Що насправді відбувається
Про що говорять вам усі подібні події?
Очевидно, стало значно більше повідомлень про різні дії правоохоронців щодо лікарів або закладів. Тема неспроможної або неналежної меддопомоги, системи, яка працює якось не так, виходить усе більше в паблік.
З іншого боку, не можу сказати, що є об'єктивні дані, які підтверджували б, що зросла злочинність у цій сфері, що побільшало порушених кримінальних справ або вироків.
За 2025 рік порушено десь 408 кримінальних справ. З них оголошено 13 підозр за статтею 140 Кримінального кодексу, яка стосується неналежного надання меддопомоги. І були лише два вироки.
У 2026 році — 180 порушених кримінальних справ, здається, одна підозра і нуль вироків.
Але це тенденція не тільки цих двох років. Фахівці Тернопільського національного медичного університету ретроспективно подивилися на кримінальні справи за 140-ю статтею з 2013-го по 2025 рік.
Тенденція така: тисячі порушених проваджень, десь половина з них зупиняється на стадії досудового слідства, тому що недостатньо доказів або з інших причин. Зрештою, до суду доходять кілька сотень.
На шість з чимось тисяч порушених справ маємо в середньому десь до 200 вироків, з яких більша частина завершується або умовним покаранням, або виправданням.
Ми не бачимо, що в нас щось змінилося так, щоб криміналізація дій медиків стала трендом. Але відбувається інформаційний тиск з різних боків.
Це стосується не лише неналежної медичної допомоги, а й обшуків та іншої діяльності правоохоронців. Ми бачимо, що кримінальна юстиція активізувалася.
Знайди винного, звинувать, покарай
Зазвичай люди кажуть: «Ніхто не реагує, нічого не роблять». А тут ми маємо всю цю кількість заяв і підозр. Напевно, треба радіти, що вони активізувались, ні?
Запит на справедливість і на моральну компенсацію — дуже важливий запит пацієнта і його родини, якщо медицина заподіяла йому шкоди і щось сталося не так, не надана або неналежно надана допомога. І я, і члени моєї родини здебільшого мають негативний, а не позитивний досвід взаємодії із системою охорони здоров’я.
І це не завжди пов'язано з неналежним наданням меддопомоги, хоча була неправильна діагностика і так далі. Здебільшого це пов'язано скоріше з роботою системи: неповага, погане ставлення до людини загалом.
Я завжди на боці пацієнтів і на боці лікарів. Вони працюють у системі, яка часто не стимулює належну поведінку.
Медицина — дуже складна сфера:
-
ризикована, бо людське життя — це високий ризик;
-
малопередбачувана, бо людина — складний біологічний механізм, дуже багато вірогідностей, наука постійно змінюється; встановити сталі межі і протоколи в цій системі дуже складно.
Історія змін у медицині почалася з авіації. У 70–80-х роках XX сторіччя у світі сталося багато авіакатастроф. Таких резонансних, що система задумалася, що робити. Тоді виникло кілька досліджень, які аналізували феномен помилки в індустрії. Основна проблема: люди бояться відповідальності й не повідомляють про помилки. Зрештою, система нашаровує цей досвід.
Є теорія швейцарського сиру британського психолога Джеймса Різона, який зробив цей висновок, аналізуючи проблеми в авіації. Кожен шматочок сиру має дірки. Вони нашаровуються. Якщо дірки збігаються, то система ламається.
Тобто питання не в тому, що люди не роблять помилок. Роблять. У будь-якій сфері з різних причин. Але коли система робить помилки на різних рівнях захисту одночасно, вона ламається. Історія Чорнобильської катастрофи була пов'язана з нашаруванням порушених шматків, де дірка найшла на дірку.
Комплекс різних подій, як і різних помилок, призвів до такого результату.
Коли розбиралися в ситуації з авіацією, запропонували самі події розділити на три види:
-
Людська помилка, адже людина може помилитися внаслідок своєї природи;
-
Ризикована поведінка; повертаючись до медицини, якщо лікар недовиконав протокол або уникнув якогось обстеження, бо хотів заощадити час;
-
Зухвала, недбала поведінка, коли помилка навмисна, наприклад, хірург оперував напідпитку.
Ця градація лягла в основу Just Culture — культури справедливості або культури відновленої справедливості. Про це є книжка Сідні Деккера: як знайти межу між шкодою, помилкою і відповідальністю так, щоб система відновлювалась і розвивалась, щоб справедливість була.
Just Culture покладена в основу того, що Всесвітня організація охорони здоров'я називає Patient Safety, тобто системи створення безпеки навколо пацієнта. У ВООЗ є стратегія на 2021–2030 роки, де Patient Safety має бути інстальована в системи бажано всіх країн-членів ВООЗ.
Це історія, в якій будь-яку дію (тут лікаря) розглядають ретроспективно.
Дуже легко, коли вже знаємо результат і можемо уявити, як цього варто було уникнути, проаналізувати дії лікаря і сказати: «Він точно щось порушив». Треба враховувати, в якому контексті була людина в момент ухвалення рішення. Чи були в неї всі ресурси, чи система забезпечила її належним маршрутом, командою навколо, чи не були препарати в однакових пляшечках тощо. Звичайно, ще воєнні ризики, якщо говоримо про Україну. І тоді аналізувати, чому ухвалили такі рішення.
Фахівці кажуть, що загалом люди не приходять на роботу шкодити, що часто це інцидент. Зрозуміти, як він стався, треба, враховуючи такий аналіз.
Що для цього потрібно? Клінічна експертиза як мінімум. Розбір на рівні організації. Щоб лікарня розібралася, що насправді відбулося.
Необхідна безпечна комунікація і з лікарем, і з пацієнтом, і його родиною. Необхідна фасилітація цього діалогу.
Кримінальна юстиція, тобто органи правопорядку, грає важливу роль у процесі. Але з'являється тоді, коли мова йде про навмисну шкоду, або про злісну недбалість, або про ризикову поведінку, якої можна було уникнути.
Часто навіть попри виконання належного медичного протоколу маємо негативні результати, бо людина — складний біологічний механізм.
Усе складно. Питання в тому, на чому базується система.
Українська система загалом базується на правилі, яке англійською звучить як name, blame, shame — знайди винного, звинувать, покарай.І це основний modus operandi (метод дії) нашого суспільства. Нам складно за його рамки виходити. Це швидко дає відчуття задоволеності ображеній стороні. І суспільство: «Фух, точно він, бо справу ж порушено, на “Лівому березі” написали там чи десь іще».
У нас є третій складник? Якщо повернутися до згаданої вами статистики, є знайди, є звинувать, але покарай? Хіба питання, що саме ми вважаємо покаранням. Чи публічний сором, чи щось реальне, що призводить до змін?
Оце питання. Якщо подивитись на інфопростір, складається враження, що органами кримінальної юстиції: Національною поліцією, Офісом Генпрокурора — ми підміняємо систему якості медицини.
Більшість справ не доходить до суду, вони зависають. Із цих тисяч справ більшість роками висить.
Подивімося на людину, яка проходить підозрюваною у справі. Вона працює, якщо її не відсторонили. До чого це призводить? Вона стає керованою, зручною для заввідділення, для керівника лікарні.
Можна не нараховувати премію, ставити більше чергувань. Людина ж залежна, на гачку. Чи покарання це? Фактично.
Людина не отримала кримінального покарання, скоріш за все, бо не було складу злочину або доказів. Кримінальне право і кримінальний процес працюють з фактами і доказами. Але клінічна експертиза — це ядро, серце всього. Якраз оцей ретроспективний аналіз, щоб зрозуміти, в яких обставинах діяв лікар, чому ухвалив такі рішення, за яким стандартом його ухвалював, чи були альтернативи і так далі.
Але за самою формулою в Україні клінічна експертиза теж бере на себе функцію обвинувачення, тому що судова медична експертиза в Україні монопольна і належить державі. У нас немає ринку незалежних експертів, немає конкуренції думок.
Тобто клінічна експертиза стає, скоріш за все, на сторону звинувачення. Але я подивилася б на це глибше, бо проблема не лише в лікарі й пацієнті. Коли колеги лікаря дивляться на все це, що вони роблять? Намагаються оформити медичні документи так, щоб не було доказів якихось помилок. Ще вони призначають більше обстежень, знімають ризики, не ухвалюють рішення, які, можливо, врятували б життя пацієнта, але були б пов'язані з ризиком тощо.
Хто тут найбільше програє? Суспільство. Бо культура лікарських помилок має бути ресурсом для розвитку.
У медицині є революційне дослідження, яке змінило ставлення систем до лікарських помилок. Це дослідження Інституту медицини США, опубліковане в 1999 році.
Дослідники аналізували медичні історії хвороб у деяких лікарнях кількох штатів. І з'ясували, що на рік десь до 100 000 пацієнтів помирають унаслідок лікарських помилок. Цифр не порівнюємо, бо це 1999-й, інший контекст. Значення має ефект від дослідження, після якого розпочали революційні зміни.
Досвід з авіації, про який я говорила, перенесли в медицину. Щоб люди повідомляли про помилки. Для чого? Система безпечного конфіденційного повідомлення і конфіденційного розбору призводить до того, що сама система покращується.
Не можу собі уявити наразі, як це зробити в Україні не лише з нормативного погляду, але й погляду культури. Деякі українські лікарні так роблять, деякі прогресивні керівники це застосовують, бо це покращує якість меддопомоги, якість життя і пацієнтів, і лікарів у цій лікарні, але це скоріше одиниці.
Європейський суд прав людини каже, що кримінальна відповідальність за лікарську помилку — крайня міра і має наставати лише в тих випадках, коли це дуже важливо для суспільства. Коли це кричущі випадки. Скоріш за все, мова йде про навмисне заподіння шкоди.
Коли команда «Здорових рішень» у політичній адвокації пропонувала внести визначення медичної помилки в законодавство і створити анонімізований реєстр лікарських помилок для навчання і розвитку, стикнулися з неймовірним супротивом і серед політиків, і серед лікарів. Думаю, цей супротив здебільшого пов'язаний з нерозумінням природи помилки і значення її виявлення.
«Темою лікарських помилок у нас займаються лише юристи»
Хіба питання тільки в цьому? Лікар, який на гачку через підозру чи помилку, на гачку не тільки у заввідділення і керівника лікарні. Якщо говоримо про комунальні і державні медзаклади, можемо потенційно припустити, що лікар на гачку в системи, яка розуміє, що має багато прогалин. І щоб через ці прогалини не потріскала вся система, намагаємося побільше лікарів тримати так, щоб вони щось виконували.
Не без того. Але порівнювати українську систему охорони здоров'я з іншими щодо реагування на лікарські помилки не дуже коректно. Очевидно, українська система особлива. В неї є переваги: доступність меддопомоги, формування квазіринку і конкуренції за пацієнта в межах Програми медичних гарантій, є кращі практики, кращі лікарні, кращі лікарі. Цього не було сім-вісім років тому, бо вся система була однаковою. Це добре.
Але система дуже фрагментована. Є Міністерство охорони здоров'я, Національна служба здоров'я, нові власники лікарень, які поки не усвідомили, що вони власники, — це громади. Є лікарні з керівниками старими, які ще Щербицького бачили, і новими, які вже здобули сучасну менеджерську освіту, міжнародний досвід і намагаються щось змінити. Отака конфігурація.
Я не виключаю, що хтось зацікавлений, щоб лікарі були слухняними. І також не виключаю, що є хтось, хто розуміє, що це не варіант у медицині, бо хтось колись це зрозумів в авіації.
Якоїсь миті здоровий глузд має перемогти.
І ще одна проблема (це моя гіпотеза): фактично темою лікарських помилок у нас займаються лише юристи. Я нечасто чую від лікарів цю тему. Власниками теми є юристи. Вони конструюють її на базі Кримінального кодексу, дискутують, Верховний Суд це обговорює, тому що Європейський Суд з прав людини дуже стурбований, що в нас усе не дуже ОК з вироками і взагалі судовими рішеннями, які стосуються лікарських помилок.
Поки в це не включиться медична спільнота, медична наука, поки ми не подивимося на цей феномен глибше, поки не ускладнимо для себе цю задачу, будемо заручниками цієї тяглості культури, про яку ви згадали, коли лікар у заручниках – це добре, коли лікар під кримінальною справою дає задоволення пацієнту.
Але при цьому ніхто не думає про те, як відновити право пацієнта, його матеріальну шкоду належно, як відновити його здоров'я за змогою, як відновити його морально-психологічний стан.
Суспільству має урватися терпець. Не знаю, чи буде цьому сприяти інформаційна кампанія про кількість обшуків. Не знаю, до якої межі це буде викликати задоволення в людей. У мене це викликає скоріше острах.
Без голосу лікарів ситуацію не змінити
Я бачу тут дві тенденції, пов'язані з обшуками, оголошеннями підозр лікарям. З одного боку, є класичні коментарі: «Та ви бачили, на яких машинах вони їздять», «Нарешті треба з цим щось робити, вони постійно вимагають хабарі». З іншого боку, є неймовірна зневіра в прогресивних лікарів, які в моєму полі зору. Навіщо ви демотивуєте і так демотивованих? До чого це може призвести?
Тут можливі кілька сценаріїв. У випадку України це навряд чи буде якесь дослідження. Це скоріш може бути якась людська історія, від якої суспільство вибухне.
Не знаю, що ще має вибухнути. Є історії поранених захисників з неймовірною палітрою складних кейсів. Було викидання керівника лікарні в бак сміттєвий за намагання об'єднати відділення. По всіх підозрах і звинуваченнях у бік лікарів не маємо жодного голосу від держави на їхній захист, щоб збалансувати цю історію. Стільки кейсів, стільки всього відбувається, що щоразу здається, що це крайня точка. А її ще немає.
Можливо, це буде за принципом швейцарського сиру. Коли багато шматочків з дірками співпадуть.
Нещодавно UHC опублікував звіт, який вони робили спільно з Міністерством охорони здоров'я, про ризики міграції українських медиків після вступу України в ЄС. Там багато цікавого, але є елемент щодо зарплати. Зарплата в лікарів у країнах ЄС удвічі більша за середню на ринку взагалі. В Україні зараз вона вперше вирівнялася із середньою. Тобто вона найнижча з можливого, і це ганебно. Бо це важка професія.
Лікарі інвестують неймовірну кількість років життя і зусиль, щоб отримати її. Гарантувати якість наданої допомоги вони не можуть і не можуть на це вплинути, бо на це впливає система, лікарня, куди входить і закупівля витратних матеріалів, і медичних препаратів, і навченість, кваліфікація, людські якості середнього і молодшого медичного персоналу, також маршрут пацієнта і так далі.
Тобто лікарі мають мінімальний вплив на результат своєї роботи, мінімальну порівняно з країнами Євросоюзу зарплату і максимальний тиск суспільства.
Може, помиляюсь, але без голосу лікарів цієї ситуації не змінити.
А чому ми його не чуємо?
А як ви думаєте?
Повернуся до фрази свого тата, сказаної років 15 тому. Тато енергетик. Сказав, що система на роботах, на яких він працював, була сконструйована так, що майже неможливо було не допускати помилок або не порушувати якісь директиви. І це робилося свідомо, щоб працівники були зручними і погоджувалися на неприємні речі, бо їх можна покарати за вимушені порушення, зокрема правоохоронними органами. Мені здається, що це тягнеться ще з цієї культури совка.
Безумовно, є тяглість, не лише з радянської медицини, а в цілому з авторитарної держави, де людина була знеособлена.
Більшість покоління навіть молодих лікарів з родин, де відчуття безпеки — не висовуйся, не вилазь, не говори — домінувало. Це було частиною виховання.
Друга історія — слабкі інституції, які ми успадкували і намагалися переробити. До чого призводить історія зі слабкими інституціями? Люди починають обходити правила, зрештою, це стає звичкою. Навіть ті системи, які нам обіцяли, що працюватимуть, не працюють.
Можливо, щось приблизно зараз є у сприйнятті НСЗУ, тому що були дуже високі очікування. А фактично НСЗУ зараз перебирає на себе контрольну функцію, можливо, не фактично, але в інфопросторі. Треба НСЗУ про це думати, шкодить їм це чи допомагає, але на довгій дистанції навряд чи це буде добре. У нас не розмежовані до кінця функції між МОЗ і НСЗУ внаслідок об'єктивних обставин.
Думаю, це питання часу.
Голос лікарів з'явиться, бо кількість лікарів іншої ціннісної рамки, іншої генерації, з іншим досвідом, обережно скажу, з військовим… Не в контексті, що ми чекаємо, поки військові лікарі повернуться і зроблять щось інакше, а що є ціла когорта людей, для яких справедливість має чіткіші межі, і вони мають дуже високу кваліфікацію. Це кваліфікація не лише медична, яка має неймовірний рівень зростання внаслідок досвіду, який вони отримують, але і кваліфікація з погляду побудови систем в умовах невизначеності, ухвалення рішень, відповідальності, формується інший патерн поведінки.
Але також я не відмовляюся від класичного GR і пошуку рішень у зміні політик — дослідження, комунікація результатів, комунікація з правильними стейкхолдерами, терпляче прояснення, винесення на поверхню заснованих на даних рішень.
85 обшуків — це дані, які не дають жодної якісної інформації, щоб зробити висновки. Добре це чи погано? Усе залежить від контексту і від того, якими будуть результати процесуальних дій, якими будуть вироки і висновки. Бо вирок не основна мета.
Нам потрібні дані, слід ставити собі питання «щоб що?», коли аналізуєш стан справ зараз. Ми не знаємо, скільки пацієнтів помирає нині в Україні внаслідок лікарських помилок. Ми навіть не маємо за що зачепитися. Маємо тільки ретроспективні дослідження кримінальних справ. Це не має нічого спільного з лікарськими помилками, з їхнім впливом на систему.
Один судовий вирок мене трагічно насмішив. Лікар вимагав у пацієнта: якщо вам потрібна операція — це кілька місяців чекати. Але ж ви можете померти, поки будете чекати; можу посунути в черзі за 14 000 грн, здається. Лікар у суді визнав провину. Суд призначив штраф десь 12 000 грн. Тобто навіть менший, ніж разова вимога хабаря. І це якраз про «а далі що?». Скільки людей потім прийде до цього лікаря, просто заплатить — і нічого не відбудеться? Коли ми говоримо про систему, хто повинен мати тут лідерство і де його бракує?
Система передбачає сукупність елементів, пов'язаних у певний спосіб. Не буває простих, швидких рішень. Осередки лідерства можливі будь-де. Питання, як потім система має бути побудована.
Можемо розглянути різні варіанти. ВООЗ має кількісно високу присутність в Україні. Її офіс налічує близько 300 людей, їхній вплив є високим і на експертному рівні, і на ресурсному. Можливо, буде голос ВООЗ унаслідок їхніх досліджень (багатьох вони не публікують).
Уявімо сценарій, за яким вони такі дослідження роблять, жахаються кількості випадків, яким можна було запобігти, враховуючи дефіцит людського капіталу в Україні, і впливають на політичні системи — ось дані, нам треба щось міняти.
Можливо, Національна служба здоров'я, яка має дуже великий масив аналітичних даних, якоїсь миті виявить такі відхилення, що не зможе про це мовчати і поставить це питання і суспільству, і системі.
Менше вірю в те, що лікарі погодяться створити лікарське самоврядування. Це не єдиний, але важливий елемент для перебудови системи, в тому числі роботи з лікарськими помилками, з якістю медичної допомоги.
Можливо, станеться кілька кричущих випадків, яких із суб'єктивних причин суспільство не проґавить. За пів року до Революції гідності сталися події у Врадіївці — ґвалтування міліцією дівчат. Це збурило загальний рух по Україні.
Тобто будь-який сценарій може статися, а можливо, всі одночасно. Чи станеться це? Думаю, так. Хоча в нас немає даних, але ми всі намацально відчуваємо, в якій кризі система. Криза пов'язана не з обстрілами, не з руйнуванням інфраструктури, не з недостатністю обладнання чи навіть ліків. А з повним крахом людяності, усвідомлення цінності людини в системі.
Ставлення до людини як до знеособленого об'єкта — це стосується і лікарів, і пацієнтів — риса, яку ми досі тягнемо з радянської спадщини. Коли читаємо жахливі спогади наших полонених, як поводяться з ними лікарі в колоніях або в російських лікарнях, бачимо дзеркало, те, з чого ми вийшли.
Я не хочу протиставляти лікаря і пацієнта, це найбільша хиба, яку ми робимо. Мені хотілося б, щоб у цьому рівнянні з'явилося суспільство, бо воно основний бенефіціар цих стосунків.
Медицина і система охорони здоров'я стосуються кожної людини, від бірки до бірки, від народження до смерті. І для нас як суспільства вона має бути важливою. Вона ж була важливою під час Революції гідності. Бо медицина і гідність дуже пов'язані.
Я про це кажу не з гуманістичних міркувань, а тому, що це основа цієї системи. Лікарі є носіями знань і навичок, без яких надання допомоги неможливе. А пацієнти, зокрема захисники і захисниці, є людським капіталом, який нам катастрофічно потрібен, щоб наш суверенітет устояв.
Що нам робити далі
Що має відчути людина, яка подивиться це? Куди спрямовувати свої ресурси, розуміючи, що ми ще не в стані вразливого пацієнта, можемо на щось вплинути? Я пригадую свій шлях як родича людини, яка не отримала медичної допомоги вчасно. Це було пов'язано з вакцинацією проти сказу. Я надіслала скарги в усі інституції: МОЗ, НСЗУ, як книжка пише, — і не отримала справедливості. Усе дійшло до того, що з людьми проведуть профілактичну бесіду, а іншим офіційним листом було вказано, що я брешу. Наша скарга в МОЗ досі без відповіді, місяцями.
Я теж дуже люблю, коли все завершується відповіддю на питання «що робити?». Але це той випадок, коли таку відповідь складно дати.
Перша порада — інвестувати в профілактику, щоб максимально довго не потрапляти. Ніхто не застрахований від ургентних випадків.
Я була у відрядженні, і моя донька, ще неповнолітня, залишилася вдома. У неї є старший брат. Вони пережили історію, пов'язану із системою охорони здоров'я, але маму не хвилювали. Дочка пила воду. У неї розбилася скляна трубочка. Вона проковтнула шматочок скла. Правильним рішенням було б набрати маму, але це було вночі. Вона набрала брата, вони спитали в чату GPT, той сказав їхати в лікарню. Вони подзвонили у швидку, бригада приїхала. Їх відвезли не туди, куди вони просили, бо маршрут пацієнта відповідний. Повезли в дитячу лікарню серед ночі. Я намагалася доньку вберігати, це був її перший досвід з, так би мовити, реформованою системою. Вони пережили там жахливі речі. Це окрема тема: і поплакали, і посміялись.
Перше, що вони мені сказали після: «Мамо, всі твої зусилля з реформування системи охорони здоров'я дали нуль результату». Кажу: «Ну ви не бачили, що було до».
А друге, що донька сказала: «Розкажи, що ти робиш? Я дуже вмотивована. Можна, я теж буду спеціалізуватися на реформах охорони здоров'я? Я готова. Волонтер. Що робити?».
Відносно доступним рішенням було б залучення волонтерської праці в лікарнях. Просто працювати волонтером у приймальному відділенні, щоб пояснювати і лікарям, і пацієнтам, як працює система охорони здоров'я.
Такий проєкт був у Світового банку рік тому, коли в кількох українських лікарнях працювали волонтери. З досвіду цього проєкту відомо, що більшість людей [що розпитувала] була якраз лікарями, яким волонтери пояснювали, як працює програма медичних гарантій, наприклад. Лікарі в обласних лікарнях не знають.
Для волонтерства не потрібно політичне рішення. Треба домовитися в громаді, з керівництвом закладу і почати. Це ж український modus operandi. Просто відчиняти двері сакралізованих закладів, надягати зелений жилет з написом «волонтер» і намагатися принести нову культуру й розуміння.
P.S. від редакторки. Якщо це читає директор будь-якої київської лікарні, я готова прийти попрацювати у вас волонтером кілька днів. І перевірити, що з цього вийде.