Диво
Значення Кирилівської церкви – не тільки архітектурне, обрядове чи історичне. Це одне з лічених місць в Україні, де поєднаний настінний живопис одразу кількох епох – від ранньої Русі до високого модерну кінця ХІХ століття.
Вже те, що до наших днів дійшли фрески 900-річної давності, саме по собі здається дивом. Адже Кирилівську церкву, подібно до решти тогочасного Києва, у 1240 році сплюндрували ординці хана Батия: зняли дах, позаяк той був вкритий свинцем, потрібним у військовій справі. А ось коштовні княжі поховання в занедбаному храмі розграбували, судячи з усього, місцеві злодії.
Так чи інак, церква лишалася без даху, відкрита усім дощам і вітрам аж до початку ХVII століття, коли розпочали реконструкцію коштом князя Костянтина Острозького. І, варто повторити, це справді диво, що тут збереглися фрески ХІІ століття – загальною площею 800 квадратних метрів. Цьому ми завдячуємо поміркованому невігластву ранніх реставраторів: у XVII–XVIII століттях середньовічні розписи забілили (добре, що не поздирали), і таким чином урятували.
Техніка
Сама поява такого оздоблення має цілком утилітарну причину: економічну. Неважко помітити, що композиційні і колористичні рішення розписів «Кирилівки» і Софіївського собору дуже подібні. Однак у Софії маємо мозаїку, а тут – фреска. Все просто: покровителям і благодійникам будівництва в урочищі Дорогожичі бракувало коштів на мозаїку, що перевершувала вартістю фресковий живопис у 3–4 рази.
А проте Кирилівські фрески від тієї економії анітрохи не втратили в унікальності. Зокрема, тому, що створені у техніці «а секко» (від італ. a secco — по сухому). Це техніка настінного живопису, що виконується по сухому тиньку (висохлій штукатурці). Перед початком роботи штукатурку повторно зволожують. Фарби розтирають на основі рослинного клею, яєчного жовтка, казеїну або вапна. Завдяки такій технології художник може працювати без поспіху, деталізувати композиції, а невдалі фрагменти – змивати або перемальовувати. І, що важливо, фарби після висихання майже не міняються. Давньоруські майстри випередили час – через три з половиною століття Леонардо да Вінчі намалював у Мілані "Таємну вечерю" так само «а секко».
І ще одна оригінальна риса: композиції підписані слов'янською графікою. Очевидно, що їх виконали тутешні майстри; натомість ту ж таки Софію розписували візантійці або греки. Тож Кирилівська церква – чи не перша велика памʼятка автохтонного образотворчого мистецтва в Києві.
Фрески
Загалом, у південній апсиді церкви збереглися 13 фресок ХІІ століття.
Найбільш розлога настінна оповідь тут – іконографічний життєпис двох александрійських святих: Афанасія та «рідного» для церкви Кирила. Перший жив у пʼятому, другий – у четвертому столітті, але тут вони зображені як сучасники, християнські супергерої (зрештою, для тогочасних парафіян, багато з яких були неписьменними, церковні розписи являли доступну книжку з картинками, майже комікс): «Кирило навчає у соборі», «Кирило пише заповідь Божу», «Богородиця благословляє Кирила та Афанасія», «Афанасій перед імператором», «Кирило навчає царя». Цікаво, однак, що на цій останній фресці зображено правителя не у візантійських шатах, а у давньоруському княжому одязі XII століття. Водночас на композиції «Афанасій перед імператором» одяг самодержця цілком у візантійському каноні. Є припущення, що персонаж у руському парадному одязі – це князь Всеволод Ольгович, засновник церкви. Про імена можна сперечатися, але, безумовно, кирилівські розписи були новаторськими порівняно з візантійською чи балканською традицією, адже київські митці відійшли від суворих шаблонів, додавши у релігійні сюжети побутові подробиці, зробивши сакральну історію зрозумілішою сучасникам.
Ще один «гіт» розписів – композиції, присвячені Страшному суду, найдавніші і найдокладніші на цю тему в Україні. Правда, дійшли вони до нас фрагментарно. Під час реставрації ХІХ ст. їх домалювали – цю роботу робив, зокрема, і Михайло Врубель. В будь-якому разі ці образи являють собою блискучі зразки середньовічної експресії: «Тьма кромєшна» (Темрява непроглядна), «Мраз лютий» (Скрегіт зубовний), «Черв невисипний» (Черв'як невсипущий), «Смола кипляча», Пекельна ріка та Змій.
Окрім пекла, є й сцени раю – не такі виразні, але з ними повʼязаний певний гендерний парадокс: на небо йдуть винятково праведні жіночі душі на чолі з апостолом Петром, а в пекло прямують самі лиш чоловіки. За припущеннями дослідниці Марини Проніної, так склалося тому, що чоловік має слухатися Бога, а дружина – чоловіка, і як настане Страшний суд, то чоловік відповість і за себе, і за дружину, тож його гріхи вдвічі тяжчі.
І, звісно, один з найкращих зразків релігійного живопису ХІІ століття – "Ангел згортає небо", ілюстрація останньої книги Біблії, Одкровення (Апокаліпсис) Іоана Богослова. Чи не найпотужніший образ-пророцтво книги – про небо, що згорнеться, мов сувій. І ми бачимо цю фінальну сцену в історії людства: ангел згортає важкий небесний сувій разом з зірками та світилами. У середньовічному мистецтві ангелів зазвичай зображували безпристрасними, статичними. Київський майстер натомість намалював динамічну, глибоко драматичну постать того, хто виконує вирок. На фресці навіть зберігся оригінальний напис, що є великою рідкістю.
Заборонене кохання
Одне з імен, що нерозривно повʼязане з церквою, аж ніяк не менше, аніж Костянтин Острозький чи Мазепа, що фінансували її відбудову – це, звісно, Михайло Врубель.
Сучасного вигляду «Кирилівка» набула переважно в 1880—1889 рр. завдяки реставраційним роботам під керівництвом професора Адріяна Прахова. У 1884 році постало питання: з одного боку, треба відновити втрачені фрагменти розписів, з другого – написати нові ікони для мармурового іконостаса. Професор звернувся до Санкт-Петербурзької академії мистецтв, де йому порадили талановитого студента — 28-річного Михайла Врубеля. Прахов прийняв пропозицію – собі на горе і киянам на втіху.
Річ у тім, що в Адріяна Вікторовича була красуня-дружина — 35-річна Емілія Прахова. Гострий розум, ексцентричний характер, темно-волошкові очі, розкішне чорне волосся – вбивча комбінація. Врубель закохався безтямно. Емілія приймала його залицяння, але меж не переступала.
Зрештою, Прахов відправив Врубеля до Венеції, аби той вивчив колорит старих майстрів і взагалі, від гріха подалі. Саме в Італії Врубель і написав чотири ікони. До речі, під час цієї роботи він зіткнувся з технічними проблемами. Ікони треба було писати на металевих пластинах, але олійні фарби від цього зсідалися. Тоді йому порадили опустити пластини у слабкий розчин соляної кислоти, від чого на поверхні мала утворитись зернистість, за яку триматиметься фарба. Цю пораду Врубель застосував лише до ікон Спасителя і святих Кирила та Афанасія Александрійських. У іконі Богородиці зміг обійти складнощі завдяки своїй майстерності.
Головною серед ікон стала «Божа Мати з Одигітрією». Фігуру святої він списав з італійки-натурниці, а ось обличчя – з Емілії. Для маленького Ісуса позувала менша донька Прахових — Оля. Коли образи встановили в церкві, спалахнув скандал. Освічені кола миттєво впізнали модель. Проте робота була виконана бездоганно, крім того, для образу святого Кирила художник передбачливо використав обличчя самого Прахова, тож ікони залишили.
Серед дослідників творчості й біографії Врубеля побутує думка, що саме ця заборонена пристрасть і праця в Кирилівській церкві зрештою спровокували його руйнівний психічний розлад. Та хто б не надихав нещасливого художника – але маємо мистецький образ, який не поступається найкращим взірцям Ренесансу.
Читайте такожЛегенди Кирилівської церкви: нора у пекло, Змій Горинич і золота карета