Єдиний євроатлантичний простір є плоттю від плоті Холодної війни — ключовим фактором консолідації в його генезі була екзистенційна загроза з боку СРСР. Розпад соцтабору й поспішно оголошений «кінець історії» поставили руба питання про сенс НАТО як такого. Відповіддю на нього була то війна з тероризмом, то боротьба з наркотрафіком. Інерційно Захід тримався монолітним у ситі дев’яності й нульові, допоки КНР не набула спроможностей достатніх, щоб кидати виклик США, а Велика рецесія 2008-го не загострила економічні проблеми Західного світу, зануривши Європу в кризу єврозони, що офіційно тривала до 2018 року. І з другої половини десятих стало очевидно, що шляхи Старого й Нового світу лежать у різних напрямках.
Євроатлантичне розлучення
Сьогодні недоречно сумніватися, що довготермінові політичні пріоритети США і європейських держав відрізняються. Паростки розладу можна знайти ще в Іракській війні 2003 року, коли Західна Європа, зокрема ФРН і Франція, не підтримали інтервенції без мандата ООН. Криза 2008 року поглибила економічний розрив, а перша каденція Дональда Трампа 2016–2020 років, хоч могла сприйматися як випадковий епізод у довгому серіалі північноатлантичного порозуміння, закріпила проблему падіння євроатлантичної єдності в публічному дискурсі. А проте, моментом, коли пасивний різнобічний дрейф Старого і Нового світу вперше отримав офіційне визнання на найвищому рівні, слід вважати листопад 2011-го, коли президент Обама оголосив американський «Поворот до Азії». Надалі, попри публічне засудження політики Барака Обами загалом, президент Трамп продовжив лінію на переорієнтацію американського інтересу на Тихоокеанський регіон, до того ж пішов на загострення відносин з Пекіном і санкції проти технологічного сектору КНР.
У діях Вашингтона немає злого умислу — лише прагматизм і відстоювання власних інтересів. Американська економіка уповільнюється, боргове навантаження зростає, соціальні проблеми загострюються, тому Білий дім змушений обирати поле бою. Європа в цьому тандемі діє реактивно — довоєнний статус-кво, за якого Європа поєднувала переваги американської безпекової парасольки, вільної торгівлі з усім світом, що дозволяла експортувати продукцію з високою доданою вартістю в Китай, і дешевих російських енергоносіїв, відійшов у минуле. Європейці змушені адаптуватися, хоч воліли б жити по-старому.
Довго серед головних суперечностей міжатлантичної політики залишалося питання витрат на оборону. Ще під час першого терміну Дональд Трамп вимагав від партнерів по НАТО наростити їх з 2 % до 4 % ВВП, аргументуючи, що США витрачають на цю сферу більше коштів, аніж європейці, відтак їм слід більше платити за власну безпеку. Вимога переслідувала дві очевидні цілі: перекласти більшу частину відповідальності за безпеку Європи на самих європейців, аби США могли приділити більше уваги Азії, а також забезпечити нові замовлення для американського ВПК, який на той час для більшості держав Альянсу був головним партнером в оснащенні збройних сил. Звісно, не слід забувати, що оборонні компанії — традиційні спонсори Республіканської партії.
Під час війни Росії проти України питання спроможності європейських партнерів по НАТО стало ще гострішим з огляду на безпосередню загрозу з боку РФ. Поки окремі держави Альянсу планують наростити видатки на оборону до 5 % ВВП, США зменшують військову присутність у Європі. Водночас зовнішньополітичний волюнтаризм Дональда Трампа — атака Венесуели, погрози анексувати Гренландію (у серйозність яких європейці врешті повірили), кампанія проти Ірану (у яку Білий дім намагався також втягнути союзників по НАТО), підготовка до вторгнення на Кубу — унеможливлює координацію політики чи навіть саму комунікацію з Білим домом.
Ерозія євроатлантичного простору зменшує політичну суб’єктність НАТО і змушує європейських і позарегіональних акторів (у першу чергу РФ) ставити під сумнів готовність організації реалізувати положення статті 5 у разі агресії проти члена Альянсу. Своєю чергою це збільшує ризик поширення російської агресії на інші держави субконтиненту, передусім Балтії.
Сьогодні США і Європа мають більше розбіжностей у геополітичному позиціонуванні, аніж у роки жорстко дихотомічної Холодної війни. Вашингтон бажає подовжити гегемонію американської зброї, економіки, технологій і фінансової системи у світі, готуючись до можливого збройного загострення відносин з Китаєм, що виступає головним пертурбатором Pax Americana. 18 червня 2026 року під час промови в Брюсселі міністр оборони США Піт Гегсет оголосив про перехід до концепції «НАТО 3.0», яка базується на принципах «неліберальної гегемонії»: щорічні внески США до бюджету НАТО тепер будуть прямо залежати від виконання європейцями їхніх зобов'язань з фінансування оборони, а європейський захист оголошено виключно європейською проблемою.
Інші амбіції мають європейці. Старий світ не встигає за технологічною гонкою Америки й Китаю, відтак намагається стати світовим регулятором, що, однак, створює додаткові проблеми для економічного росту після тривалої стагнації. Європа не бажає і не готова рятувати американську імперію ціною відносин з головним торговельним партнером — Китаєм, а головну загрозу субконтинент вбачає в Росії, тоді як США досі плекають ідея повторити дипломатію трикутника Ніксона навпаки, відірвавши Москву від Пекіна, що через ступінь залежності першої від другого видається неймовірним.
Для України євроатлантичний простір є і буде головним вектором зовнішньої політики. Інтеграція в головні структури цього простору — НАТО і ЄС — необхідна для безпекових і економічних інтересів України. А вони в гарантії доступу до ресурсів, щоб відбивати російську агресію, зважаючи на глибокий диспаритет демографічних і фінансових показників України й РФ. Тому тенденція до політичної дезінтеграції єдиного євроатлантичного простору є негативним для України фактором, що підважує валідність довготривалої стратегії військово-політичного керівництва щодо членства в НАТО як гарантії безпеки від Москви.
Трансформація ідейного простору
Системним фактором ризику для національної стійкості України є втрата електоральної підтримки представниками традиційних для європейської політики центристських, ліволіберальних, християнсько-демократичних сил, а також поляризація політикуму США з деградацією республіканського крила до партії вождистського типу. Водночас у більшості держав Європи зростає популярність політичних акторів несистемного характеру, чию ідеологічну платформу сукупно можливо охарактеризувати як нелібералізм: підтримка показно прагматичного і транзакційного підходу до зовнішньої політики, переважний євроскептицизм (на користь ідеї Європи батьківщин чи Європи суверенних націй), міжнародно-правовий нігілізм.
Щоб відбивати російську збройну агресію, потрібна фінансова допомога західних партнерів. Тож актуальніша загроза втрати або скорочення цієї підтримки через політичний саботаж неліберальних сил, що вже продемонструвала минула влада Угорщини. Навіть якщо сам прихід до влади неліберальних сил в окремій державі не гарантує зупинки допомоги, характер її надання може перейти від передусім ідеологічного, як нині, до прагматичного, внаслідок чого Київ може опинитися під тиском поступок у ключових сферах економіки: агропромисловій, металургійній, передачі технологій ракетобудування, дронів тощо.
Ці політичні актори нерідко демонструють прихильне чи нейтральне ставлення до Росії та виступають проти підтримки України як такої або за примус Києва заморозити війну на умовах Москви. Хоча поразка неліберальних сил на виборах в Угорщині 2026 року послабила ці сили у Європі, структурна загроза актуальна й має тенденцію до зростання.
Російська Федерація неодноразово спонсорувала окремих неліберальних діячів і сили у Євроатлантиці. А проте, старі політичні сили втрачають популярність через структурні зміни західних суспільств: старіння населення, яке загострює проблему фіскального дефіциту і призводить до зростання нерівності; поява нових медіа, криза експертності, вразливість мережі до маніпуляцій, поширення постправди, ідеологізація медіа; помилкова політика масового прийому мігрантів з держав Африки та Близького Сходу, залежність від російських енергоносіїв. Відтак неліберальні політичні сили є новим структурним елементом євроатлантичного політикуму.
Нелібералізм: Франція
Одним з найяскравіших представників цієї політичної парадигми є Національне об’єднання Марін Ле Пен (під формальним керівництвом Жордана Барделли). Ле Пен планує балотуватися на президентських виборах 2027 року. Хоча її політсила не продемонструвала впевненої перемоги на цьогорічних місцевих виборах, згідно з останніми опитуваннями, політикиня є лідером електоральних симпатій. Ле Пен декларативно підтримує суверенітет і незалежність Києва, однак виступає проти інтеграції України в ЄС чи НАТО, військової чи матеріально-технічної допомоги. Додамо, що політсила досі виплачує російський кредит, який узяла у 2014 році.
У 2027 році, крім президентських, також відбудуться чергові вибори в нижню палату французького парламенту, де не лише Національне об’єднання створює загрозу для статус-кво — актуальним залишається ризик з боку лівих сил, у першу чергу «Нескореної Франції». І праві, і ліві сили становлять загрозу в першу чергу у фіскальній царині. Париж з року в рік нарощує борг, через що ймовірне зниження кредитного рейтингу Франції, що збільшить вартість залучення нового боргу або рефінансування старого. Якщо радикально знизити податкове навантаження, як обіцяють праві, вірогідний такий самий різкий секвестр чи ріст дефіциту і прискорене зростання боргу.
Натомість ліві декларують плани збільшити державні видатки, знизити пенсійний вік, підняти мінімальні зарплати. Звісно, політичні обіцянки мають сталу властивість не справджуватися, проте навіть частина заходів завдасть удару по французьких фінансах. Щодо України французькі ліві займають іронічно вкрай близьку до правих позицію, хоч і з інших міркувань: пацифізм, обмеження на постачання зброї, спротив прийому в НАТО (і самій ідеї НАТО).
Правий привид німецької політики
Європейська економіка працює на німецькому двигуні. Тож коли стара економічна модель дешевого газу з РФ для виробництва товарів та їх експорту в Китай припинила працювати, а зелений перехід додатково підвищив вартість електроенергії, загальноєвропейський ідеологічний дрейф не міг оминути ФРН.
Як і у Франції, загрозу українським інтересам у політикумі Німеччини становлять праві та ліві представники спектру, що суттєво віддалилися від центристського еквілібріуму: права Альтернатива для Німеччини (AfD), Ліві (Linke) та Альянс Сари Вагенкнехт, що акумулюють протестний електорат.
Усі згадані партії займають згубну для виживання української нації позиції. Ліві, послуговуючись старою парадигмою Холодної війни, виступають проти надання Україні зброї і за вирішення конфлікту тут і зараз шляхом перемовин, водночас визнаючи право України на суверенітет. Ліві, однак, розколоті після сепарації Сари Вагенкнехт, і основну загрозу стабільності німецького політикуму становлять праві. AfD хоче припинити будь-яку підтримку України, а у економіці повернути «старі добрі часи» — відремонтувати Північний потік-2, зняти санкції з РФ.
«Альтернатива для Німеччини» — дзеркало і наслідок проблем німецької політики, які тривалий час ігнорувалися, не вирішувалися, а частково і є такими, що не можуть бути вирішеними. Ядром підтримки партії є регіони колишньої НДР, партія виросла на протиріччях «оссі-вессі», зумовлених різним історичним минулим, а найбільше — економічним крахом східних земель після об’єднання з ФРН. Доречно зазначити, що деіндустріалізація та закриття східнонімецьких виробництв був результатом об’єктивної нежиттєздатності економіки та промисловості НДР, однак причини не так важливі як результат у вигляді культурної сепарації.
AfD послідовно виступала з позицій, яку у мейнстрімній політиці вважалися маргінальними: критика зеленого переходу, вимога повернути ядерну енергетику, жорстка антимігрантська риторика, критика ЄС через надмірні витрати ФРН на нього. Завдяки цьому партія акумулювала великий обсяг підтримки, і зараз є лідером електоральних опитувань у ФРН, незважаючи на те, що системні гравці, як-от ХДС/ХСС також переходять на засади антимігрантської політики чи критики «перегинів» зеленого переходу.
На користь AfD у стратегічному вимірі також грала структурна особливість німецької політики — так званий «брандмауер» — принцип, згідно з яким неприпустимо утворювати коаліцію з не-поміркованими правими чи покладатися на їх голоси. Хоча це уберігає німецьку політику від популістичного впливу радикалів, також брандмауер перетворив AfD на фаворита для протестного голосування: партію підтримують не лише ті, хто поділяє її риторику, а й виборці, що розчарувалися у системних гравцях і голосують за неї в знак протесту.
Чергові вибори відбудуться у 2029 році. Вірогідно, що системні гравці (ХДС/ХСС, СДПН, «Зелені», можливо, «Вільні демократи») зуміють дотриматися принципу та сформувати коаліцію без AfD. Тим не менше, «Альтернатива» залишатиметься важливим фактором регіональної політики, а у перспективі, якщо наявні тенденції не зміняться і партія не розколеться, акумулює достатньо впливу, щоб зламати брандмауер, адже вже зараз фактор AfD тисне на політику коаліції, змушуючи кооптувати елементи її риторики.
(Не)добросусідські відносини
У інших державах ЄС відбувається аналогічний ріст неліберальних сил або ж зміна риторики правлячих партій щодо України. Гучним найближчим прикладом є поступове погіршення україно-польських відносин після приходу до влади президента Навроцького, кандидата від правої партії «Право і Справедливість». Показне позбавлення президента Зеленського ордену Білого Орла та подальша гучна кампанія проти українського націоналізму і глорифікації УПА — тем, які залишаються чутливими для великої кількості поляків, — є атакою на прем’єра Дональда Туска, лідера найбільшої політичної сили правлячої коаліції — «Громадянської Платформи». Навроцький воліє створити умови, в яких Туску доведеться або захищати Україну, а отже, у медійній рамці, «захищати УПА», або ж підтримати Навроцького і знизити власну підтримку.
Тим не менш, було б необачно стверджувати, що протиріччя Києва та Варшави беруть початок лише з політики пам’яті. Гордієвим вузлом, очевидно, є економіка. Хоча польська економіка не є за цифрами аграрною, на відміну від української, експорт продукції сільського господарства становить близько 12 % від сукупного. Польські аграрії справедливо бояться конкуренції з боку більш потужного та дешевшого українського агросектору, що вже призводило до «зернової блокади». Також, у разі вступу України до ЄС, Київ буде отримувати значні суми через механізм розподілу бюджету Союзу, що очевидно зменшить суми, призначені Варшаві.
Важливу роль відіграє питання регіонального впливу. Польща останні десятиліття будувала собі образ «Бастіону Європи» на сході, брами чи кордону, а також лідера Нової Європи (пост-соціалістичної). Проєкт Ініціативи трьох морів не дав бажаних результатів, оскільки первинна ставка на Дональда Трампа, аби використати американські гроші для його реалізації, виявилась хибною.
Однак від амбіцій Варшава не відмовлялась. І сьогодні, спостерігаючи як Київ здобуває більше впливу не лише в Східній Європі, а в першу чергу в Західній, і польський геополітичний проєкт зазнає невдачі, Варшава намагається створювати перепони для Києва. Найкращою реакцією з боку України буде ігнорування більшості закидів та звернення до партнерів із Західної Європи для медіації, оскільки наразі подібна політика з боку Польщі лише відштовхує від неї партнерів, що на руку нам.
Європейський проект і його вороги
Оскільки стратегічним курсом України є вступ до Європейського Союзу, довготривалою загрозою стратегічного рівня є зупинка горизонтальної та розворот вертикальної інтеграції ЄС через можливий прихід до влади, зокрема через втручання у виборчий процес з боку Росії, неліберальних євроскептичних сил у ключових державах об’єднання.
«Національне об’єднання» та комуністи Франції, AfD, австрійська FPÖ, словацький прем’єр Фіцо, нідерландська PVV Вілдерса, до певної міри навіть Джорджіа Мелоні — виступають проти подальшої європейської інтеграції з позицій прагматичних економічних або ідеологічних, проте геополітично та стратегічно недалекоглядних.
Сполучені Штати не бачать зиску у подальшій підтримці ролі світового жандарма, віддаючи натомість перевагу конкретним політичним проектам: захисту гегемонії нафтодолара на Близькому Сході, зачистки західної півкулі від недружніх режимів, підготовки до протистояння з КНР, убезпечення глобальної технологічної й фінансової переваги, у тому числі через плани перебудови світової фінансової системи на основі GENIUS Act і прив’язаних до долара США стейблкоїнів.
Китай, з іншого боку, не воліє брати на себе відповідальність за світовий лад чи міжнародне право. Анархічність системи міжнародних відносин зростає, єдині правила гри втрачають вплив, відтак у менших гравців звужується поле для маневру.
Європейський Союз, перефразовуючи Урсулу фон дер Ляєн з її промови на Паризькому форумі миру у 2019 році, це можливість реалізувати геополітичний проєкт, що захищатиме європейський субконтинент від агресивної політики позарегіональних гравців з іншими інтересами, культурою та цінностями.
Оскільки Брекзіт у більшій мірі не виправдав покладені на нього очікування, а призвів до загострення британського економічного лиха, можливо, зробивши його хронічним, сучасний євроскептицизм більше не оперує ідеєю покинути Союз — згубність такого очевидна, держави надто міцно переплетені економічно. Це, з одного боку, робить можливим співпрацю з євроскептиками у окремих сферах, оскільки критика політики щодо міграції, наприклад, виявилася правильною, а з іншого — створює ризик ідейного вихолощення самого ЄС.
Важливо розуміти, що, попри посилення відцентрових тенденцій у багатьох державах Європи, проінтеграційні настрої залишаються сильними, а підтримка України безумовною. Це означає, що вікно можливостей для Києва досі відчинене, а тому загрозою незовнішньополітичного характеру є зупинка євроінтеграційного поступу через недостатній темп реформ всередині самої України і, як наслідок, недостатню відповідність критеріям вступу до Європейського союзу. Особливо небезпечними є прояви корупції, оскільки через сформований проросійськими медіа та діячами негативний образ України як корумпованої держави, подібні випадки будуть яскраво підсвічені противниками України в Європі.
Висновки
Стратегічним ризиком для України сьогодні є критична залежність державних фінансів від грантів та кредитів від міжнародних партнерів. Це породжує загрозу серйозних фіскальних та економічних труднощів у разі суттєвого зменшення чи зупинки означених валютних надходжень. Можливою причиною реалізації даної загрози є зміна влади у європейських державах на користь неліберальних сил, що виступають опонентами підтримки України і Європейського проекту загалом.
Хоча результати виборів 2026 року в США можуть зменшити вплив Дональда Трампа на зовнішню політику, Вашингтон продовжить переорієнтацію на Східну Азію, зменшуючи силову присутність в Європі. Україні доцільно віддавати у відносинах із США пріоритет конкретним проєктам співпраці, реалізація яких не створює критичної довготривалої залежності, однак відповідає інтересам обох держав. Слід розглянути поглиблення взаємодії з окремими акторами ВПК Сполучених Штатів, зокрема у сфері БПЛА та океанічних дронів, технологічними компаніями, як-от Palantir, акторами сфери ядерної енергетики, видобутку рідкоземельних елементів. Стратегічним завданням є сформувати довкола України зацікавлену групу лобістів, прямі інтереси якої запобігатимуть можливим ворожим крокам чинної чи наступних адміністрацій, не втративши у той самий час двопартійну підтримку України.
У відносинах із європейськими партнерами Україна має наголосити на принциповій зміні моделі співпраці із «донор-реципієнт» на рівноправні двосторонні відносини, оскільки виняткова експертиза Києва у засобах і способах сучасної війни робить Україну безальтернативним головним контрибутором європейської безпеки як сьогодні, так і в найближчому майбутньому. Поглиблення відносин як і з ЄС, так і окремими державами субконтиненту має відбуватися на базі ідеологічної спорідненості України до Європейського проекту та прагматичних інтересів водночас. Європейський ВПК має інтереси в Україні, що відкриває шлях для співпраці, за умови захисту критичних технологій та збереженні інновацій. Україна може стати гарантом європейської продовольчої безпеки, а у перспективі — створити європейський протибалістичний щит на основі проекту Freya.
Держави програють війни на полі бою значно рідше, ніж вони програють їх у інститутах, лабораторіях та на виробництві за десять років до їх початку.
— terekh (@iraterekh) June 3, 2026
Коли країна роками недофінансовує інженерну освіту, скорочує дослідження, втрачає виробничі компетенції або звикає покладатися на… pic.twitter.com/Ti1Ayn4INf
З іншого боку, доступ українських виробників БПЛА до європейських технологій створює перспективи спільної комерціалізації досвіду застосування дронів в Україні та переході до масового застосування БПЛА як зброї не пілотованої, а роєвого типу на автоматизованому керуванні з використанням АІ, із зменшеним залученням особового складу та донаведенням на основі машинного зору.
Стратегічним завданням України є утримати загальноєвропейський консенсус довкола підтримки Києва у довгостроковій перспективі, якщо така потреба буде. На тактичному рівні слід продовжити працювати з європейськими партнерами задля посилення санкцій проти РФ, зокрема проти тіньового флоту та протидії імпорту товарів подвійного призначення. Потрібно домагатися передачі Україні заморожених російських активів або коштів від них, у ролі репарацій доцільно вимагати кораблі тіньового флоту РФ та кошти від продажу конфіскованих вантажів.