Те, що відбулося, увійшло в історію як одна з наймасовіших акцій знищення мирного населення в ході Другої світової війни. Масові розстріли євреїв відбувалися і в інших містах України, але саме Бабин Яр назавжди став символом Катастрофи на пост-радянському просторі.
Трагедія Бабиного Яру – це не тільки фізичне знищення людей, а й спроба стерти пам'ять про них. Залишаючи Київ, нацисти намагалися приховати сліди своїх злочинів. Навіть вони розуміли, що за вчинене звірство їх чекає неминуча кара.
Пам'ять про трагедію намагалася знищити і радянська влада. Радянське керівництво десятиліттями не наважувалося назвати знищення євреїв тим, чим воно було насправді – знищенням євреїв. Жертв злочинів нацистів називали «радянськими громадянами», «мирним населенням», уникаючи розмов про те, що переважна більшість розстріляних в Бабиному Яру були євреями. Про те, що їх єдина провина перед нацистами полягала в належності до єврейського народу.
Спроби стерти пам'ять про Бабин Яр призвели до ще однієї катастрофи: Куренівська трагедія 1961 року стала жахливим нагадуванням про те, що трапилося в Бабиному Яру за 20 років до цього. Нагадуванням про те, що як би не замовчувалася історія трагедії, вона обов'язково нагадає про себе.
Але, не зважаючи на офіційну позицію замовчування, у 1960-ті роки все голосніше і голосніше почали лунати як єврейські, так і українські голоси, говорячи про спільну трагедію, спільний біль, спільну пам’ять.
На відомий мітинг 1966 року, на 25-річчя трагедії Бабиного Яру, всупереч радянській політиці, разом із єврейськими активістами вийшли й українські діячі. Письменник Іван Дзюба, який після цього остаточно потрапив у немилість до влади, сказав тоді: «Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово є безсилим і про які більше скаже мовчання – велике мовчання тисяч людей. Може бути, і нам пристало б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить там, де вже сказано все, що можна сказати. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано, – тоді мовчання стає спільником неправди і несвободи.
…Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія, насамперед, єврейського та українського народів.
…Втім, не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру, та їм не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів, – і необов'язково лише таким знищенням, як у Бабиному Яру».
Йому тоді вторив і письменник Віктор Нєкрасов, який 20 років по тому напише: «Як відомо, логіка – не є найсильнішою рисою комуністичної ідеології. Спочатку вирішили забути і замити Бабин Яр. Потім знищили старе єврейське кладовище, що межувало із Бабиним Яром. Сплюндрували і розбили пам’ятники ... Потім розігнали людей, які у день 25-ї річниці розстрілу зібралися на тому місці, де загинули їхні батьки, брати, сестри. Учасників цього нібито «сіоністського збіговиська» стали сварити, викликати на партбюро. Зокрема і мене...».
І сьогодні, коли ми збираємося у Бабиному Яру, проводимо зустрічі та пам’ятні заходи на честь 80-річчя трагедії Бабиного Яру, ми відновлюємо історичну справедливість. Віддаємо данину пам’яті і поваги тим, хто був вбитий у Бабиному Ярі, а разом із ними – всім 6 мільйонам євреїв, що загинули у Катастрофі. Віддаємо данину пам’яті й тим, хто не змовчав, не дав приховати цей страшний злочин, стерти його зі сторінок історії.
Бабин Яр – не лише символ Катастрофи. Багато десятиліть він був характерним знаком радянського єврейства. Замовчування трагедії радянським режимом, прагнення розповісти правду і зберегти пам'ять про загиблих стали однією з причин масового від'їзду євреїв СРСР до Ізраїлю.
Вперше історію про те, що сталося в Бабиному Яру, я почув тільки наприкінці 1980-х років. Але уявити увесь масштаб трагедії неможливо без того, щоб особисто не побувати на місці масових розстрілів.
Саме тому, через кілька днів після приїзду до Києва, я поїхав до Бабиного Яру.
Найсильнішим моментом для мене було підійти до урочища, до якого колись скидали розстріляних євреїв, і уявити себе одним з них. Пережити на кілька секунд жах, образу, відчуття цілковитої безпорадності. І вже в наступну секунду зрозуміти, з якої прірви, з якого глибокого яру зумів піднятися твій народ. Зумів створити свою державу, сильну армію – для того, щоби нічого подібного до трагедії Бабиного Яру більше ніколи не сталося.
Час плине невблаганно. Ще п'ять-десять років – і не залишиться живих свідків Катастрофи. А пам'ять зберігатимуть книги, фільми, документи, музеї й меморіали. Це все, що залишиться після шести мільйонів.
Єдине, що ми можемо зробити для тих, кого вже немає – докласти максимум зусиль, щоби подібне ніколи не повторилося. Тому що найстрашніше в усіх меморіальних заходах – дивитися на старі дитячі фотографії і розуміти, що ці діти закінчили своє життя в переповненому трупами яру. Так не повинно бути ніколи, інакше люди просто втратять право називатися людьми.
