Яким був Бабин Яр на початку 1960-х
Відступаючи з Києва у 1943-му, німці намагалися приховати злочини, скоєні в Бабиному Яру. Вони спалювали тіла вбитих. Радянська влада знала про ці спроби, як і про масштаби трагедії. Останню, однак, намагалися замовчувати — про причини ми розповімо пізніше. Отже, станом на кінець сорокових Бабин Яр був рівчаком завдовжки 2,5 км, який мав три відроги. Глибина його подекуди сягала 50 метрів. На цій глибині й залишалися рештки розстріляних.
Були вони там і в 1950-ті, і на початку 1960-х, коли поверхню Бабиного Яру почали піднімати й вирівнювати. А в 1991-му, після оголошення Україною незалежності, ландшафт Яру був уже таким, як зараз. Проводити пошукові роботи й ексгумацію тіл було запізно, тож «нинішня станція метро "Дорогожичі" стоїть фактично на жертвах нацистських розстрілів», коментує історик НАН України Віктор Крупина. Самі Дорогожичі — це перший відріг Бабиного Яру, де й відбувалися масові страти. А третій (дальній) відріг там, де нинішня вулиця Олени Теліги стикується з Куренівкою. Саме там і стався прорив дамби, яка стримувала «відходи виробництва».
А постачали ці відходи Петрівські цегельні заводи. Повоєнна розбудова Києва дуже сильно залежала від виробництва цегли, це був стратегічний продукт того часу. Петрівські цегельні заводи, відомі ще з ХІХ століття, розвідали на Сирці великі поклади хорошої глини. З цього й почалася історія Куренівської трагедії. Пульпу, яка залишалася після виробництва цегли, треба було кудись дівати. Розглядали два варіанти звалища — заплаву Дніпра і Бабин Яр. «Честь» прийняти відходи виробництва випала на долю останнього.
«Насолити клятим сіоністам»
«Проєкт з пульпою вбивав трьох зайців. По-перше, завод позбувався відходів, тобто його робота покращувалася. По-друге, завдяки намиванню шару твердих відходів вирівнювався рельєф цієї місцини, бо великий яр посеред міста створював незручності. Ну а третій заєць звався "насолити клятим сіоністам". Прикриваючись виробничими потребами та незручностями містян, влада вирішила наплювали на єврейські жертви», — роз’яснює історик Крупина.
Він додає, що на трагедію Бабиного Яру 1941–1943 рр. довго було накладене табу, що, вочевидь, пов’язано з переліком страчених тут категорій населення. Пояснень потребував незручний факт розстрілу тут підпільників, комуністів, військовополонених.
Їхня загибель ставила під сумнів успішність комуністичного руху опору, як і самовідданість червоноармійців під час відступу. Про українських націоналістів згадувати не можна було взагалі. Майже 700 оунівців серед жертв спростовували твердження про нікчемність націоналістичного підпілля в столиці радянської України. І це також слід було якось пояснювати радянському обивателю.
Але як відомо, найбільшою категорією замордованих у Бабиному Яру були євреї. Як вказує історик Віталій Нахманович, «сукупні масштаби Голокосту перетворили Бабин Яр на одну з найбільших трагедій ХХ століття та всієї історії людства. А відтак він вимагав посиленої фіксації в пам’яті не лише його жертв і свідків, а й багатьох поколінь нащадків, у тому числі за допомогою меморіалізації місць трагедії та перетворення найбільш визначних із них на загальні символи». Але нічого подібного радянська влада робити не збиралася.
На одну з причин такої байдужості також вказує Нахманович — у СРСР, каже він, була своя ієрархія жертв. «Визнання винятковості трагедії євреїв під час війни порушувало тезу про те, що нацистський терор був спрямований передовсім проти слов’янських народів, які й зазнали наймасштабніших втрат. Жертви мали бути розподілені «справедливо» між усіма «братніми народами» Радянського Союзу відповідно до їхньої частки у складі населення».
На другу причину відмови від меморіалізації вказує Віктор Крупина. Вона також належить до ідеологічних. У 1948 році, нагадує він, створили Державу Ізраїль. «Всупереч очікуванням, вона не потрапила до радянської сфери впливу, а обрала свій власний зовнішньополітичний вектор, орієнтований на США. Після цього меморіалізація Бабиного Яру стала взагалі неможливою. Антисемітизм в СРСР побутував й до того, але після 1948-го почалися нові гоніння на євреїв. Добре відомою є справа лікарів 1953 року, яких обвинувачували у свідомо помилковому лікуванні радянської верхівки. Лише смерть Сталіна врятувала євреїв СРСР від масових репресій. Про гідне вшанування пам’яті загиблих євреїв не могло бути й мови, а встановлення пам’ятника в 1976 році — це більше затьмарення суто єврейської трагедії, аніж ушанування пам’яті», — каже він.
«Канава заливається, вода виходить з берегів»
Три відроги, або під’ярки Бабиного Яру були, по суті, природними незаповненими басейнами. Кожен мав два-три борти, утворені самим рельєфом. Лишалося добудувати четвертий борт, або «гребінь», і порожні «коробки» готові. Ідея заповнювати їх відходами була надто спокусливою, аби пройти повз неї. У 1950 році профільне міністерство почало квапити цегельні заводи, аби ті виконували й перевиконували виробничі плани. А заводам дуже сильно заважала пульпа, яка утворювалася під час добування глини. У результаті міністерство натиснуло на міську владу — і та дала добро на скиди відходів у перший і другий відроги.
Тож відроги почали намивати. Туди закачували відходи з розрахунком на те, що тверда маса осяде на дні. Воду ж, яка стоятиме зверху, згодом мали зібрати й повернути на виробництво. Але такий проєкт — перекачування пульпи способом гідромеханізації — був дуже недосконалим. Крім того, коли в 1954-му черга дійшла і до третього під’ярка, з’ясувалося, що він є найпроблемнішим. Там виходили назовні підземні води, тобто намита маса стояла на слизькій підошві. Вона дуже довго і погано ущільнювалася. Відповідальним за цю роботу Київське відділення тресту «Союзгідромеханізація» обрало Київське спеціалізоване управління № 610.
В архівах є лист начальника спецінспекції Подільського району Києва Глущенка керівникові Київського відділення гідромеханізації Цепенюку та директору заводоуправління Петровських цегельних заводів Брацило від 11 лютого 1957 року. В ньому йдеться про те, що відроги Бабиного Яру перебувають в аварійному стані: «Канава заливається, і вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств і організацій». Закцентуємо ще раз: про те, що система працює незадовільно, говорили ще за чотири роки до трагедії. Але намив відрогів, зокрема й третього під’ярка, продовжували. Пізніше з’ясувалося, що навіть труби, якими відкачували воду, були невідповідного діаметра — вужчі та з нижчою пропускною здатністю.
І сталася трагедія…
Усе це колись мало вибухнути, і вибухнуло воно 13 березня. Але як кажуть очевидці, ще напередодні — в суботу, 11-го — з Бабиного Яру почала сходити вода, заливаючи підвали приватних будинків. Мешканці занепокоїлися і намагалися привернути увагу до проблеми. Удосвіта 13 березня житловий масив Куренівка і трамвайне депо імені Красіна протягом майже двох годин заливало водою з верхніх ділянок намиву Бабиного Яру.
Для її відкачування прибули дві пожежні машини, які згодом були пошкоджені. Вода паралізувала рух транспорту, виник затор з кількох трамваїв, автобусів і тролейбуса. А потім на Куренівку зійшов кількаметровий вал бруду — вода змочила шлях для пульпи, і та рухалася дуже легко й швидко.
Як на біду, тодішня осінь була дуже дощовою, а ще напередодні стався землетрус у Туреччині. Чи могли його поштовхи вплинути на цілісність дамби третього відрога, яка й так тріщала по швах? Теоретично могли, але це не більше ніж припущення. У кожному разі з 3,2 млн кубометрів пульпи, яку з 1954 закачували до третього під’ярка, на Куренівку зійшло біля 650 тисяч кубометрів. Збитки становили 3,7 млн рублів, тоді як зарплата середньостатистичного радянського громадянина сягала (після грошової реформи 1961 року) ста карбованців.
А от щодо кількості жертв, то тут конкретної цифри немає. Перша більш-менш достовірна інформація з’явилася 31 березня, коли у «Вечірньому Києві» опублікували повідомлення спеціальної урядової комісії. Там зазначили, що загинули 145 осіб. При цьому в лікарнях залишалися понад 70, з них 17 були в дуже важкому стані. Офіційна цифра загиблих викликала недовіру, бо масштаб руйнувань був надто великим. Петро Шелест у мемуарах пише про 198 жертв, але не пояснює, звідки в нього такі дані. А вже за незалежної України покійний нині києвознавець Олександр Анісімов зазначав у дослідженні, що жертвами Куренівської трагедії стали півтори тисячі осіб. А втім, Анісімов, як і Шелест, ніяк не обґрунтовує своїх висновків.
Достеменно відомо лише те, що в зоні затоплення проживали 1228 осіб. Навряд чи всі вони загинули. Тож навіть разом з випадковими перехожими, які тоді йшли або їхали Куренівкою, не набігають ті півтори тисячі, про яких згадує Анісімов. І тут виникає передбачуване запитання: чому так складно підрахувати кількість тіл, якщо рятувальні й пошукові роботи розпочали майже відразу?
Є одне доволі цинічне пояснення цього, його наводить Віктор Крупина. Розчищаючи Куренівку, звідти вивезли далеко не всю пульпу. Частина її залишилася, бо нагодилася там якраз вчасно — застигла пульпа зручно підняла рельєф цієї частини міста. Тож вулиця Кирилівська — у тій її частині, що підступає до місця трагедії, — ймовірно, стоїть на кістках загиблих.
КДБ шукає винних
Кримінальна справа щодо Куренівської трагедії, яка зберігається в архіві СБУ, починається доволі несподівано. Перші її сторінки — це доповідна про осіб, які працювали на цегельних заводах. На цих людей шукали компромат. Тобто не оцінювали їхню компетентність, а зважували давні гріхи. Про одного робітника сказано, що «він працював у поліції» (вочевидь, йдеться про час німецької окупації). Ще хтось був засуджений за контрабанду, а хтось за крадіжку «соціалістичної власності».
Напевно, за старою звичкою, КДБ шукав можливість навісити на когось теракт. Так було б простіше, ніж шукати баги в технології намиву пульпи. Але в 1960-ті часи вже змінилися, хрущовська відлига давалася взнаки, що дуже відчутно в цій справі. Міська влада вперше звернулася до киян 16 березня — аж через три дні. По радіо передали, що сталося «раптове сповзання ґрунту і проникнення вод із Сирецького яру». Таке обережне означення аварії закономірне як з огляду на розслідування її причин, так і через політико-пропагандистський контекст. При цьому, однак, відновлювальні роботи проводили доволі активно. До них залучили київські будівельні організації, Укрескавацію, Дніпроспецбуд і управління будівництва Донбасканалбуду. Як робочу силу використовували військовослужбовців Київського гарнізону і внутрішніх військ МВС, пожежників, міліцію тощо.
Уже 15 березня відновили водо- й газопостачання навколишніх територій, запрацювала електромережа. 20 березня відновили рух трамваїв по вулиці Фрунзе (нині Кирилівська). До липня вивезли 326 тис. кубометрів пульпи — приблизно половину від того, що вилилося з Бабиного Яру.
Напівправда, напівбрехня…
Влада допомагала потерпілим: жителів, що втратили свої домівки, розмістили у трьох навколишніх школах і клубі взуттєвої фабрики № 4. Їм надавали харчування, необхідні речі й медичну допомогу. 396 сімей отримали виплати в розмірі 48 800 рублів, у середньому по 123 рублі на родину. Матеріальний бік справи так чи інакше залагодили, чого не скажеш про моральний. Співчуття Київської міської ради депутатів і міського комітету КПУ, партійних і громадських організацій опублікували майже через тиждень, коли офіційна кількість жертв уже становила 125 осіб.
Тим часом КДБ доповідала партійному керівництву, що «деякі співробітники міністерства будівництва УРСР, організації якого проводили роботи по намиву пульпи, дізнавшись про те, що прокуратура проводить розслідування цього факту, намагаються представити причину катастрофи як "стихійне лихо"». Про «стихійне лихо» вже йшлося вище, цікавим тут є момент, як представники міністерства хотіли уникнути відповідальності, а тодішня спецслужба фіксувала це і доповідала партійній верхівці.
Але уникнути відповідальності не вдалося. Зрештою, причиною трагедії визнали помилки в намиві пульпи і порушення технології виконання робіт. А це призвело до «великого насичення водою нижніх шарів намиву і зосередження значної кількості води у верхів’ях яру», що й спровокувало прорив дамби. У результаті аварії, підсумовувала спеціальна урядова комісія, «зруйновано або серйозно пошкоджено 22 приватних одноповерхових дерев’яних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових дерев’яних будинків державного житлового фонду і два одноповерхових гуртожитки барачного типу».
З цього опису, який по-своєму цінний, можна уявити, як виглядала тодішня одноповерхова дерев’яна Куренівка і як разюче відрізняється вона від нинішньої.
Щоправда, повідомлення урядової комісії були все ж таки напівправдою. Як і у випадку з Чорнобилем, який вибухне через 25 років, інформацію подавали із запізненням і в урізаному вигляді. Наприклад, влада занизила площу затоплення пульпою — повідомляли про 25 га, тоді як наявні документи свідчать про понад 30 га. Також вирішальним чинником катастрофи називали дію «сильного вітру, швидкість якого в день аварії сягла 20 метрів на секунду». І це вже відверта брехня, бо Київське бюро погоди поінформувало комісію, що зранку 13 березня швидкість вітру сягала 7–9 м/с.
«Зловживання службовим становищем»
Під кінець березня 1961 року слідчі розібралися з тим, кого вважати винним у катастрофі на Куренівці. Прокуратура повідомила, що заарештовано (а пізніше визнано винними й засуджено) кількох інженерів. Усі вони отримали різні терміни ув’язнення. А обвинувачення їм висували за частиною 2 статті 165 тодішнього кримінального кодексу — «зловживання владою або службовим становищем».
Цікаво, що чимало дорікань, обурень і скарг у ті дні пролунало на адресу голови виконавчого комітету Київської міської ради Олексія Давидова. Він народився в Росії, отримав технічну освіту в Київському індустріальному інституті (нині це Політех), пройшов фронти Другої світової. Містом Давидов керував з 1947-го до 1963-го. Цього «мера» дослідники характеризують як вкрай неоднозначну фігуру. З одного боку, за його правління відбудували зруйнований німцями Хрещатик, з’явилися нові житлові масиви й розгалужені маршрути міського транспорту, передусім трамваїв. Але з іншого — саме за керівництва Давидова сталася Куренівська трагедія.
В архіві СБУ є матеріали, з яких очевидно — кияни готові були буквально розірвати Давидова за ігнорування численних попереджень про неминучу катастрофу. Наприклад, колишній архітектор Проєктного інституту Юрій Бєлоус згадував: коли Давидов з’явився в пункті реєстрації постраждалих, «люди накинулись на нього з кулаками. Охорона швидко заштовхала його в машину, він поїхав і більше тут не був жодного разу».
За відсутність контролю з боку Київського міського виконавчого комітету за якістю робіт у Бабиному Яру Давидов отримав сувору догану. Додамо, що з ним пов’язані ще дві міські легенди. Одна розповідає, що водії трамвая буцімто оголошували зупинку «Бульвар Дениса Давидова» замість «Бульвар Олексія Давидова». Використовуючи ім’я відомого тоді російського поета й учасника війни 1812 року, водії висловлювали своє ставлення до міського голови. Якщо, звісно, історія про цю маленьку фронду взагалі є правдою.
А друга байка про Давидова розповідає, що він застрелився в 1963-му. Хоча альтернативна версія засвідчує його смерть від інфаркту. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Біля його могили довгі роки стояла охорона — влада побоювалася осквернення могили.
Читаючи чужі листи й підслуховуючи чужі розмови…
Куренівська трагедія ще довго відлунювала болем у серцях киян. Її активно обговорювали, і не лише на кухнях, як це могло б бути в часи пізнього Брежнєва. Всюдисуща КДБ дослухалася до розмов, перлюструвала листування. Про все, що вдавалося підслухати і підгледіти, кадебісти доповідали в Центральний комітет Компартії України. У справі Куренівської трагедії є багато таких свідчень.
«Мешканці міста Києва у поштовому листуванні та у розмовах значно перебільшують розміри катастрофи та її наслідки. Багато осіб єврейської національності продовжують висловлювати обурення з приводу будівництва в Бабиному Яру, де в період окупації загинула велика кількість євреїв», — йдеться в одній доповідній КДБ. Зокрема, «зафіксовано відправлення листа до Індонезії радянському фахівцю Ланшину від його дружини, в якому повідомляється про катастрофу. Лист конфіскований», — звітують представники спецслужби.
І хоча «радянський фахівець Ланшин» так і не дочекався листа від своєї половинки, інформація про трагедію поширювалася так само стрімко, як сходила на Куренівку лавина пульпи.
Іще КДБ підслухала, що говорять про Куренівську трагедію в літературному середовищі, і доповіла.
«Поет Гончаренко: "Звичайно, винуватців знайдуть та розстріляють. Біда почалася ще п'ятого числа, вода почала просочуватися, робітники дзвонили до міському, там їх направили до міськради, у міськраді – до Водоканалтресту тощо. У всьому винні товсті зади. Це, можливо, не навмисне шкідництво, але приклад того, до чого доводять ідіоти, які сидять на відповідальних постах. І навіщо було будувати це озеро, цю "чашу смерті"?».
Письменник Шуміло: «Це другий Бабин Яр. Страшно уявити масштаб цієї трагедії. За такі справи винуватців четвертувати треба».
Поет Гаско: «Не можна було будувати греблю з кизяків. За це слід відірвати голову тому, хто заслужив».
Поет Нагнибіда: «Страшно подумати, що це сталося в Києві 1961 року, у вік високої техніки! Це лихо, що нагадує виверження вулкана».
Письменник Бурлака: «Ну, тепер нарешті голову міськради поженуть із цієї посади. Якщо цього не станеться, народ його роздере».
Невідомий громадянин, який перебував у натовпі біля моргу Жовтневої лікарні, заявив: «Давидову таке сходило з рук, він вийде з води сухим, але доведе людей, що йому помстяться за всі безчинства в місті».
Також агенти КДБ інформували, що «серед студентів і викладачів Держуніверситету точаться розмови про те, що за катастрофу "постраждає якась пересічна людина, пішак, хоча треба, щоб до відповідальності було притягнуто міське керівництво"». А викладачка французької мови Норинська (йдеться далі у доповідній) сказала: «Це сталося тому, що там порпалися в пошуках золотих зубів і перснів — так усі говорять».
При цьому «невідомий громадянин у морзі 1-ї Радянської лікарні» додав: «Ми заливали єврейські кісточки помиями та брудом; буде міжнародний скандал, про це повідомлять родичам до Ізраїлю та Польщі, справа дійде до ООН».
Ще КДБ зацитувала заступника голови Єврейської громади Юровського, який зауважив: «Це піднялися трупи євреїв, розстріляних німцями в період окупації Києва».
Була й думка, озвучена «окремими особами з числа віруючих», які «висловили своє невдоволення закриттям Печерської лаври». «От антихристи закрили Лавру, знайшли якісь тріщини, а Лавра з тріщиною тисячу років простояла і ще дві тисячі років стоятиме, бо її охороняють святі угодники. А ті, хто закрив Лавру — сліпі люди. Вони малі тріщини в Лаврі побачили, а великих на Куренівці не помітили. І Господь їх покарав... Але народ їм свого лиха не пробачить…»
In Memoriam
«Антихристи» і «товсті зади», тобто призвідники Куренівської трагедії, яка сталася 65 років тому, вже впокоїлися у могилах, як і жертви їхньої безвідповідальності. Катастрофу стали забувати, на її місці з’явилися нові вулиці й парки. І Бабин Яр, і Куренівка набули інших абрисів. Ландшафт там тепер такий, яким ми, сучасники, звикли його бачити.
Петрівські цегельні заводи давно канули в Лету, а будувати з цегли стало надто дорого. Та ці заводи працювали ще й після 1961-го, аж доки не вичерпали глиняні кар’єри. На вулиці Олени Теліги звели нову, капітальну дамбу, здатну протистояти напору рідкої маси, нині вже цілковито непотрібну.
Київ живе своїм життям — яскравим і блискавичним, він зустрічає виклики повномасштабної війни і не гне ні перед ким горду голову. При цьому на його тілі достатньо глибоких болючих ран, і Куренівська трагедія, про яку ми розповіли, є однією з них.
LB.ua вдячний Галузевому державному архіву СБУ, Інституту історії НАН України та його співробітнику Віктору Крупині за допомогу в підготовці цього матеріалу.