Хто такий ветеран в Україні
Це одне з найбільш проблемних питань. У нас є закон про статус ветеранів війни і гарантій їхнього захисту. Там є багато різних аудиторій, навіть цивільні.
Класично ми вважаємо, що ветеранськими статусами є два – учасник бойових дій та статус людини з інвалідністю внаслідок бойових дій (УБД після поранення чи захворювання отримав додатковий статус).
Не у всіх країнах є так, як у нас. У багатьох із них ветеран – це людина, яка мала досвід військової служби і її завершила. А в Україні учасником бойових дій, тобто ветераном, є людина, яка може бути на військовій службі, але яка обов'язково має бойовий досвід.
Деякі люди не знають, що не всі військовослужбовці є ветеранами, і не всі люди, які звільняться зі служби, будуть ветеранами. Не знають, що є прив'язка до участі у бойових діях.
Ветерани це оборона чи соціалка?
Здебільшого, у людей, які ухвалюють рішення в суміжних особливо політиках, які ще не знайомі з темою [ветеранів], ветерани асоціюються з соціалкою. Здебільшого, з фінансовим навантаженням на Україну, всі бояться цих великих видатків. Це ще наслідки пострадянського підходу, де ветерани – одна із соціально вразливих категорій по типу чорнобильців, малозабезпечених сімей та інших.
Чи є серед ветеранів та їхніх родин ті, які потребують соціальної політики, яка допоможе їм подолати вразливості? Так. І в нас її немає. Це те, що найбільше бісить: попри таку пов'язаність ветеранського питання і соціальної політики, реальних інструментів, соціальних послуг для них, реформованого пенсійного забезпечення не існує.
Три речі, які держава має дати ветеранам
«Принцип» разом з Юридичною сотнею, VeteranHub і «Простором можливостей» написав концепцію державної ветеранської політики. Це продукт нашої експертної дружби і наслідок того, що в 2023-му році держава не була готова сформулювати ці речі. Цей документ стоїть на ґрунті купи досліджень, купи експертиз, яку Україна має ще з 14-го року.
Якщо говорити про державу і суспільство, що вона має дати ветеранам, то фактично вона має виконати три мети:
-
Визнати, що ветеранський досвідозначає певні втрати, наслідки для людини особисто. Бо ти інвестуєш своє життя в оборону України. Втрачаєш можливості, здоров'я, переживаєш складний досвід, який має наслідки на твоє психічне, фізичне здоров'я, стосунки з сім'єю. Ми як суспільство маємо компенсувати цей складний досвід і допомогти людині повернутися або якомога менше страждати від його наслідків. У нас шалена демографічна криза. І питання відновлення України після війни – питання і тих людей, які зараз служать, і не служать. Ветерани нам потрібні активними учасниками життя України – мирної, постмирної, чи знову такої, що готується до війни.
-
Друга мета – визнання подвигу живих ветеранів і вшанування пам'яті тих, хто загинули як частина подяки держави за їхню службу.
-
Третя – визнання того, що ветеранська політика є частиною оборонної політики держави. Ветерани мають великий вплив на життя України насамперед через військову компоненту їхнього досвіду. Дуже багато ветеранів залишалися і, швидше за все, будуть залишатися в Силах оборони. Цей бойовий досвід буде робити нас сильнішими. Велика частина ветеранів будуть звільнені в військовий оперативний резерв. А ті, які там чи в армії не будуть через, наприклад, непридатність, чи з інших причин не зможуть повернутися на службу – відіграють велику роль у плануванні нашої стратегії по національно-патріотичному вихованню чи підготовці цивільних до оборони.
Це три компоненти стали частиною державної стратегії ветеранської політики. Це важлива наша перемога як суспільства – ми це зафіксували.
Ми вже поступово рухаємося в тому, щоб визнавати вплив оборонного компоненту на ветеранів і суспільство, але це ще не коммон сенс. Можливо, не артикулюючи або не усвідомлюючи, ветеранський досвід пронизує всі пріоритети в оборонному плануванні чи загалом в оборонній політиці.
Ветеран — це не кінець служби. Оперативний резерв
Уже під час повномасштабного вторгнення спілкувалася з різними посадовими особами. Є люди, які думають, що якщо ветеран звільняється зі служби, він не вертається туди потім ніколи.
У нас нема такої соціальної справедливості. У нас ветерани, наприклад, моя родина, вже вдруге пішла воювати під час вторгнення. Якщо з ними все буде добре, вони підуть і втретє. Бо будуть зобов'язані як резервісти.
Поки тільи одиниці, які цим займалися ще до вторгнення, усвідомлюють і намагаються тягнути зараз питання захищеності ветеранів, які будуть проходити службу у військовому оперативному резерві.
В Україні є так званий військовий резерв людських ресурсів. Це все населення України, здатне воювати. Цей резерв ділиться на дві компоненти: військовий оперативний резерв і мобілізаційний:
-
Мобілізаційний – здебільшого всі придатні чоловіки, але також і жінки, які стоять на обліку; всі, які можуть воювати і у випадку потреби можуть бути призвані до служби;
-
Військовий оперативний резерв – колишні військовослужбовці і ветерани; будь-яка людина, яка мала досвід військової служби, і звільнилася – автоматично зарахована до цього резерву. Людина не вибирає, чи буде там.
Оперативний резерв у випадку якихось проблем для України першим іде воювати. Мало хто знає про зміни, які відбулися, коли Порошенко був президентом. Внесби зміни до законодавства, які дозволяють президенту викликати резервістів навіть без оголошення воєнного стану.
Перед початком вторгнення, багато про це говорять, був політичний ризик, що, можливо, не проголосували б за мобілізацію чи воєнний стан не оголосили б. У такому випадку було дуже важливо, що ми могли викликати резервістів навіть без відповідного правового режиму. Їх почали викликати до 24 лютого.
Важливо, щоб держава визнала їхню роль, це було зафіксовано в документах і була правова рамка, яка гарантує їм підтримку.
Скажу зі свого життя. Більшість моїх друзів-ветеранів почали готуватися, як мінімум, з жовтня 2021-го року. Коли почалися бойові дії, вони були вже з усім своїм були готовим. Прибували до військових частин, щоб нести оборону. Для багатьох цивільних, які тільки тоді приєдналися, це були люди, на чий досвід вони могли опертися.
Мене це захоплює, бо я не знала, що робити. Боже, в чому ми розбиралися? Мітки фотографували.
Це люди, які були компетентні, які вже стали до строю, які доукомплектували бойові військові частини, пішли воювати, зробили це добре і нас врятували. Для мене це дуже важливий висновок. Для мене в цьому якраз показана важлива роль ветеранського досвіду.
У стратегії по залученню, утриманню і розвитку людського капіталу, ухваленій у Силах оборони, нарешті з'явився окремий блок про ветеранів. Здебільшого, він пов'язаний із завершенням військової кар'єри, але вони там з'явилися.
Хто воює, а хто працює: про справедливість
Часто у соцмережах озвучують багатьом привабливу ідею – про контрактну армію, де є професійні військові, які отримують багато грошей і йдуть нас захищати. А ми як суспільство платимо податки і не беремо в цьому участі, бо є підготовлені вмотивовані люди.
Це офігенна система. Ми б усі так хотіли жити, але реальність життя біля Росії інша.
Реальність життя біля Росії і війни з Росією у тому, що має брати участь у різних формах оборони все населення України. А якийсь відсоток населення – в участі в бойових діях і несенні військової служби.
Це питання соціальної справедливості, і складне питання для України про те, хто з населення воює, а хто працює. Так виходить з концепції, яка зараз є, що воюють одні і ті ж.
Першими будуть воювати ті, хто вже має бойовий досвід. З точки зору війська це правильно. Вибираючи між цивільною непідготовленою людиною і колишнім військовим чи ветераном з бойовим досвідом будуть завжди вибирати другого. Але з точки зору справедливості, на яку є великий запит у ветеранів і їхніх родин, має бути ротування населення у тому, як ми обороняємося.
Я надіюся, що ми будемо не в такому світі жити, але мій горизонт планування життя не такий, що ми там зараз підпишемо договори, перемир'я і більше не будемо воювати.
Негативний, але більш реалістичний сценарій – ми будемо воювати ще як країна в майбутньому. Це означає, що в нас має бути рішення, щоб не воювали одні і ті самі.
На ветеранську політику буде сильно впливати, що буде у держави з базовою загальною військовою підготовкою, базовою загальною військовою службою, яку зараз молодь буде проходити. Фактично, яке наше переосмислення строкової служби.
Цікаве для мене питання: чи зможуть резервісти бронюватись? По законодавству бронювати резервіста неможливо. От є ветеран, який має класний бойовий досвід. Він хоче в мілтеку працювати, на критичному підприємстві. Його не зможуть заборонювати. Натомість цивільна людина туди може піти тільки через те, що її можна заборонювати. І вийде знову, що під час війни ветерани йдуть воювати, а цивільні, які з якихось причин не долучилося до Сил оборони, не отримали такого досвіду, будуть у кращих умовах.
Питання хоч якогось горизонту планування виходу зі служби для людей наскрізь пов'язане з питанням: чи інші люди в Україні ідуть служити і замінити тих, хто давно воює і бере участь в бойових діях? Так виходить постійно, що справедливість в ветеранській політиці – це питання, хто буде воювати в майбутньому.
Страх ветеранів?
Бачу, що кулуарно багато громад і державних органів влади, наших міжнародних партнерів, бояться повернення ветеранів і вважають, що вони несуть загрозу.
Дуже цікаво спостерігати за роботодавцями, які часто під виглядом ніби політики по турботі щодо ветеранів насправді закривають свою потребу – страху ветеранів. Є частина населення, яка відчуває сором за те, що не пішла. Є багато людей, які мають стереотипні образи [щодо ветеранів]. Є реальні проблеми.
Якісь роботодавці уже витягують теми в стилі: "Ми будемо додатково їх [ветеранів] тестувати, будемо від них вимагати медичні довідки, будемо всіх диспансеризувати, щоби перевірити, чи вони безпечні. Це страшні речі, які не налазять на голову будь-якій людині, яка розуміє права людини.
З іншого боку, корисно це чути, бо це дає можливість вийти з бульбашки і розуміти, що гарні фрази “ми всі вдячні” і тому подібне дещо розбиваються об реальний дискомфорт.
Коли чую: "А ви можете нам провести там тренінг по спілкуванню з ветеранами?", здебільшого це означає "Навчіть, як зробити з ними так, щоб вони були недискомфортними для нас, щоб ми не відчували сорому, і у нас не було конфліктів".
Я відчуваю, що в нас буде велика проблема з груповим ветеранським профайлінгом. Ми багато почали з цим працювати, адже чую з кожної праски і від міжнародних партнерів клішовані теми.
В Україні з 2014-го року збирають статистику по злочинах, де є всі наші класичні упосліджені групи: іноземці. ВПО, ветерани. Ця статистика показує, що злочинність серед ветеранів така сама, як відсоток по населенню. Немає чогось супер унікального. Очевидно, в нас будуть певні проблеми через невирішені соціальні проблеми. Але цей груповий стигматизуючий підхід, часто захований під бажання "робити добро", викликає огиду. Це несправедливо стосовно цих людей.
Потенціал ветеранів, від якого виграє вся країна
У ветеранів є і буде дуже великий потенціал.
Можливість реалізовувати всі ідеї приходить, коли вони закінчують військову службу. Тому поки ми спостерігаємо тільки деякий ефект їхнього впливу на публічну політику.
Що вже бачимо? Перше – вплив ветеранів на соціальну політику через такі питання як інвалідність. Дуже багато є стигми, дискримінації. Я іноді виходжу з своєї вульбашки, дивлюся, що люди в Інстаграмі пишуть. Навіть не могла уявити, що люди можуть бути такі “странненькі”.
З іншого боку, є з чим порівнювати. Стигма до ветеранів з інвалідністю чи до людей з інвалідністю після 12 років війни сильно змінилась.
Наприклад, реформа МСЕКу, тепер вже ЕКОПФО, – наслідок медійного впливу на це ветеранів.
Мені сумно, що державі було байдуже на інші категорії – людей з інвалідністю, дітей з інвалідністю. Шкода, що ветерани фактично мають брати на себе вантаж суспільних змін, щоб нормально себе почувати після завершення служби, але вони це роблять.
Або такі критичні моменти, коли не було світла, ще чогось. Я в печалі, думаю: все, гуманітарна катастрофа. А мій хлопець усе вирішив. Для нього це не проблема. Він із гівна і палок зробить засіб для виживання: вогонь розведе, екофлоу принесе, інтернет знайде. Тому що робить це на війні. І ця резильєнтність, такий трохи спокій, який приносить цей досвід, є дуже важливим.
P.S. Ми запросимо Любов Галан на ще одне велике інтерв'ю вже як заступницю міністра оборони, коли вона буде готова презентувати конкретні плани на посаді.