Хто такий ветеран в Україні
Це одне з найпроблемніших питань. У нас є закон про статус ветеранів війни і гарантії їхнього захисту. Там є багато різних аудиторій, навіть цивільні.
Класично ми вважаємо, що ветеранськими статусами є учасник бойових дій і людина з інвалідністю внаслідок бойових дій (УБД після поранення чи захворювання отримав додатковий статус).
Не в усіх країнах, як у нас. У багатьох ветеран — це людина, яка мала досвід військової служби та завершила її. А в Україні учасником бойових дій, тобто ветераном, є людина, яка може бути на військовій службі, але яка обов'язково має бойовий досвід.
Деякі люди не знають, що не всі військовослужбовці є ветеранами, що не всі люди, які звільняться зі служби, будуть ветеранами. Не знають, що є прив'язка до участі в бойових діях.
Ветерани — це оборона чи соціалка?
Здебільшого в людей, які ухвалюють рішення в суміжних політиках і ще не знайомі з темою, ветерани асоціюються із соціалкою. Усі бояться цих великих видатків. Це ще наслідки пострадянського підходу, де ветерани — соціально вразлива категорія, як чорнобильці, малозабезпечені сім'ї та інші.
Чи є серед ветеранів і їхніх родин ті, хто потребує соціальної політики, яка допоможе їм подолати вразливості? Так. І в нас її немає. Це те, що найбільше бісить: попри таку пов'язаність ветеранського питання й соціальної політики, реальних інструментів, соціальних послуг для них, реформованого пенсійного забезпечення не існує.
Три речі, які держава має дати ветеранам
«Принцип» разом з Юридичною сотнею, VeteranHub і Простором можливостей написав концепцію державної ветеранської політики. Це продукт нашої експертної дружби і наслідок того, що у 2023-му держава не була готова сформулювати ці речі. Документ ґрунтований на купі досліджень, експертиз, які Україна має ще з 14 року.
Якщо говорити про державу, що вона має дати ветеранам, то фактично повинна виконати три мети:
-
Визнати, що ветеранський досвід означає певні втрати, наслідки для людини особисто. Бо ти інвестуєш своє життя в оборону України. Втрачаєш можливості, здоров'я, переживаєш складний досвід, який має наслідки на твоє психічне, фізичне здоров'я, стосунки із сім'єю. Ми як суспільство маємо компенсувати цей складний досвід і допомогти людині повернутися або якомога менше страждати від наслідків. У нас шалена демографічна криза. І питання відновлення України після війни — це питання і тих людей, які зараз служать і не служать. Ветерани нам потрібні як активні учасники життя України — мирної, постмирної чи знову такої, що готується до війни;
-
Друга мета — визнати подвиг живих ветеранів і вшанувати пам'ять загиблих як частину подяки держави за їхню службу;
-
Третя — визнати, що ветеранська політика є частиною оборонної державної. Ветерани мають великий вплив на життя України насамперед через військову компоненту досвіду. Дуже багато ветеранів залишилося і, швидше за все, залишатиметься в Силах оборони. Цей бойовий досвід буде робити нас сильнішими. Велика частина ветеранів буде звільнена у військовий оперативний резерв. А ті, хто в армії не буде через, наприклад, непридатність чи з інших причин, відіграють велику роль у плануванні нашої стратегії національно-патріотичного виховання чи підготовки цивільних до оборони.
Ці три компоненти стали частиною державної стратегії ветеранської політики. Важлива наша перемога як суспільства — ми це зафіксували.
Ми вже поступово рухаємося, щоб визнавати вплив оборонного компонента на ветеранів і суспільство, але це ще не common sense. Можливо, не артикулюємо або не усвідомлюємо, що ветеранський досвід пронизує всі пріоритети в оборонному плануванні чи загалом в оборонній політиці.
Ветеран — це не кінець служби. Оперативний резерв
Уже під час повномасштабного вторгнення спілкувалася з різними посадовими особами. Є люди, які думають: якщо ветеран звільняється зі служби, він не повертається туди потім ніколи.
У нас немає такої соціальної справедливості. Наприклад, моя родина вже вдруге пішла воювати під час вторгнення. Якщо з ними все буде добре, вони підуть і втретє. Бо будуть зобов'язані як резервісти.
Поки тільи одиниці, які займалися цим ще до вторгнення, усвідомлюють і намагаються тягнути питання захищеності ветеранів, які проходитимуть службу у військовому оперативному резерві.
В Україні є так званий військовий резерв людських ресурсів. Це все населення України, здатне воювати. Цей резерв ділиться на дві компоненти: військовий оперативний резерв і мобілізаційний:
-
мобілізаційний — здебільшого всі придатні чоловіки, але також і жінки, які перебувають на обліку; усі, хто може воювати й у разі потреби може бути призваний на службу;
-
військовий оперативний резерв — колишні військовослужбовці й ветерани; будь-яка людина, що мала досвід військової служби і звільнилася, автоматично зарахована до цього резерву. Людина не обирає, чи буде там.
Оперативний резерв іде воювати першим у разі якихось проблем для України. Мало хто знає про зміни, які відбулися, коли Порошенко був президентом. Внесли зміни до законодавства, які дозволяють президентові викликати резервістів навіть без оголошення воєнного стану.
Перед початком вторгнення (багато про це говорять) був політичний ризик, що, можливо, не проголосували б за мобілізацію чи воєнного стану не оголосили б. У такому разі було дуже важливо, що ми могли викликати резервістів навіть без відповідного правового режиму. Їх почали викликати до 24 лютого.
Важливо, щоб держава визнала їхню роль — це зафіксовано в документах і була правова рамка, яка гарантує їм підтримку.
Скажу зі свого життя. Більшість друзів-ветеранів почали готуватися як мінімум з жовтня 2021 року. Коли почалися бойові дії, вони були вже з усім своїм. Прибували до військових частин, щоб обороняти. Для багатьох цивільних, які тільки тоді приєдналися, це були люди, на чий досвід вони могли опертися.
Мене це захоплює, бо я не знала, що робити. Боже, в чому ми розбиралися? Мітки фотографували.
Це люди, які були компетентні, які доукомплектували бойові військові частини, пішли воювати, зробили це добре і нас урятували. Для мене це дуже важливий висновок. У цьому якраз показана важлива роль ветеранського досвіду.
У стратегії залучення, утримання й розвитку людського капіталу, ухваленій у Силах оборони, нарешті з'явився окремий блок про ветеранів. Здебільшого він пов'язаний із завершенням військової кар'єри. Але вони там з'явилися.
Хто воює, а хто працює: про справедливість
Часто в соцмережах озвучують багатьом привабливу ідею — про контрактну армію, де є професійні військові, підготовлені вмотивовані люди, які отримують багато грошей і йдуть нас захищати. А ми як суспільство платимо податки.
Це офігенна система. Ми всі хотіли б так жити. Але реальність життя біля Росії інша.
Реальність життя біля Росії і війни з Росією в тому, що все населення України має брати участь у різних формах оборони. А якийсь відсоток — у бойових діях і військовій службі.
Це питання соціальної справедливості і складне для України. Про те, хто воює, а хто працює. З концепції, що зараз є, виходить так, що воюють одні й ті самі.
Першими — ті, хто вже має бойовий досвід. З погляду війська це правильно. Між цивільною непідготовленою людиною і колишнім військовим чи ветераном з бойовим досвідом завжди вибиратимуть другого. Але з погляду справедливості, на яку є великий запит у ветеранів і їхніх родин, має бути ротування населення в тому, як ми обороняємося.
Я надіюся, що ми житимемо не в такому світі, але мій горизонт планування життя не такий, що ми там зараз підпишемо договори, перемир'я і більше не будемо воювати.
Негативний, але реалістичний сценарій — як країна ми ще воюватимемо. Це означає, що в нас має бути рішення, щоб не воювали одні й ті самі.
На ветеранську політику сильно впливатиме, що буде в державі з базовою загальною військовою підготовкою, базовою загальною військовою службою, яку зараз молодь проходитиме. Фактично як переосмислимо строкову службу.
Цікаве для мене питання: чи зможуть резервісти бронюватися? Згідно із законодавством, бронювати резервіста неможливо. От є ветеран, який має класний бойовий досвід. Він хоче в мілтеку працювати, на критичному підприємстві. Його не зможуть заборонювати. Натомість цивільна людина туди може піти тільки через те, що її можна заборонювати. І вийде знову, що під час війни ветерани йдуть воювати, а цивільні, які з якихось причин не долучилися до Сил оборони, не отримали такого досвіду, будуть у кращих умовах.
Питання хоч якогось горизонту планування виходу зі служби для людей наскрізь пов'язане з питанням: чи інші люди в Україні ідуть служити і замінити тих, хто давно бере участь у бойових діях? Так виходить постійно, що справедливість у ветеранській політиці — це питання, хто воюватиме в майбутньому.
Страх ветеранів?
Бачу, що кулуарно багато громад і державних органів влади, наших міжнародних партнерів бояться повернення ветеранів і вважають, що вони створюють загрозу.
Дуже цікаво спостерігати за роботодавцями, які часто, нібито за ширмою політики турботи про ветеранів, насправді закривають свою потребу — страху ветеранів. Є частина населення, яка відчуває сором за те, що не пішла. Є багато людей, які мають стереотипні образи [щодо ветеранів]. Є реальні проблеми.
Якісь роботодавці вже витягують теми: «Ми будемо додатково їх [ветеранів] тестувати, будемо від них вимагати медичні довідки, будемо всіх диспансеризувати, перевіряти, чи вони безпечні». Це страшні речі, які не налазять на голову будь-кому, хто розуміє права людини.
З іншого боку, корисно це чути, бо дозволяє вийти з бульбашки й розуміти, що гарні фрази «ми всі вдячні» і тому подібне розбиваються об реальний дискомфорт.
Коли чую: «А ви можете провести нам тренінг про спілкування з ветеранами?», здебільшого це означає «Навчіть, як зробити з ними так, щоб вони були недискомфортними для нас, щоб ми не відчували сорому й у нас не було конфліктів».
Відчуваю, в нас буде велика проблема з груповим ветеранським профайлінгом. Ми почали з цим працювати, адже чую з кожної праски й від міжнародних партнерів клішовані теми.
В Україні з 2014 року збирають статистику злочинів, де є всі наші класичні упосліджені групи: іноземці, ВПО, ветерани. Ця статистика показує, що злочинність серед ветеранів така сама, як серед населення загалом. Немає чогось суперунікального. Очевидно, будуть певні проблеми через соціальні проблеми. Але цей груповий стигматизуючий підхід, часто захований під бажання «робити добро», викликає огиду. Це несправедливо стосовно цих людей.
Потенціал ветеранів, від якого виграє вся країна
У ветеранів є і буде дуже великий потенціал.
Можливість реалізовувати всі ідеї з'являється, коли вони закінчують військову службу. Тому поки ми спостерігаємо тільки деякий ефект їхнього впливу на публічну політику.
Що бачимо вже? Перше — вплив ветеранів на соціальну політику через такі питання, як інвалідність. Дуже багато є стигми, дискримінації. Я іноді виходжу зі своєї бульбашки, дивлюся, що люди в інстаграмі пишуть. Навіть не могла уявити, що люди можуть бути такі «странненькі».
З іншого боку, є з чим порівнювати. Стигма до ветеранів з інвалідністю чи до людей з інвалідністю після 12 років війни сильно змінилася.
Наприклад, реформа МСЕК, тепер уже ЕКОПФО — наслідок медійного впливу ветеранів на це.
Мені сумно, що державі було байдуже на інші категорії: людей з інвалідністю, дітей з інвалідністю. Шкода, що ветерани фактично мають брати на себе вантаж суспільних змін, щоб нормально почуватися після завершення служби, але вони це роблять.
Або такі критичні моменти, коли не було світла, ще чогось. Я в печалі, думаю: все, гуманітарна катастрофа. А мій хлопець усе вирішив. Для нього це не проблема. Він із гівна і палок зробить засіб для виживання: вогонь розведе, екофлоу принесе, інтернет знайде. Тому що робить це на війні. І ця резильєнтність, такий трохи спокій, який приносить цей досвід, є дуже важливим.
P.S. Ми запросимо Любов Галан на ще одне велике інтерв'ю вже як заступницю міністра оборони, коли вона буде готова презентувати конкретні плани на посаді.