Князівська усипальниця
«Кирилівку», як указано в літописах, будували саме як князівську усипальницю. Дослідники зʼясували, що тут знайшла останній спочинок дружина засновника храму чернігівського князя Всеволода Ольговича (посів на київському престолі у 1140 р.) – княгиня Марія Мстиславівна (померла 1179 р.)
Марія була знатного, навіть легендарного роду: онука Володимира Мономаха та англійської принцеси Ґіти Вессекської, дочка великого князя Київського Мстислава Володимировича і шведської принцеси Христини. Її шлюб зі Всеволодом був у першу чергу політичним актом. Адже чернігівській князь віддавна опонував Мономаховичам, тож матримоніальна угода мала пом'якшити стосунки між ворогуючими гілками Рюриковичів. Пізніше, коли Всеволод відібрав київський престол у родичів дружини, Марія стає важливою посередницею між ним і своїми братами.
Так само в Кирилівській церкві знайшли спочинок старший син Марії князь Святослав та його син Всеволод Рудий (Чермний) з дружиною, княжною Марією Казимирівною. Святослав Всеволодович (бл. 1123 — 1194) був легендарною постаттю. Княжив у Турові, Володимирі, Новгороді-Сіверському, Чернігові й Києві. Успішно воював з половцями (Орельський похід 1184 року), а, головне, стабілізував ситуацію в Київській державі, запровадивши компромісну систему урядування. Князь є одним з головних героїв давньоруського епосу «Слово о полку Ігоревім», де оспівані його «золоте слово» та перемоги над кочовикам (за версією дослідника Юрія Сбітнева, князева дочка Болеслава була авторкою «Слова»).
За інших обставин «Кирилівка» дійсно могла би стати найважливішим середньовічним меморіалом України. Але історія не знає умовного способу. Жодне поховання не дійшло до нашої доби. Нагадуванням про них є чотири аркасолії (поховальні ніші), розташовані в нартексі – передній частині храму під хорами. Кам’яні саркофаги не збереглися. 1240 року свинцевий дах церкви розібрало військо хана Батия для своїх потреб. Але торкатися поховань для монголів було табу: тут, вочевидь, уже доклалися місцеві мешканці.
Козацька доба. Димитрій Ростовський
Традиція почесних поховань продовжилася після відновлення церкви й монастиря при ній у XVII столітті. В храмі і біля нього ховали ченців, ігуменів і відомих благодійників (ктиторів). За твердженнями дослідників, під підлогою церкви зберігається 21 поховання. Неідентифіковані мощі або кістки знаходили під час реставрацій.
Під підлогою північного нартекса поховано родичів відомого святителя, автора «Книги житій святих», українця за походженням, митрополита Димитрія Ростовського (в миру — Данило Туптало).
Димитрій – богослов і проповідник, причислений до лику святих, шанований ПЦУ. Туптало являв собою одного з центральних діячів українського релігійного ренесансу XVII століття. Його «Руно орошенное» (1680) – збірник оповідей про дива чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі – памʼятка релігійної та історичної літератури. Складені Димитрієм «Четьї Мінеї» (Житіє Святих) – найважливіший зразок православної житійної літератури. Його проповіді, написані в бароковому стилі, знаходяться в одному ряду з творами найвідоміших у XVII ст. українських проповідників. Рукописи Туптала поширювалися не тільки в Україні та Росії, а й у Болгарії, Сербії, Румунії.
Одна з його відомих праць – щоденник, «Діаріуш», з якого дізнаємося про поховання його родини: батька Сави, матері Марії, двох сестер і небожа Афанасія в Кирилівській церкві. Зокрема, Данило пише: "...марта 20 дня, во святой великий пяток, в спасительные страсти, мать моя Мария Михайловна, законная супруга отца моего Саввы Григорьевича, преставися в 9 часов дня. Апреля в 3 день, в среду, святого воскресенья седьмицы совершили мы погребение в монастыре Кирилловском и положили в церкви св. Троицы, на левой стороне, в самой смене, при дверях, коими на хоры входят».
Власне, батько Димитрія, київський сотник Сава Туптало, був видатною особистістю. Походив зі шляхетського роду Савичів. Починав козаком Макарівської сотні. З 1656-го — сотник макарівський і київський; брав участь у всіх битвах Київського полку з 1649 по 1670 роки. У тяжкому бою за Бишів з військом польським Сава потрапив у полон; згодом виконував дипломатичні місії для польського гетьмана Яна Собеського. У 1660 році Сава вернувся до Києва. Навіть у віці 85 років він міцно тримався в сідлі і збирав «митне» — плату за переправу через річку Ірпінь.
Сотник Туптало був заможним шляхтичем, ревним християнином, щедрою людиною, благодійником: давав гроші на утримання Києво-Могилянської академії, а свій двір і будинок заповідав церкві Миколи Притиска. Уподобавши Кирилівський монастир, Сава став його ктитором, а неподалік побудував жіночу Йорданську обитель, де служили ігуменіями три його доньки. Сотник Туптало упокоївся на 104-му році життя, переживши дружину на 17 літ, і похований у Кирилівській церкві, ліворуч від дверей, що ведуть на хори. Поруч нього – Марія Михайлівна, а в ногах — їхні дочки.
Поховання Тупталів, як сказано вище, збереглися під храмовою підлогою, проте на поверхні жодних візуальних ознак не лишилося. Самі склепи замуровані глибоко у фундаментах і доступні лише археологам під час розкопок.
Сучасність
Наразі на подвір’ї церкви є лише одне поховання – могила протоієрея Федора Шеремети. Його зусиллями при Кирилівській церкві у 1993 році відбулися перші після радянського часу богослужіння. Протоієрей представляв церкву Московського патріархату, однак, задля справедливості слід згадати, що він допомагав пацієнтам Павлівської психлікарні й організував благодійну їдальню для безпритульних.
У травні 2025-го вперше за понад 30 років у церкві прозвучала літургія українською мовою, яку очолив митрополит Епіфаній. На сьогодні храм є осередком Луганської єпархії ПЦУ.
Ще один релігійний символ можна побачити прямо біля підніжжя Дорогожицького пагорба, неподалік від сходів, що ведуть нагору, до церкви. Там, на гранітній основі височіє масивний хрест пам'яті жертв Куренівської трагедії, встановлений 13 березня 2011 року, на 50-ту річницю катастрофи. Тодішній потоп знищив у тому числі й рештки Кирилівського кладовища на прилеглих до церкви територіях.
***
Звісно, «Кирилівка» береже чимало легенд, таємниць і захопливих історій – і з часом їх ставатиме більше. Адже цей білий будинок на пагорбі є подорожжю сам по собі. І в кожного нового покоління ця подорож своя.
Читайте такожРозписи Кирилівської церкви: середньовічний комікс, загробний гендер і заборонене кохання