Наприклад, той же Абрамович фінансує Серебреннікова, але публічно про це не говорить. І той робить постановку опери в Бастилії, відкриває Авіньйонський фестиваль і так далі. Кейсів з нашого бізнесу, які би працювали так системно, немає. Є хіба кейс Пінчука, але з його особистим імʼям.
І питання не тільки в грошах, а в тому, як ми відносимося до системності. Бо тупо чи не тупо, а росіяни працюють і сформували цілий клан корисних ідіотів, які просувають їхню “велику” культуру. І тоді наше намагання кенселити їх виглядає як підліткова образа.
Як нам будувати свої міфи назовні? Якими інструментами? Це велике питання. Ми вже згадували про українців за кордоном, але немає стратегії, як їх мобілізувати”.
Тамара Трунова, режисерка:
“Всі, з ким я спілкуюсь, ті люди, які намагаються сьогодні створювати театр, або працюють на межі можливостей, або вже випали за межу цих можливостей. Але при цьому я маю погодитись із Владом Троїцьким – за кордоном нас не знають. Я там присутня, на щастя, але, на жаль, я мушу це підтвердити. І такі поодинокі, прекрасні випадки, вони лише більше виглядають як похибка системи чи наслідок відсутності системи.
Тому ми не говоримо про те, що ми робимо недостатньо, а ми говоримо, що ми робимо чи не те, чи не так, а можливо і те, і те одразу. І ми фантазуємо про якусь тяглість, про якусь візійність, а не може бути ніякої візійності, якщо ми користуємось ресурсом в режимі вимкненого світла і у кого довша рука. Так не працює. Без екосистеми не працює ніякої тяглості”.
Ростислав Держипільський, директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка:
“Тут уже звучали протилежні думки про те, що нас не знають чи не знають в Європі. Мабуть, треба шукати середину. Розкажу коротко про свій досвід. Маємо такий проект “Дзяди” за Міцкевичем, постановці польської режисерки Майї Клечевської, з якою, власне, ми гастролювали в Польщі. І на події приходили 95% поляків. І так само є проект словенського режисера Томі Янежича, і ми гастролювали у Словенії.
Чому я це кажу? Це один із варіантів: запрошувати до колаборації. Маємо приклади, і коли українські режисери, як присутні тут Давид Петросян чи тамара Трунова, системно працюють з іноземними аудиторіями.
Але останнє, що я скажу в цьому всьому. Коли ми були з виставою в Польщі, наші стосунки з цією країною були ще трохи кращі, до того ж ми показували виставу польської режисерки за текстом Міцкевича. Поляки були в захваті.
В Словенії була зовсім інша історія, зовсім інша реакція. Нам не дозволяли брати прапор. Режисер переконував, що ми зробимо цим гірше. І тоді я зрозумів, що нам потрібно дуже конкретно працювати з кожною державою окремо. І розуміти, що в кожній державі є інший контекст сприйняття України чи нашого ворога – Росії.
Тому це теж має бути дуже системна робота вивчення ситуації, яка є в кожній державі”.
Андрій Різоль, продюсер, голова правління асоціації ‘Дивись українське!’:
Від початку Великої війни наша асоціація “Дивись українське” зробила більше 700 подій в 55 країнах світу. І хоча це обʼєм я сприймаю як вражаючі цифри, на мій погляд, все, що ми робимо (не лише асоціацією, а всі ми), – це лише 2-3% того, що треба. І між нами немає координації. Немає плану, ми всі собі граємо на своїх інструментах без партитури і без диригента”.
До розмови також долучився митець, який працює під псевдонімом NEIVANMADE. Від початку повномасштабного вторгнення він створює плакати, на яких лаконічно зображає реалії війни. При цьому автор орієнтується передусім на іноземну аудиторію. Його роботи вже виставляли в багатьох країнах світу.
NEIVANMADE (Михайло Скоп):
“Я почав робити плакати 25 лютого 2022 року, тому що тоді було необхідно коротко, максимально знаково, для кліпового мислення, передати якийсь образ. Щоб людина не читала довгий текст, що відбулось, як відбулось, не розбиралася, наприклад, в документальних зйомках, бо вони без контексту, без тексту, не є зрозумілими. А щоб заходити таким супершвидким образним методом, апелюючи до архетипів і загальноприйнятих цінностей. Тоді я цілився в традиційну, консервативну частину суспільства, зокрема, американського.
Працюючи над плакатами, я все більше ставив собі питання: а хто говорить? Хто такий українець?
Зараз для мене принципово за допомогою плакату показувати, що таке Україна. Бо коли ти знаєш свого сусіда, в тебе виникає до нього не лиш емпатія, а симпатія. І ця симпатія працює в довгу. Власне, це те, що Росія виробляла сотні років, виробляла симпатію до себе.
Зараз, говорячи про жахливі речі, мені важливо паралельно говорити про завтрашній день. Тому що прямо зараз Україні пора уявити себе завтра, бо саме це розказує нам, ким ми є сьогодні”.
Про майбутню війну сенсів, незалежно від тривалості й формату бойових дій
Обговорюючи питання майбутнє, учасники розмови зійшлись на тому, що Україна має скористатись із того невеликого вікна можливості, яке досі є – моду на Україні, її стійкість варто використовувати, щоб показувати все різноманіття нашої культури, пояснювати історію та фіксувати себе в свідомості іноземців. Адже незалежно від термінів і результатів нинішньої фази гарячої війни, Росія продовжить вкладатись у війну когнітивну, як це робила завжди.
Андрій Юсов:
“Якщо в результаті припинення бойових дій, укладання або не укладання якихось угод і замороження конфлікту хоча б на якийсь час частина української суверенної території буде залишиться під владою окупантів, то це для них – підстава говорити, що вони не програли, досягли якихось цілей так званої СВО. Які цілі були з самого початку вже нікого не цікавлять, вони заднім числом пояснюють нові.
Ну а далі будуть розповідати про мультиплікаційно збільшуючі ці всі історії про воєнні злочини і про те, що відбувалося на Донбасі, як його бомбили скільки років, і про хлопчиків в трусіках. Це все буде. І більше того, як тільки відбудеться заморозка по лінії фронту, тобто на лінії бойового зіткнення, значна частина зекономленого ресурсу не буде направлена на розвиток місцевого самоврядування в Росії, культури, екологічних проектів чи енергозбереження.
Ні. Ці ресурси будуть переспрямовані, власне, на когнітивну війну, тобто на пропаганду, на інші інструменти, і це не лише проти України, проти західної цивілізації, вільного світу в цілому. Це завжди буде війна буде проти НАТО і проти України, проти ЄС і проти України.
Тому для нас когнітивна війна після завершення бойових дій не закінчиться. І це точно про гру в довгу, у нас не залишиться іншого вибору.
Найближчим часом середньостатистичний росіянин мало що зрозуміє.
Навіть якщо телевізор вимкнуть і Путіна повісять на Червоній площі. Для цього будуть потрібні покоління і покоління. І в цих умовах ми повинні продовжувати зберігати свою єдність і ментальне здоров'я, ну і працювати із світом. І розуміти, що Росія на багато років залишатиметься для нас об'єктом впливу. Не тому, що ми так хочемо. Це для нас питання безпеки і виживання.
Тому що там будуть залишатись мільйони людей, які не вважають за людей нас, які не вважають за країну, за народ, за націю нас, які не вважають нашу церкву, нашу мову і так далі гідними їх. Думаю, що ми змушені будемо зі всім впоратися, бо їм того інакше просто не вийде.
І це якраз питання різниці все ж таки між пропагандою і стратегічною комунікацією. В пропаганді дуже важко конкурувати з тоталітарними режимами. Стратегічна комунікація – це пояснення реальності, того, що відбувається насправді. І для української культури, зокрема, часто не стоятиме питання пропаганди, але питання стратегічної комунікації від держави, яка зазнала ворожого нападу геноцидної війни, страшенних втрат, нападу пропаганди, в тому числі, питання стратегічної комунікації для всіх нас і для культури, зокрема, будуть стояти завжди”.