«Я насів на нього, колінами затиснув йому руки»
Медичну освіту Антон здобув ще до армії: закінчив медичний коледж, три роки навчався на фельдшера. Три місяці пропрацював у столичній онкоклініці ізраїльської медицини «Lisod». А далі — військова служба. Ще до вторгнення.
Спершу — строкова, де служив прикордонником. Саме під час строкової служби Антон почав стригти хлопців. Каже, в нього найкраще виходило.
Після строкової служби з’явилася можливість перевестися до військового госпіталю. Тоді Антон підписав контракт. Перед його завершенням почалася повномасштабна війна. Тому він досі у війську.
За його плечима — служба на кількох напрямках, де точилися важкі бої.
«Брав участь у відбитті нападу на Вовчанськ як бойовий медик, за що нагороджений. Запорізька область, також Оріхівсько-Таврійський напрямок — там жорстка ситуація була».
Одного разу на фронті під час евакуації пораненого до стабілізаційного пункту відмовив апарат штучної вентиляції легень.
Довелося діяти без техніки. «Я вручну подавав кисень. Не було колеги допомогти. У пораненого була перебита трахея — куля влучила в шию. Коли той почав приходити до тями, ситуація загострилась. Він вийшов з наркозу, почав битися. Не міг дихати, приходить до тями в реанімобілі, не розуміє, що відбувається. Я насів на нього, колінами затиснув йому руки, щоб не смикався. Він почав заливати всю кабіну кров'ю. Я підключив мішок Амбу — і в такому вигляді довів до реанімаційного залу», — згадує Антон.
«Я хотів йому подарувати не просто стрижку, а трішки нормального життя»
Коли Антон вперше потрапив в барбершоп і постригся там, йому запропонували і самому пройти курси з барберингу. Накопичив гроші, отримані з бойових виплат на фронті, і далі вже самостійно розвивався як барбер.
Тож нині Антон працює барбером у барбершопі, та – фельдшером реанімаційного відділення у військовому госпіталі. Він їздить по поранених на Сумщину, Харківщину, Запоріжжя: «Забираємо звідти поранених хлопців. Бувають і дуже тяжкі, тоді забезпечуємо реанімаційні заходи».
Стригти поранених Антон почав, коли графік був максимально щільним — доба через добу. Каже, тоді майже проживав у госпіталі, і щоб якось розбавити цю рутину, вирішив прокачувати свій стиль у стрижках.
У госпіталі Антон залишався після чергувань, у проміжках між операціями, у вільну хвилинку — і просто йшов у палати. Запитував, хто хоче постригтись. За раз збиралося часом і до десяти хлопців.
Наприклад, ветеран Ілля, який лікується нині у госпіталі, отримав поранення на запорізькому напрямку — снаряд влучив у стіну поруч із ним. Перше поранення вдалося приховати від мами, друге — вже ні, вона приїжджала до госпіталю.
«Я хотів йому подарувати не просто стрижку, а трішки емоцій і нормального життя», — каже барбер.
Хлопці часто просять їх постригти перед зустріччю з рідними. «Кажуть: "Класно, що ти таким займаєшся, бо ми не знали, куди поїхати"».
Французький доброволець приїхав в Україну у 2024 році, маючи військовий досвід, і відтоді залишається тут уже два роки — за цей час, каже, встиг полюбити борщ і сало.
Уперше постригти француза попросила його дівчина — так і почалося їхнє знайомство. А коли бійця перевели в госпіталь до Чернігова, Антон поїхав туди навмисно, щоб постригти його вдруге.
Люди, які стежать за його історіями, почали надсилати Антону подарунки — та він вирішив, що вони більше потрібні пораненому: «Мені вислали футболки і книги, плюс я ще від себе купив смаколиків».
Стрижка як частина відновлення
Коли охочих постригтися в госпіталі ставало все більше, Антон почав обирати, до кого конкретно їхати, зважаючи на стан пораненого. Наприклад, чоловік із поламаною рукою зможе сам доїхати в барбершоп, а той, хто втратив дві руки, часто через болі навіть сидіти не може.
Антон пригадує такого бійця, який спробував сам поїхати в звичайний барбершоп: «Це для нього було пекло. Казав, що такого болю навіть у лікарні після операції не відчував, важко навіть пересідати з крісла колісного в спеціальне крісло в барбершопі».
Такій людині зручніше стригтися або на ліжку, або в колісному кріслі. «Я вивожу їх максимально на свіже повітря, щоб людина навіть не в лікарняній обстановці знаходилась».
Коли Антон їздить до військових їх постригти, зазвичай везе із собою щось корисне для них. Іноді допомога приходить від людей, які побачили відео. Якось клієнт у барбершопі дав йому 2800 гривень зі словами: «Щось купиш хлопцям».
Антон купив фруктів, а на решту суми — памперси для хлопців з ампутаціями: «Це витратний матеріал, якого завжди не вистачає».
Свою роль Антон бачить не лише в зовнішній зміні бійця, якого стриже, а й у покращенні його настрою: «Людина себе почуває впевненіше, погляд змінюється».
Антон вважає це частиною реабілітації: «У декого немає рідних, нікого немає. А тут чужа людина приїжджає поговорити, посидіти, психологічно розвантажитись. Це вже полегшення».
Невіддільною частиною цього спілкування є чорний гумор: «Наприклад, кажуть: мені відірвало ноги, я жалкую за своїми берцями, десь мій берц остався на позиціях».
Повернути відчуття гідності
За словами Антона, найважче для поранених — не саме поранення, а те, як на них дивляться люди після повернення. «Багато чоловіків мені казали: ми відчуваємо себе зайвими в цьому суспільстві, ми не такі, як всі. У когось немає кінцівок, у когось ока. Людина вже відчуває себе виродком».
Поранений боєць Ярослав побачив відео Антона в соцмережах і попросив, аби той його підстриг, бо скоро мала приїхати його кохана.
За словами Антона, для чоловіка найважче далося не саме поранення, а повернення до буденних речей. Він підірвався на міні, і його евакуювали до госпіталю в критичному стані — лікарі казали, що він може не дожити до ранку: «Переживав за свою дівчину. Казав, що картинка була чорно-сіра. Не розумів, чи вмер, чи ні. Не боліло».
Саме тому він вирішив показувати цю частину роботи публічно. «Людину підтримують, поки вона на фронті, а коли отримала важкі поранення, по факту стає нікому не потрібною. І люди з якимось острахом на них дивляться, з якоюсь навіть відразою».
Зрештою, для більшості стрижка — звична гігієнічна процедура. Для пораненого бійця, який тижнями не встає з ліжка, вона може стати одним із небагатьох способів відчути себе насамперед людиною, а не пацієнтом.
«Коли чоловік неохайний, на нього дивляться типу неряха, – додає Антон. – Але військові, які потрапили в госпіталь, не мають змоги за собою так доглядати. І коли вони це отримують, це бадьорить. У чоловіка прокидається життєва сила, він хоче далі жити».