Михайло Булгаков. Проблема міфів та інтерпретацій
Ми не цитуватимемо творів Булгакова, на яких будують обвинувачення проти нього. Ті уривки надто відомі. А походять головно з «Білої гвардії», де герої зневажливо відгукуються про українство, українську мову та Петлюру. А втім, просунутіші читачі згадають ще й оповідання «Я убил», де описано садизм усе тих-таки петлюрівців.
Людмила Губіанурі, багаторічна директорка Музею Булгакова, пропонує пошукати в «Білій гвардії» інші фрагменти. Вона зачитує їх в українському перекладі — уривок роману українською друкував у своєму «Віснику» Дмитро Донцов. Можливо, каже Губіанурі, цей текст він перекладав особисто.
Отже:
«…І в цих же містечках народні вчителі, фельдшери, українські семінаристи, які волею долі стали прапорщиками, здоровенні сини бджолярів, штабс-капітани з українськими прізвищами... всі говорять українською мовою, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів...».
І ще про Петлюру:
«Симон — це слово, в якому злилися і невситима лють, і жага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, спекотної України, що ненавидять Москву, яка б вона не була — більшовицька, царська або ще якась».
І це також «Біла гвардія», а не лише діалог про те, що російське «кот» перекладається українською «кіт», а як тоді перекладається російське «кит» — незрозуміло. Цей діалог у романі озвучують брати Турбіни, і його — нагадує Губіанурі — дуже люблять наводити обвинувачі Булгакова.
«Булгаков лизав ноги Сталіну, — зазначає в інтерв’ю «Лівому берегу» Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті у 2019–2024 роках. — Він написав п’єсу «Батум», де Сталіна звеличував». Дробович додає, що антиукраїнські випади в Булгакова не художня деталь — це його «заманіфестована позиція».
Його твори «відверто глузливі щодо Української Народної Республіки, української мови. Булгаков негативно підсвічував українську громаду. Він робив це системно й наполягав, щоб у театрах ставили його п’єси саме з такими акцентами. Збереглися його листування, щоденники. І там усе дуже красномовно, усі ці його антисемітські або антипетлюрівські сцени… З ним намагалися дискутувати українські письменники. Та йому було байдуже. Словом, це була системна, тривала ворожа поведінка, яка не нами у ХХІ столітті зафіксована, а його сучасниками», — каже Дробович.
Відповідаючи на запитання, ким для неї є Булгаков, Людмила Губіанурі каже так: «Булгаков — це письменник з Києва. Так, його батьки — росіяни. Звичайно, і сам він росіянин, письменник, який писав російською мовою. Але вийшло так, що Булгаков, як і всі його брати і сестри, народився в Києві, і в Києві він прожив більшу частину свого життя. А що таке на той час Київ? Київ був багатошаровим містом, багатонаціональним, поліфонічним. Булгаков був сформований як письменник й особистість саме Києвом, його культурою в широкому розумінні цього поняття. Оце і є його ідентифікація», — резюмує директорка музею.
Розмова з нею перетікає на постать, якій, на думку багатьох, найбільше дісталося від автора «Білої гвардії». Мова про Симона Петлюру. «Музею закидають, що він, мовляв, за імперське минуле, — зазначає Губіанурі. — Але люди, які мислять категоріями пам’ятників, так само за імперське минуле. Чому зараз виникає безліч пропозицій поставити замість Булгакова когось іншого — під Петлюри до Ліни Костенко? Тому що людям не спадає на думку, що на місці пам’ятника може бути простір для відпочинку або маленька сцена для музикантів. Але ні, на зло Булгакову там має бути якась досконало українська постать».
«Або ще ось пропонують поставити пам’ятник Петлюрі замість Щорса, — продовжує вона. — І теж зробити кінну статую. Бо ж Петлюра в’їхав до Києва на білому коні! А те, що це міф (що вже неодноразово доведено), взагалі нікого не хвилює. Насправді Петлюра здебільшого пересувався автомобілем…».
«Наші підходи до деколонізації є вибірковими», — підводить риску Губіанурі.
Ігор Сікорський. За нього «просили американці»
І Антон Дробович, і Тиміш Мартиненко-Кушлянський (член міської комісії з найменувань, секретар експертної групи з усунення пам’ятників, пов’язаних з Росією та СРСР у Києві) нагадують, що книги Булгакова в Україні не заборонені. Від себе додамо, що їх можна навіть перевидати, бо це також дозволено — не можна лише ввозити книжкову продукцію з Росії.
Та й діяльність Музею Булгакова ніким не заборонена, також наголошує Мартиненко-Кушлянський. А от вулиці Булгакова в Києві немає з 2024 року, бо на глорифікацію він не заслуговує, переконаний експерт.
Натомість глорифікований авіаконструктор Ігор Сікорський. На його честь у Києві перейменована колишня вулиця Танкова, його ім’я носять аеропорт «Жуляни» й Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», де колись навчався Сікорський.
Він народився 25 травня 1889 року в Києві — в родині, що мала українське коріння. Сікорські були відомим родом православних священників з Правобережної України. У Києві Сікорський зростав і навчався, створив і випробував свої перші літальні апарати.
При цьому він називав себе росіянином, стверджуючи, що українці — «інтегральна частина Росії, як Техас чи Луїзіана у США». Ця позиція була сформована під впливом його батька Івана Сікорського, відомого психіатра, який зробив кар’єру в Російській імперії, де став справжнім російським шовіністом.
«До чого тут його батько? — запитує Дробович. — Якщо ми вже займаємося порівняльною українофобією, то покажіть мені бодай одне українофобське висловлювання Сікорського. Я не фахівець з його епістолярію, знаю лише, що в якомусь листі він написав, що вважає себе росіянином. Це його право, і це не українофобія. Українська спільнота має право вшанувати, скажімо так, земляка».
Земляк українців Сікорський зі своїх 83 років життя 53 провів в Америці. Після Жовтневої революції виїхав спочатку до Франції, а вже звідти до США. На Америку припав і пік його діяльності як конструктора й підприємця: до Другої світової війни Сікорський створював найкращі у світі гідролітаки, а під час неї та ще чверть століття опісля — найкращі у світі гелікоптери.
Чи ганив Ігор Сікорський Україну? Ні, ніколи. Чи любив її, чи ностальгував? Він любив Київ і пишався своїм київським корінням, розповідав його син Сергій у 2018-му. Сергій Ігорович прожив 100 років і помер восени 2025-го. Ми вже не розпитаємо його про подробиці, пов’язані з батьком. У своєму — здається, єдиному — інтерв’ю українській пресі він щиро тішився тому, що пам'ять про батька в Україні жива і мріяв створити музей у садибі Сікорських на вулиці Ярославів Вал, 15-Б. За цією адресою, однак, ніякого музею нема.
«Певний культ Сікорського почав зароджуватись у середині 2000-х років, — розповідає Мартиненко-Кушлянський. — Під час виборчої кампанії 2006 року, коли Віталій Кличко вперше балотувався на міського голову, він порушив тему Сікорського, публічно навідався до руїн маєтку Сікорських і пообіцяв, що якщо стане міським головою, то відновить будинок і створить там музей».
«Але тоді обрали Черновецького, а ідея з музеєм нічим не завершилася. У 2008 році американці, збудувавши нову амбасаду, запропонували, щоб вулиця Танкова, де амбасада розташована, називалася на честь людини, яка поєднує історію та культуру двох народів. І вже після Євромайдану, коли почався активний процес дерусифікації, було остаточно канонізовано ім'я Сікорського», — каже він.
Мартиненко-Кушлянський додає: з погляду внеску в розвиток авіації Ігор Сікорський був непересічною постаттю. Але чи був він українцем за духом? «У сучасному інформаційному світі не так важливо, ким людина себе вважала, важливо — як ми колективно про цю людину мислимо, ким ми цю людину вважаємо. Ніхто не може заборонити мати колективні уявлення про ту чи іншу персоналію, навіть якщо вони будуть розходитися з фактами її біографії».
Словом, якщо не зважати на факт ідентифікації, то Сікорського можна назвати українцем.
«Тут питання полягає в тому, як нам вибудовувати українську національну пам'ять: інклюзивною чи ексклюзивною? Ті, хто стоїть на позиціях ексклюзивності, вважають, що з національної пам'яті потрібно вичистити всіх, хто не відповідає ідеалізованому образу українця-патріота, який або прийняв смерть у концтаборі, або спалив себе, або загинув на фронті за Україну. А хто цього не зробив — якісь підозрілі особи, на яких не варто звертати увагу. Але є й протилежна позиція — інклюзивна, і я стою на цій позиції, бо вважаю, що українську національну пам'ять і культуру треба поширювати на якнайбільшу кількість постатей, які зможуть її посилити», — переконаний Мартиненко-Кушлянський.
Ігор Сікорський помер 1972 року у США. Нині росіяни намагаються привласнити собі його ім’я, як вони привласнили багато інших. Уже бодай з цієї причини Сікорський має бути зарахований до пантеону видатних українців, вважає експерт.
Володимир Вернадський. Іншого вченого не знайшли…
Але Сікорський був, грубо кажучи, технар. Він створював гвинтокрили. А от Володимир Вернадський, з його суперечливими поглядами на Україну, створював сенси. До нього — зокрема як до філософа — вищі вимоги, якщо йдеться про потребу визначити свою громадянську позицію.
Вернадський народився 28 лютого 1863 року в Санкт-Петербурзі. Але дитинство провів в Україні — Полтаві, Харкові, Києві… «Він був вихованим у російській культурі. Для нього українська культура була чужою, але він мав до неї сентимент. Його дід закінчив Могилянську академію й був українцем у староукраїнському дусі, а не в сучасному модерному. І його батько мав такі сентименти, здається, знав Тараса Шевченка. Але коли людина відірвана корінням від України…», — починає і не завершує фразу історик Ігор Гирич, який вивчав життя Вернадського.
Що хоче сказати Гирич — зрозуміло. Людина, відірвана від коріння, не може бути частиною тієї крони, яку увінчує родове — у нашому випадку українське — древо.
А проте, ім’я Вернадського тільки в Києві мають Національна бібліотека України, бульвар у Святошинському районі, Інститут геохімії навколишнього середовища НАН України й Інститут всесвітньої історії НАН України. Пам'ятник Володимиру Вернадському з червоного граніту встановили ще за радянських часів — у 1981 році. А поза Києвом найвідомішою точкою на мапі, пов’язаною з його ім’ям, є Українська антарктична станція «Академік Вернадський», що розташована на острові Галіндез. Зайве нагадувати і про те, що портрет Вернадського розмістили на купюрі тисяча гривень.
Якщо викласти його бачення «українського питання» в одному абзаці, то воно таке: Вернадський не сприймав ідею незалежності України і завжди боявся розпаду Росії, а згодом СРСР. «Тих, хто відділяється, зазвичай ніколи не вдається втримати, і Україна та Грузія — найбільш небезпечні частини», — писав він. Водночас прагнення українців-самостійників він вважав законними, тобто підтримував розвиток української мови й культури. І при цьому не схвалював українізацію, яку взялася запроваджувати українська Центральна Рада.
«Вернадський писав у щоденнику, що українці зайвою радикальною політикою призвели до того, що Денікін (очільник білогвардійського руху, який у 1919 році встановив в Україні жорстокий окупаційний режим. – Ред.) розігнав українську Академію наук. Тобто він підсвідомо був готовий прийняти вердикт Денікіна. Тому що Вернадський — це людина, для якої денікінське розуміння майбутнього Російської імперії було до певної міри прийнятне. Він не вітав відновлення царату і відхід від демократії, але відновлення Російської держави його влаштовувало. І так, держава мала бути федеральною», — каже Гирич.
Вернадському пощастило вижити при Сталіні, бо той знав, що це геніальний вчений. Він був фахівцем у галузі геохімії, біохімії та радіогеології, ініціював перші систематичні пошуки уранових руд і створив радіохімічну лабораторію. А заснований ним у Ленінграді Радієвий інститут імені Хлопіна став базою для створення першої радянської атомної бомби, яку випробували в серпні 1949 року на полігоні поблизу Семипалатинська. Сам Вернадський до цього не дожив — він помер у 1945-му. Але прабатьком нуклеарної зброї його вважати можна, каже Гирич.
«Говорячи про Вернадського та Сікорського, ми доводимо теорему про те, що декомунізація і деколонізація не можуть бути лінійними процесами, — коментує Мартиненко-Кушлянський. — Погляди Вернадського на Україну, її державність і культурно-національне буття були, за нинішніми визначеннями, малоросійськими. Але при цьому це видатний науковець всесвітнього рівня і один із засновників Академії наук».
До речі, додає він, те, що Вернадський є єдиним засновником Академії наук — міф, культивований у радянські часи. Бо Вернадський лише очолював процес, а всю фактичну роботу за нього зробив Агатангел Кримський. І саме тому, наголошує Мартиненко-Кушлянський, головна наукова бібліотека України мала б носити ім’я Кримського. «Але нехай бібліотека продовжує носити ім’я Вернадського. Нехай антарктична станція буде названа на честь Вернадського. А от зобразити Вернадського на тисячі гривень, на мій погляд, є соромом. Тому що національна валюта — один із символів державності, а Вернадський точно не та людина, яка заслуговує презентувати цей символ, та ще й на купюрі найвищого номіналу».
Свого часу представник Нацбанку Віктор Зайвенко пояснював, що рішення про випуск купюри з портретом Вернадського ухвалило правління НБУ. А перед тим проконсультувалося з Національною академією наук і Міністерством освіти і науки. Йдеться, нагадаємо, про 2019 рік. За словами Зайвенка, розглядали різні варіанти: Олександр Довженко, Микола Костомаров, Павло Скоропадський, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний. Але вибір на користь Вернадського був обумовлений тим, що банкнотний ряд уже прикрашений портретами видатних українців, але вчених серед них до цього часу не було.
Вочевидь, Михайло Грушевський на 50-гривневій купюрі для Зайвенка вченим не є. Не є (тобто не був) він вченим і для НАН України й Міносвіти.
І насамкінець…
Антон Дробович нічого непоправного в зображенні Вернадського на купюрі тисяча гривень не бачить. Він нагадує, що в усьому світі час від часу перемальовують банкноти. Приміром, на євро були мости й інші елементи архітектури, а тепер ось готують серію з птахами… Що тригерить особисто Дробовича — це серп і молот на мосту Патона. «Це все одно, що свастику туди почепити», — каже він. А щодо назв вулиць, то з цього приводу він не хвилюється — мовляв, рішення ухвалює громада. Захоче — може й передумати щодо того чи іншого діяча.
«Спільнота сама вирішує, кого вона хоче глорифікувати, а кого ні. Це і є суть місцевого самоврядування, суть Магдебурзького права, суть віча — тієї старої традиції, яка для нормального міста визначальна. І якщо кумулятивна кількість добра і блага, привнесеного тією чи іншою персоналією, переважає сумнівні сторінки біографії, громада ухвалює рішення уславити цього діяча в публічному просторі», — каже Дробович.
А от Людмилу Губіанурі непокоїть пам’ятник австрійському імператору Францу Йосифу у Чернівцях. Пам’ятник установили у 2009-му, і в ньому Губіанурі бачить спробу втекти від Російської імперії в обійми Австро-Угорщини. До речі, Тиміш Мартиненко-Кушлянський поділяє її сумніви. «Немає принципової різниці між колонізатором російським та австро-угорським», — зазначає він.
Хоча до певної міри розуміє мотиви тих, хто ініціював пам’ятник: «Австро-Угорська імперія була більш ліберальна, ніж Російська, і українці на західноукраїнських землях мали більше прав, ніж українці в підросійській Україні. І тому місцеві мешканці: чернівчани, львів'яни, франківчани — зберігають тепліше ставлення до австро-угорського минулого. При цьому, однак, на рівні Галичини австро-угорська корона в першу чергу симпатизувала полякам, тому там відбувалася латентна полонізація. Не забуваймо і про це також».
У Мартиненка-Кушлянського власний тригер. Його непокоять наполегливі спроби Киргизстану встановити в Києві той чи інший знак на честь Чингіза Айтматова. А Айтматов, каже він, «пов'язаний не лише з радянською, а й з сучасною добою. Він був великим популяризатором "русского міра". І мав за це нагороди від Путіна. При цьому посольство Киргизстана вже років десять методично намагається пропихнути в наш публічний простір ім'я Чингіза Айтматова як свого видатного письменника. А наші органи самоврядування весь цей час роблять тиху непомітну роботу для того, щоб відмовитися від такого "подарунка"».
А щодо авторки цих рядків, то вона вже багато років споглядає зі свого вікна бібліотеку імені Андрія Головка. У бібліотеці — як заведено у таких випадках — є окремий стенд, присвячений тому, кого вшановують. Тільки там не сказано, що Головко пішов в армію УНР, але дезертирував звідти і примкнув до червоних. А у 1924 році застрелив свою дружину та п’ятирічну дочку. Ця історія свого часу вразила В’ячеслава Чорновола, який навіть писав про неї у самвидавничому часописі «Український Вісник», підкреслюючи: класик соцреалізму виявився душогубом.
А ще в Києві є вулиця Андрія Головка — вона межує з проспектом Валерія Лобановського. Великий футбольний тренер, нагадує Мартиненко-Кушлянський, завжди розмовляв російською, а українську відверто зневажав. Ба навіть називав її колгоспною. І все-таки удостоєний честі потрапити на мапу Києва.
Правильно це чи ні? Вочевидь, ми все ще в пошуках того балансу, який необхідний для правильного зважування прийнятного і неприйнятного в людині. Бо навіть бажання максимально поширити українську ідентичність не повинно затушовувати такі випадки. Але поки що деколонізація відбувається в описаних цією статтею параметрах. Процес навчання триває, і вийдемо ми з нього однозначно сильнішими.
Читайте також«Деколонізація мистецтва. За межами очевидного». Уривок